Оксана ХромоваЗимова Олімпіада, що урочисто завершилася вчора в античному амфітеатрі Верони, запам’яталася не лише результатами. Серед вражальних перемог не залишилися непомітними історії жінок, які прийшли до своїх виступів через роки сумнівів, травми і хвороби, материнство і навіть завершення кар’єри. Вони ризикували, поверталися, програвали й знову виходили на старт. І саме ці рішення, а не секунди й метри, зробили їх справжніми героїнями Ігор.
Ліндсі Вонн: “Я ні про що не шкодую”
Американка, що повернулася на гірськолижні схили у 41 рік після заміни колінних суглобів на штучні, стала головною емоційною історією Ігор ще до їхнього завершення. Вона вийшла на старт швидкісного спуску вже з розривом хрестоподібної зв’язки, отриманим за тиждень до Олімпіади, і впала через 20 секунд після старту, зламавши ногу.
Цей випадок став найдраматичнішим у перші дні змагань. Проте улюблениця мільйонів прихильників з усього світу заявила: “У цьому й полягає азарт погоні за мрією: ти можеш впасти, але якщо не спробуєш, ніколи не впізнаєш”. І додала: “Я була готова ризикувати, докладати зусиль і жертвувати заради того, на що, як я знала, я абсолютно здатна”.
Франческа Лоллобриджида: чемпіонка і мама у 35
Ще однією героїнею Італії стала ковзанярка Франческа Лоллобриджида, внучата племінниця італійської актриси Джини Лоллобриджиди. У 35 років вона сенсаційно виграла олімпійське золото на дистанції 3000 метрів з новим рекордом і стала першою італійкою-чемпіонкою у цій дисципліні. А за кілька днів по тому знову піднялася на першу сходинку п’єдесталу.
Франческа кілька років боролася із мононуклеозом, за два роки до головного старту народила сина і знову повернулася на лід. У ковзанярському спорті, де витривалість формується роками, її пізній пік виглядав особливо переконливо.
Елана Майєрс-Тейлор: “Мама виграла”
Американська бобслеїстка виграла золото в монобобі у 41 рік на своїй п’ятій Олімпіаді. Але її вік не головне у цій історії. Шлях до цього старту був майже нереальним для великого спорту. Вона виховує двох синів з вадами слуху, до того ж старший хлопчик має синдром Дауна. Упродовж сезону діти фактично жили з нею на трасах, із переїздами і постійною медичною підтримкою.
За кілька місяців до Ігор спортсменка всерйоз думала завершити кар’єру: вона була виснажена і не показувала високих результатів. Перемога в Італії стала не лише спортивним тріумфом, а й відповіддю на сумнів, чи може мати дітей з інвалідністю залишатися в еліті спорту. Після фінішу вона жестовою мовою показала синам: «Мама виграла».
Фемке Кок і Ютта Лердам: дуель швидкості
Одним із найкрасивіших спортивних сюжетів Ігор стала внутрішня боротьба Нідерландів між двома головними учасницями. Спокійна й стримана Фемке Кок та яскрава Ютта Лердам, яка напередодні зазнала певного тиску з боку прихильників за відокремлення себе від команди, розіграли справжню дуель на льдовій доріжці.
Спочатку на дистанції 1000 метрів золото виграла Лердам з олімпійським рекордом, а Кок стала срібною призеркою. Через кілька днів усе змінилося: на 500 метрах уже Кок встановила олімпійський рекорд і взяла золото, залишивши Лердам другою. Їхнє суперництво стало видовищним взаємним підсиленням. Дві спортсменки різних стилів штовхали одна одну до межі швидкості. І саме тому їхнє змагання стало одним із найкрасивіших сюжетів Ігор.
Сара Шлепер: в одній команді із сином
Гірськолижниця Сара Шлепер у 46 років вийшла на старт слалому — і це вже сама по собі рідкість для великого спорту. Але головне сталося поза трасою: на цих самих Іграх виступав її син Лассе Шлепер, також гірськолижник збірної Мексики. Мати й син уперше стали олімпійцями однієї країни і одного виду спорту на зимових Іграх.
Кар’єра Шлепер охоплює майже 25 років. Після народження дітей вона поверталася у спорт кілька разів і зрештою виступила на Іграх разом із власним сином. Її історія стала ще одним доказом того, що жіночий спорт більше не має чіткої вікової межі і що олімпійська кар’єра може тривати довше, ніж дитинство твоїх дітей.
У всіх цих жінок різні біографії й різні шляхи. Вони падали й підводилися, підтримували маленьких дітей і стартували поруч із великими, змагалися між собою, з часом і віком, роками йшли до своїх головних нагород і здобували їх. Але всі вони зробили головне, що робить спортсменку героїнею: залишалися у спорті навіть тоді, коли було складно, страшно, пізно і навіть неможливо. Саме тому цю зимову Олімпіаду пам’ятатимемо не лише через рекорди, а й жіночі історії, які за ними стояли.