Леся СайкоНа YouTube-каналі журналістки Раміни Есхакзай RAMINA вийшов черговий випуск її авторського проєкту. Раміна завітала в гості до блогерки, адвокатки, дружини шоумена Тимура Мірошниченка Інни. Журналістка також поспілкувалася з їхніми чотирма дітьми. Інна поділилася думками про те, як подолати проблему сирітства в Україні й розповіла про власні методи виховання малюків, а також досвід післяпологової депресії й те, як на неї вплинула втрата дитини під час першої вагітності. Вона зізналася, чому вирішила повернутися до України, й поділилася власним секретом щасливого шлюбу. Про це та багато іншого, як-от роман з кримінальним авторитетом у Донецьку, булінг у школі — у новому випуску Раміни.
“У дітей-сиріт та військовополонених однакові очі”, — Інна Мірошниченко в інтервʼю Раміні.
Діти-сироти в закладах і звільнені військовополонені — це однакові очі. І ті й ті радіють. Діти радіють, бо ти прийшов, щось нове приніс, якусь іграшку. Військовополонені раді, що вони на рідній землі, але ми ніколи не зрозуміємо, що вони пережили, це неосяжне для нас. Те саме проживають діти — неосяжний біль, і він, напевно, схожий з відчуттями з полону, тому що ти перебуваєш там поза власною волею, ти відчуваєш там приниження, ненависть, гнів, ти не володієш своїм часом, тілом, життям, ти можеш переживати постійно насильство над собою, не маючи змоги захиститися.
“Нам було дуже важко”, — Інна Мірошниченко про старшу доньку.
Дуже страшно було. До тебе додому приходить людина, яка уже сформована, і ти з нею уживаєшся. У тебе до неї може не виникнути почуття любові, а скажімо, неприязнь, і це неконтрольовані почуття. Тебе може щось бісити, наприклад, запах. Ти можеш це змінити? Ні! Нам було дуже важко, ми не були готовими до Ангеліни такої, якою вона була. Вона постійно плакала й ніби провалювалася кудись. Ти розмовляєш з нею, а вона наче дивиться крізь тебе й відповідає рандомними словами.
Інна Мірошниченко розповіла про насильство над дітьми у дитбудинках
У нас були випадки, коли я відкривала дівчачу спальню і бачила, що Ангеліна стоїть і душить Мію. І ти не знаєш, чого вона її душить. Якщо діти в закладах пережили насильство, вони потім не можуть відмежувати, що так недобре, можуть це насильство переносити далі у своє життя. Бо психіка все нормалізувала, дитина думає: “Якщо зі мною так чинили у дитинстві, то і я так буду чинити”. Особливо коли це робила людина, на яку дитина спиралася. Тому такі діти часто стають агресорами, адже їм ніхто не пояснив, що це неправильно.
Інна Мірошниченко розказала про жорстокі методи “виховання” у дитячих закладах
У Ангеліни немає спогадів, вони наче спалахи у неї. Вона починає про щось розповідати у дрібницях, а потім ніби забуває. Через те що у Марселя неконтрольована агресія, він часто впадає в істерики, які неможливо зупинити, і він виривається, бʼється, іноді нам з чоловіком доводиться годину вдвох тримати маленького хлопчика. Зараз вже трошки краще стало. В нападі такої істерики Ангеліна запропонувала його звʼязати. Я спочатку думала, що це фантазія така, запитала: “Ти коли-небудь бачила, щоб когось звʼязували?” Вона відповіла: “Мене звʼязували”. Сказала, що коли була маленькою, себе кусала, і за погану поведінку її звʼязували. Я почала з нею говорити, що це ненормально, а вона розплакалася, сказала, що їй це не подобалося, але ніхто не говорив, що це не окей. Я запитала, хто це робив, вона відповіла, що лікарі.
Інна Мірошниченко розповіла, чи спілкується з біологічними батьками старшої доньки
Батьки Ангеліни знайшли мене. Нічого поганого сказати не можу, вони мені дуже дякували, дуже навʼязувалися, запитували, коли зможуть побачити Ангеліну, я попросила почекати кілька років. Я в них не сумніваюся, переконана, що ці люди мають високі моральні стандарти. Вони разом випустилися з закладу, все життя прожили разом, одружилися і за рік народили дитину. Я переживаю, що хтось може використовувати їхню неспроможність оцінити ситуацію у своїх корисливих мотивах. Тому в якийсь момент вони стали дуже нав’язливими, і я написала тим людям, від яких вони дізналися наші контакти, що викличу поліцію, якщо так триватиме. Й вони перестали писати. Я не проти, щоб вони побачилися, коли у моєї дитини виникне цікавість, з’явиться бажання дізнатися про своє коріння.
