Христина Шалак: Чи чути звук дерева, що падає у лісі, якщо нікого немає поруч?

Христина Шалак — лікарка-психіатриня, а також авторка книга «Нікого немає в лісі» що у жовтні вийшла друком у видавництві «Лабараторія». У своїй роботі пані Христина торкається табуйованих тем, відтворює справжнє життя медиків і пацієнтів психіатричної лікарні, а також розповідає власну історію. WoMo поспілкувлись з авторкою та дізнались не лише про головні міфи та стигми суспільства, а й про те, чому варто більше говорити на замовчувані теми.

Як ваш досвід роботи лікаркою-психіатринею вплинув на створення цієї книги?

Без цього досвіду книги не було б взагалі. Навряд чи я б взялася писати про психіатрію, будучи лише стороннім спостерігачем: з такої позиції ця наука виглядала б надто неприступною, загадковою, незрозумілою. Не уявляю, щоб хтось із лікарів відкрив переді мною двері відділення і показав його просто так.

Особистий досвід дає не тільки краще розуміння теми, а й емоційне залучення. Це спонукає шукати слова, які б допомогли передати переживання далі, створити об’ємні образи, а не лише перелік фактів і термінологій. Додаткова оптика розвивається через призму лікарської відповідальності і лікарських почуттів: цікавості, втоми, ентузіазму, відчуття провини.

Яка основна мета, яку ви хочете досягти, презентуючи психіатрію через особисті історії пацієнтів?

Можна було б написати нонфікшн про психічні розлади, пояснивши медичну термінологію доступною мовою, і це була б цікава і просвітницька книжка. Її було б просто читати: всі ці чудернацькі симптоми, виокремлені з людської цілісності, систематизовані і класифіковані, викликали б цікавість і подив. Натомість я пішла інших шляхом: вирішила показати вплив психічних розладів на окремі дуже конкретні і дуже справжні людські життя. Так, цей спосіб передбачає менше інформативності (якщо б хтось хотів за моєю книжкою вивчати психіатрію, то буде розчарований), але дає більше можливості доторкнутись до чужого досвіду і побачити, як воно все виглядає насправді. Тобто я хотіла написати вправник зі співчуття.

Чому, на вашу думку, так важливо говорити про психічне здоров’я та психіатрію в сучасному суспільстві?

 Тому що ми звикли дбати про тіло, а дбати про психологічний стан — це щось нове і ніби трохи надумане. Але коли страждає психіка, то наслідки цього не менш відчутні й часом навіть інвалідизуючі. Тут важливо не стільки говорити про якісь діагностичні чи терапевтичні моменти (хоча і про них також), як про профілактику: що важливо добре спати, відпочивати, мати соціальну підтримку, усвідомлювати свої думки та емоції, знати свої цінності, знати себе.

У мене є сумніви щодо того, наскільки справедливим є категоричне розділення на медицину тіла і медицину психіки. Будь-який психіатр підтвердить, що психічні розлади впливають на тіло, тоді як соматичні захворювання часто провокують тривогу, спричиняють до депресій та інших станів. Людина з тривожним розладом може відчувати, як стискається серце, а людина зі стенокардією може постійно бути в тривозі через свій стан. Ігнорувати ці взаємовпливи, проводити розділення і замовчувати одну з частин цілого — це заперечення очевидного.

Що більше стигматизації, то важче звернутися по допомогу. І навпаки: що більше ми говоримо на замовчувані теми, то доступнішою ця допомога стає.

У своїй практиці я часто стикаюсь з ситуаціями, коли від початку якогось розладу до першого звернення по допомогу минає приблизно десять років. І якщо симптоми з’явилися ще у підлітковому віці, то ці десять років припали на дуже важливий період у житті, коли відбувався вибір професії, навчання в університеті, перша робота, перші стосунки. А через відсутність допомоги людина провела цей час у стражданні, великий шмат життя зруйновано. Стало важко відрізнити власні риси особистості від хворобливих симптомів, відчуття «я» певною мірою злилося із розладом. Так буває з молодими деревами, які наштовхуються на перешкоди і змушені змінювати природний керунок зростання, потім їхні стовбури залишаються викрученими, деформованими.

