Експресивна й ексцентрична мексиканська художниця, яка любила сміятися, пити текілу і курити, стала знаменитою незадовго до своєї смерті… Зараз картини Фріди Кало коштують мільйони. А тоді їй усього доводилося домагатися неймовірним бажанням і силою волі. Народжена в бідній сім’ї вона зуміла вступити до університету серед 35 представниць своєї статі разом із двома тисячами чоловіків. Після важкої аварії у 18 років вона вперше взяла в руки пензлі та фарби та почала писати свій перший автопортрет. Робила вона це лежачи.

Дитинство Фріди було позначене як щасливими моментами, так і викликами, які згодом вплинули на її життя та творчість. Батько Фріди, Гільєрмо Кало, був захоплений фотографією та мав значний вплив на Фріду. Він навчив її фотографувати та знайомив з мексиканською культурою та фольклором.

Згодом її мистецтво оцінить один з найвідоміших художників-сучасників Дієго Рівера, який пізніше стане чоловіком Фріди. Але вона ніколи в житті так і не пізнає радість материнства через проблеми зі здоров’ям: “Мої картини несуть у собі стан болю… Картини закінчують життя. Я втратила трьох дітей… Картини замінили їх усіх”. І все ж вона ніколи не здавалася. За тиждень до своєї смерті Фріда написала картину “Хай живе життя!” – “Viva la vida!” – сонячний натюрморт, у якому зосередилося її ставлення до життя і до смерті. WoMo згадує найяскравіші висловлювання самобутньої художниці та її безцінні роботи.

Найдорожчі картини Фріди Кало:

Я ніколи не прийму грошей від жодного чоловіка, поки я жива.
Я пишу себе, бо багато часу проводжу на самоті, а також тому, що я є тією темою, яку знаю найкраще.
Вважають, що я сюрреаліст. Але я ніколи не малювала сни. Я малювала мою реальність.

У моєму житті було дві катастрофи: одна — коли автобус врізався в трамвай, інша — це Дієго.
Я залишилася жива, і до того ж мені є заради чого жити. Заради живопису.

Мені ампутували ногу, таких страждань я не відчувала ніколи в житті. У мене ніяк не минає нервовий шок, в організмі все порушилося, навіть кровообіг. Від операції минуло шість місяців, і ось, як бачиш, я ще тут, я кохаю Дієго більше, ніж будь-коли, і сподіваюся ще бути йому корисною і займатися живописом на повну силу, аби тільки з Дієго нічого не трапилося, бо, якби Дієго помер, я обов’язково рушила б за ним. Нас поховають разом. Нехай ніхто не розраховує, що я житиму після смерті Дієго. Жити без нього я не зможу. Він мій син, він моя мати, мій батько, мій чоловік. Він моє все.

Раніше я була хлоп’ячою і кокетливою, тепер буду хлоп’ячою і ні на що не придатною, а це набагато гірше.

Я ніколи не відчуваю “розчарування життям”, як це буває в російських романах. Я чітко розумію свою ситуацію і майже щаслива, бо маю Дієго, і маму, і тата, яких я так люблю. Я думаю, що цього достатньо, і я не прошу в життя чудес чи чогось подібного.

Немає нічого дорожчого за сміх, з його допомогою можна відірватися від себе, стати невагомою.
Я весело чекаю відходу і сподіваюся ніколи не повертатися.