Інна Мірошниченко зізналася, чому вони з чоловіком змінили імʼя прийомного сина
Ми змінили ім’я сину, тому що я боялася, що біологічні батьки Марселя нас знайдуть і вкрадуть його. Не тому, що у нас його заберуть, а що можуть його скривдити.
“Я кричала, кидалася речами, нічого не відчувала”, — Інна Мірошниченко про післяпологову депресію
Мене накрила після пологова депресія, у мене траплялися нервові зриви. Я кричала, кидалася речами, мені нічого не хотілося, я нічого не відчувала. Зрозуміла, що не відчувала любові до людей, до себе, до чоловіка. Чоловіка я вважала співучасником цих проблем, його майже не було. У Тимура така робота, постійно якісь важливі події, він на гастролях. Я не наважувалася сказати, що мені важко. Мені здавалося, що я не маю на це права, бо наче ж я маю знати, що з цим робити, адже я мама. У мене почалися істерики, Тимур зрозумів, що мене час рятувати, тому повіз мене на відпочинок, забрав у мене дитину й тільки приносив її раз на півтори години погодувати. І за цей тиждень я перезавантажилася, у мене зʼявилися сили все проговорити. Я тоді сіла й сказала, що “не вивожу”.
Інна Мірошниченко зізналася, як втрата дитини вплинула на неї
У мене неоднозначні почуття та усвідомлення після тієї невдалої вагітності. Вона мені підсвітила те, що я дійсно хочу бути мамою. Коли я дізналася, що вагітна, почала дуже плакати. Було відчуття, ніби моє життя закінчилося. Я подзвонила Тимуру, сказала, що зробила тест, що там “все погано”. Він розсміявся, і я подумала, що хтось у нашій родині готовий до цього. Я шукала у собі материнський інстинкт, і коли вагітність завмерла, для мене це було шоком і втратою. Тоді я подумала: якщо оплакую цю втрату, то частина мене хоче дитину! Я була готовою, просто відчувала, що моє життя сильно зміниться, але не знала як.
Інна Мірошниченко розповіла, чому не залишилася за кордоном після повномасштабного вторгнення
Це не наш формат, ми так жити не можемо. Я звикала жити без чоловіка, брала на себе його обовʼязки, стала менш жіночною, мені потрібно було вирішувати багато проблем. Різні питання накопичилися, і ми вирішили, що хочемо йти в усиновлення, а для цього потрібно було зрозуміти це імпульсивне бажання. А зрозуміти це можна, тільки якщо ви разом і ставите одне одному запитання. Ми порадилися і вирішили, що жити нарізно ми не зможемо, наш шлюб так зруйнується.
Інна Мірошниченко поділилася “золотою формулою” власного шлюбу
Ми шукаємо два-три дні на місяць у наших графіках і кудись їдемо тільки удвох. Це не так часто буває, як раніше, але все одно ми цей час собі виділяємо, нам його вистачає. Хтось би сказав, що це мало, але це для нас медовий місяць, де ми без дітей. Наша “золота формула” полягає в тому, що ми приділяємо час одне одному, а також всім дітям окремо одне від одного. У мене ще є потреба приділяти час самій собі.
“Кефір, капуста або яблуко на день”, — Інна Мірошниченко зізналася, що страждала на розлад харчової поведінки
У мене був розлад харчової поведінки, я важила 39 кілограмів. Це питання моєї невпевненості у собі протягом усього життя. Воно у мене наростало, потім був один момент, коли рандомний хлопець, який мені навіть не подобався, проходив повз і сказав: “Ого, ти піднабрала”. Я вирішила, що так далі не можна, і перестала їсти. Я їла капусту і кефір протягом кількох місяців, танула на очах. Батьки та друзі звертали на це увагу, а мій раціон був — яблуко на день, я боялася їсти. Потім почалися компульсивні переїдання. Швидку мені викликали, у мене не було булімії лише тому, що я не могла викликати блювоту, приймала діуретики. Навіть не можу сказати, що сталося, що я змінила думку й пішла до лікаря. Близько п’яти років я відновлювала стан свого здоровʼя.