Як ви вибирали конкретні історії для книги?

Інтерв’ю записували з усіма, хто зголошувався, і хто мав бодай якийсь стосунок до теми психічного здоров’я. На початку я ще сама не мала чіткого уявлення про структуру книжки чи навіть про конкретні теми, які хочу висвітлити, тому просто збирала матеріал, слухала людей і спостерігала, куди це мене заведе. Вже потім відбирала історії таким чином, щоб у книжці були представлені найрізноманітніші досвіди: думку лікарів, психологів, пацієнтів і їхніх родичів; розповіді людей з різними діагнозами; розповіді зі стін психіатричної лікарні, центру реабілітації, щоденного побуту. Ще мені було важливо обрати оповідачів, які б ділилися не тільки переживаннями розладів, а й говорили про інші аспекти свого життя, де можна було побачити їх у цілісності, не лише як пацієнтів. Такі деталі олюднюють  сухий «анамнез» і перетворюють його у наратив.

Чому ви вирішили звернути увагу на архітектуру психіатричних закладів як дзеркало суспільних і медичних настроїв?

Окремий розділ книги присвячений архітектурі психіатричних лікарень. Через розглядання цих будівель можна опосередковано подивитися на історію поглядів лікарів і суспільства на явище психічних розладів. Наприклад, залучення церкви і розміщення пацієнтів в установах біля монастирів репрезентувало релігійні погляди на психічні розлади. Натомість великі лікарні на маргінесі міст, у віддалених куточках відображали відокремлення і вигнання, яких зазнавали пацієнти. Навіть вулицю можна розглядати як окрему архітектурну форму, як місце проживання для знедолених.

Ваша книга розглядає психічні розлади як частину загальнолюдського досвіду. Чому це важливо і як це може змінити наше сприйняття ментального здоров’я?

 У темі психічного здоров’я часто застосовують такий термін, як «спектр» (або «континуум»). Він означає, що немає чіткої межі між здоров’ям і розладом, так само як не можна однозначно поділити людей на здорових і хворих. Немає тільки чорного і білого, тільки велика кількість відтінків і переходів. Ми всі перебуваємо на цьому спектрі і в різні періоди життя можемо ним пересуватися.

Це простіше зрозуміти на прикладі тілесного здоров’я. Кожен з нас колись чимось хворів, кожен іноді почувається зовсім добре, а іноді просто втомленим чи має якісь симптоми. Хтось має хронічні захворювання, які потрібно лікувати все життя, але з ними можна повноцінно жити. А хтось, на жаль, має інвалідність і багато від чого мусить відмовитися.

Так само і з психічним здоров’ям: ми всі почуваємося десь краще, десь гірше, час від часу потребуємо «лікарняних», можемо мати певні розлади, які вдається вилікувати, або ж хронічні стани, з якими варто навчитися жити.

Оцей спектр і є «загальнолюдським досвідом». Навіть якщо у вас ніколи не було перелому ноги, ви можете поспівчувати людині, яка зараз його лікує, бо вам відоме відчуття болю.

Так само і з психікою. Можна ніколи не мати якогось конкретного діагнозу, але все ж розуміти, що це за відчуття — «погано на душі». І це вже щось, до чого можна приєднатися.

Які найбільші міфи або непорозуміння ви хочете розвіяти у своїй книзі?

Я не ставила собі за мету розвіяти якісь конкретні міфи, моєю ціллю швидше було якнайбільше розповісти. Більшість міфів і упереджень виникають через незнання і замовчування. Нам важко ладнати із невідомістю, тож там, де є порожнеча, її заповнює уява. І навпаки: що більше люди обізнані в якійсь темі, що більше про неї говорять, то менше залишається простору для вигадки.

Якщо ж спробувати проаналізувати уже написану книгу, то вона спрямована супроти двох великих міфів.

Перший з них каже, що психічні розлади є чимось рідкісним і далеким. Натомість у книжці показано, що їх може мати будь-хто, і ці люди завжди є кимось: чиїмось батьком, сестрою, сімейною лікаркою…

Другий міф говорить, що психічні розлади — це щось дуже страшне. Тому я розповідала історії людей, які живуть, працюють, будують стосунки. Про художника, який має шизофренію, але пише чудові картини; про лікарку, яка вилікувалась від депресії, і тепер навчає колег основам психіатричної допомоги; про психологиню, яка має РДУГ, і попри це здобула дві вищі освіти.

Також у книзі я доволі багато розповідала про себе і свій шлях у професії. З одного боку, щоб пояснити, чому я взагалі пишу на цю тему, з іншого — щоб зробити особистість психіатра менш відлякуючою, адже страх перед цією професією також сягає рівня міфу.

Яка реакція або відгук вас найбільше вразив чи здивував після публікації книги?

Не можу сказати, щоб котрийсь відгук здивував, але назагал наявність відгуків стала приємною несподіванкою для мене. Я була свідома маргінальності теми, про яку пишу, тож очікувала швидше на зацікавлення вузького кола читачів. Натомість одразу після виходу книжки мені почали писати дуже різні люди з різним бекґраундом, часто далекі від світу психіатрії, але чомусь зацікавлені про нього дізнатися більше. Для мене в цьому і полягає магія письма, і я рада досвідчувати, що вона працює: з допомогою книжки багато людей, таких відмінних від мене, з якими за жодних інших обставин я б ніколи в житті не познайомилась, тепер обмінюються зі мною думками.

Ця радість від спілкування із однодумцями є наркотичною, як і бажання писати. Я ще не розпочала роботу над новою книгою, але частково задовільняю цю тягу до спілкування через маленький блог у телеграм-каналі («Біла ворона медицини»), де продовжую розповідати про різні аспекти психіатрії.

Чи вважаєте ви, що ваша книга може бути корисною для людей, які не мають прямого стосунку до медичної галузі?

Я розглядаю свою книжку радше як приклад антропологічних досліджень, а не як підручник з медицини. Вона написана так, щоб її можна було зрозуміти і без медичної освіти, а центральною темою є не психічні розлади, а різноманіття людських досвідів. Тож її можна читати так, як хтось би читав розповіді про життя в інших країнах і культурах, відмінних від власних, тобто це екскурс у те, якими різними ми всі можемо бути. Іншими словами, не обов’язково цікавитись медициною, щоб почати її читати: цілком достатньо цікавитись людьми.

Як ви бачите майбутнє психіатрії в Україні і як ваша книга може вплинути на це майбутнє?

Сподіваюсь, у майбутньому допомога стане більш доступною і менш стигматизованою. Зростатиме кількість центрів психічного здоров’я в громадах, психіатричних відділень в звичайних лікарнях, на заміну психоневрологічним інтернатам прийдуть будинки підтриманого проживання (і вони справді виконуватимуть свою функцію, а не тільки змінять назву). Зникне таке поняття як «жити в лікарні», а окрім медикаментозного підходу приділятимуть більше уваги соціальній реабілітації, психологічній підтримці і психотерапії — адже розлади психіки мають комплексне походження, це не завжди і не тільки про біологію. Більше довірятимуть психіатрам, відходитиме у минуле травма каральної психіатрії. Психіатри, в свою чергу, ставатимуть більш кваліфікованими, орієнтованими на офіційні протоколи і рекомендації. Сподіваюсь, що і менше вигоратимуть.

Мені дивно і хвилююче думати про те, що моя книга може в якийсь спосіб цьому майбутньому посприяти. В нас справді не вистачає літератури на тему психічного здоров’я загалом і психіатрії зокрема (починаючи від браку якісних підручників для медиків і закінчуючи книгами для широкого загалу). Було б гарно, якби ця книжка спричинила до появи наступних і ніша стала би більш заповненою.