Оксана Хромова6 серпня 1945 року світ уперше побачив обличчя ядерної війни. Хіросіма й Нагасакі стали символами апокаліпсису, який самі ж люди і спричинили. Уперше, і поки що востаннє, ядерна зброя була використана у воєнному конфлікті проти цивільного населення. 80 років по тому світ мав би навчитись зупиняти війни до того, як вони набудуть непоправного масштабу. Проте, як показує сучасність, історія не вчить. Вона лише повторюється: в інших країнах, іншими засобами, але з тим самим глухим байдужим цинізмом.
Ні попереджень, ні вибачень
Атомне бомбардування не було актом відчаю. Це був свідомий політичний і військовий жест, демонстрація сили та сигнал на майбутнє. Хіросіму знищили майже повністю. Через три дні аналогічну долю спіткала Нагасакі. Люди, які вижили у пеклі, потім роками помирали від опіків, променевої хвороби та соціального стигматизування. Але й досі не всі вважають це злочином.
Америка офіційно не вибачилась. Японія не домоглася міжнародного трибуналу. Світ не оголосив тодішнє рішення порушенням етичних або правових норм. Навпаки, згодом ядерні арсенали стали елементом статусу, а війна набула іншої мови, де право сильного визначалося потенціалом знищення.
Хіросіма й Нагасакі: уроки, які ігнорують
Після Хіросіми створили десятки договорів про нерозповсюдження, тисячі разів говорили про «неповторення». Але за всі ці десятиліття не з’явилося жодного міжнародного механізму, що насправді унеможливлював би ядерне повторення. Навпаки, ядерна зброя стала щитом для диктатур і авторитарних режимів.
Ще у 1949 році СРСР успішно провів власне випробування. Його шлях продовжили Велика Британія, Франція, Китай, а згодом Ізраїль, Індія, Пакистан, КНДР. Усі ці держави зберігають або прагнуть зберегти можливість відповісти. І в сучасному світі, де війна в центрі Європи триває вже третій рік, слова «ядерний шантаж» звучать майже буденно.
Отже, чи навчилися ми жити без ілюзій про безпеку? Радше ні.
Політики не вчаться
Чому історія не навчає? Можливо тому, що політична пам’ять дуже коротка. Вона тримається не на етичних категоріях, а на вигоді. «Ми зробили це, бо це врятувало більше життів», — такий аргумент лунає щоразу, коли йдеться про Хіросіму. Те саме виправдання застосовується й нині, коли цивільну інфраструктуру розглядають як «законну ціль», а гуманітарні катастрофи — як «побічні втрати».
Світові лідери готові годинами обговорювати правила війни, але при цьому рідко запитують себе, як зупинити війну як явище. Це не питання наївного пацифізму. Це питання політичної зрілості, яка так і не настала за ці 80 років.
Повернення до нуля
У серці Хіросіми стоїть Меморіальний парк миру. Там, де колись був епіцентр вибуху, росте трава, ходять школярі, туристи з усього світу схиляють голови. Але все це стало лише зовнішньою оболонкою пам’яті. А вона не має сили, якщо не підкріплена діями.
Символічно, що у 2022 році саме у Хіросімі відбувся саміт G7. Тоді знову лунали слова про «відповідальність» і «мир». Але щоразу після таких зустрічей світ повертається до звичного стану: з війнами, що тліють або спалахують, і з лідерами, які міряються силою, а не совістю.
80 років потому Хіросіма й Нагасакі стали вже не стільки нагадуванням про минуле, скільки маркером сучасного стану речей. Це доказ того, що людство не проходить етичних іспитів, а просто відкладає їх на потім, коли стає надто пізно.
Можна й надалі встановлювати пам’ятники, відзначати річниці, читати вірші й молитися. Але допоки світові лідери вважають війну способом комунікації, доти кожна нова Хіросіма залишається лише питанням часу. Історія не вчить, вона просто стоїть перед нами із дзеркалом і чекає, поки ми впізнаємо себе.