“Мені було 14 років”, — Інна Мірошниченко про стосунки з донецьким кримінальним авторитетом
Я прошу вибачення, якщо хтось мав інший досвід життя у Донецьку, але у мене був наступний. У 1990-ті, коли я заходила в підʼїзд, там скрізь лежать наркомани, у них розливалося вино з тетрапака, і потрібно було це все якось переступити. Такою була буденність. Є спогади, як я пізно ввечері поверталася додому, а хлопці на лавці ділили золото та телефони, які вкрали. Це було нормою. Мені було спокійно, тому що я виростала в цьому районі. Вони не знали, як мене звати, але зовнішньо ідентифікували. Потім у мене були вимушені стосунки з кримінальним авторитетом, які були мені дуже потрібні, адже поки він сидів у тюрмі, я мала повний імунітет від усього, мене ніхто не чіпав. Мені було тоді 14 років. Він поглянув на мене і сказав: “У мене будуть стосунки з цією дівчиною”. Я жила в такому світі, де ти не можеш сказати “ні”, адже він кримінальний авторитет, тобі буде важко жити далі. Він ставився з повагою, не торкався мене, але наші стосунки були нетривалими. Його швидко ув’язнили, й потім він писав мені листи з місця позбавлення волі. Я жила у статусі дівчини, яка чекає його з тюрми. Я була такою щасливою, що його посадили! Всі навколо були наркомани, і він в тому числі.
“Людям було дуже важко”, — Інна Мірошниченко про життя в Донецьку у 1990-ті
У Донецьку у мене було таке відчуття, ніби немає середнього класу, а є люди, які ледь зводять кінці з кінцями, а є повʼязані з шахтами, які почуваються досить комфортно. Ті, хто їздить з приватним водієм до школи, літає на відпочинок за кордон, і у них все класно. Основній масі людей було дуже важко, й ми належали до цієї категорії. Тато вкладався у різні бізнеси, вони прогорали. Батьки шукали себе, мама працювала, і я памʼятаю, що маю одні джинси, і якщо їх виправити — вони не висохнуть, і я не зможу йти гуляти. Але в нашій родині були міцні стосунки: якщо татові важко — мама залучалася і працювала. Мої батьки були одним цілим, і от цю цінність вони мені прищепили.
“Українська була іноземною мовою”, — Інна Мірошниченко про зросійщення Донецька
Ніхто не говорив українською взагалі, це була іноземна мова. Моя вчителька української мови була вкрай неприємною особистістю, вона не любила мене, але я хотіла бути відмінницею, складати всі предмети на відмінно, тож вчила всі правила й досі їх знаю. У мене не було мети, чому я маю вчити українську. Коли приїхала з Донецька до Києва, тут теж всі говорили російською. Всі, хто говорив українською, вони або приїхали або з заходу України, або були якісь “селюки”. Це було ставлення, яке у мені виховували. Ми не вчили українських пісень, ми вчили «День Побєди порохом пропах» на 9 травня. Це було зросійщення. Виховувалося таке відчуття, що українська — це інший сорт, і люди, які себе поважають, цією мовою не говорять.
Інна Мірошниченко зізналася, як стала україномовною
Вільно володіти українською я почала, коли переїхала до Києва та вступила до університету. Зрозуміла, що мені важко навчатися, адже ми говорили в побуті російською, але матеріал ти маєш опановувати українською. Тож мені довелося вчити українську на іншому рівні не тільки з погляду правил, а саме на рівні змоги говорити вільно. Потім — суди. Київ змусив мене стати українськомовною, а повномасштабне вторгнення переналаштувало все у моїй голові. Все, що було до цього, — наслідки російської пропаганди.
“Мої діти не знають російської”, — Інна Мірошниченко
Мої діти не знають російської. Коли ми їздили до Єгипту, до них зверталися російською, вони щиро не розуміли, що їм говорять. У басейні діти гралися з тими, хто говорив англійською.
“Мене булили у школі”, — Інна Мірошниченко
Мене булили у школі. Для булінгу немає причини, завжди шукається якийсь фактор. Я не розуміла, чому мене булять. Я мала нерівні зуби, щілину між передніми — з цього всі постійно сміялися. У підлітковому віці батьки поставили мені пластину, тож було дуже соромно. Всі сміялися над зачіскою, називали принизливими словами, напевно, це додавало тривоги, я не почувалася у школі комфортно. Навчалася класно, це був плюс, щоб вибороти собі місце під сонцем, тобто мені треба було стати найрозумнішою у класі — тоді у мене списували. Булінг — це завжди не про дітей, а про дорослих. Така була атмосфера, жорстокі люди, які не вчили дітей бути толерантними одне до одного, приймати та поважати, цінувати ніхто цього не вчив.
Інна Мірошниченко дала пораду, як подолати сирітство у країні
Перший крок — поглянути навкруги. На жаль, це потенційне сирітство є усюди. Майже у кожному домі є родина, яка потребує допомоги й захисту. Знайдіть цю родину й станьте її допомогою і підтримкою — ви зробите так, що за сім років дитина не потрапить в інституцію. Якщо хочеться допомогти сьогодні тим, хто вже туди потрапив, то підтримайте прийомні сімʼї, мотивуйте тих, хто хоче прийняти у свою родину дітей.
Пропонуємо до вашої уваги найцікавіші фрагменти випуску: