Леся СайкоМарія Володимирівна Фабрічева – відома українська психотерапевтка з більш ніж десятирічним досвідом, авторка численних статей та методичних посібників, експертка українських ЗМІ та членкиня авторитетних психологічних асоціацій, зокрема EuroPsy та ITAA. Війна застала її вдома, у Києві, і кардинально змінила не лише її особисте життя, а й професійну діяльність. У цьому відвертому інтерв’ю для Womo Марія розповідає про перші дні повномасштабного вторгнення, про те, що війна забрала і що натомість проявила в ній, про особливості запитів її клієнтів у цей складний час та про те, де вона знаходить власні ресурси. Окремою важливою темою розмови стала її перша книга “Гора з плечей. Як виявити і подолати 13 психологічних заборон”, яка незабаром побачить світ. Марія поділилася історією її створення, головними ідеями та тим, кому вона може стати корисною.
Де війна застала вас, що вона у вас забрала та як вплинула на вас та вашу роботу?
Війна застала мене вдома, у Києві. Близько п’ятої ранку ми з чоловіком і донькою прокинулися від глухих вибухів. Спершу не повірили — здалося, що це якась помилка, техніка, може, впало щось важке. Але невдовзі зателефонував наш приятель і озвучив те, що ще не вкладалося в голові: почалась повномасштабна війна. Агресія з боку рф – без прикрас і дипломатії.
Перші дні були ніби в тумані. Я не спала, доволі мало їла, просто — спостерігала, слухала, збиралася докупи. Нам треба було зрозуміти, як далі жити у цій новій, поламаній реальності. З небезпекою в повітрі, гулом повітряних тривог, виром інформаційного потоку, вірою та посильною допомогою ЗСУ та застиглим у повітрі питанням: “а що буде далі?”
Та потім — узяла себе в руки. Дістала знання, досвід, фах і включилася. Почала вести телеграм-канал, давала рекомендації щодо самодопомоги, короткі кризові консультації на 15–30 хвилин, щодня проводила прямі ефіри в Instagram. Я відповідала на запитання, пояснювала, як працює наш мозок у стресі, що таке нормально, коли все — не нормально. Давала прості, дієві техніки саморегуляції, щоб бодай трохи втримати внутрішній ґрунт.
Ці ефіри стали своєрідною опорою для багатьох — досі отримую повідомлення з подяками. Люди пам’ятають, що хтось був поруч, хоч і в екрані.
“Що забрала війна? Ілюзію стабільності. Частину колишнього життя. І дуже багато сил”.
Але водночас — проявила мої ресурси, кристалізувала мою роботу. Зараз я вмію працювати у стані постійної турбулентності. Це не геройство. Це реальність, у якій ми, на жаль, навчилися виживати і продовжувати робити свою справу — з гідністю, з розумінням, що слово, присутність і прості пояснення стають дуже важливими і можуть допомогти людині і яка поряд, і з якою розділяє чимала відстань.
Яка ваша спеціалізація? Найчастіше з якими проблемами приходять до вас ваші клієнти?
За освітою я психолог — маю вищу профільну освіту. Також я акредитована в напрямку Транзактного аналізу в психотерапії. Це мій основний підхід — структурний, глибинний, з повагою до індивідуального сценарію кожної людини й до складної мозаїки її досвіду.
Що стосується запитів — сьогодні вони, як я кажу, “розтягнуті” в широку амплітуду. Є побутові, які нагадують довоєнні теми — самоцінність, стосунки, відновлення контакту з собою, пошук сенсів, мотивації, підтримки в житті й роботі. Але навіть ці запити мають відтінок війни — вона пронизує автобіографічний наратив, змінює оптику, крізь яку людина дивиться на себе і світ.
Є запити, пов’язані з емоційним вигоранням — особливо у тих, хто весь цей час “тримався” на волі, обов’язку чи турботі про інших. Є робота з травматичними переживаннями — ранніми, які “підняла” війна, і тими, що виникли вже під час повномасштабного вторгнення. Зараз багато роботи з горем, втратами, тягарем провини, сорому, страху. І дуже делікатна, але потрібна лінія — підтримка тих, чиї рідні залишилися на тимчасово окупованих територіях, або зараз на передовій.
Я також багато працюю у форматі лекцій та груп підтримки. Там запити ширші — це і профілактика емоційного вигорання, і розуміння нейробіології хронічного стресу, і теми травматичного досвіду, заборон, трансгенераційної травми. Тема культурального сценарію — як ми несвідомо повторюємо досвід поколінь — теж викликає великий відгук, я рада, що це викликає інтерес, і що нарешті можна говорити про те, що довго ховалося “десь усередині, під грифом «секретно»”.
Усі ці теми — це не просто запити. Це маркери часу, дзеркала суспільства, яке змінюється в умовах глибокої травми.
“Моя робота, як і безлічі моїх колег (психологів, терапевтів, консультантів) — бути поруч, тримати рамку, допомагати людині віднайти власний опорний ґрунт”.
Хто або що допомагає вам справлятися з власними проблемами? Де черпаєте ресурси?
“У кожного психолога має бути свій психолог — і це не жарт із інстаграму, не модний мемчик для сторіс, а цілком реальна вимога етичного кодексу”.
У мене є мій терапевт і є супервізори — ті, з ким можна пропрацювати, а не просто «вилити» щось. Бо якщо всередині збирається емоційний яд, краще знати, куди його виплеснути без шкоди іншим. Особливо — без емоційної експлуатації підписників у соцмережах або, боронь Боже, власних клієнтів.
Ще в мене є мої подруги. Не просто «друзі дитинства», а люди, перевірені вогнем, мечем, повітряними тривогами й десятками нових досвідів. З ними можна обговорити останні новини, попліткувати з користю для психіки, або просто прогулятися містом.
Але головне — це моя родина. Мій чоловік, моя донька, мій син, мій зять і маленька онука, яка несе в собі стільки світла й спонтанності, що всі внутрішні батарейки заряджаються автоматично. Вони — мій тил, мій ресурс і моя територія людяності. Там я можу бути не психотерапевткою «якій довіряють», а просто людиною. Зі своїми сильними сторонами і кумедними внутрішніми тарганами — цілком і повністю.
А ще я черпаю ресурс у простих, але важливих речах. Прогулянки. Поїздки машиною з музикою з мого абсолютно безсистемного плейліста. Подкасти з нейробіології, філософії, історії — або, зізнаюсь, старі добрі тру крайм сторі (що ж поробиш — у кожного свої тіні). І серіали: або щоб взагалі не думати, або навпаки — щось вивчити між рядків. І, звісно ж, класика жанру — старі французькі комедії. Можу дивитись по десятому колу з тим самим задоволенням. Хоча з появою онуки в мій кінорепертуар знов повернулися мультики. І в цьому є щось цілковито відновлювальне.
Якщо не психологія, то чим би ви займалися? Чи маєте хобі, якщо так, то які?
Хобі? Ну, якщо співати в душі (тобто у ванній кімнаті з відповідною акустикою) — це рахується за хобі, то так, я дуже захоплена цим видом мистецтва. І ще — люблю їздити верхи. Дуже. Але, на жаль, зараз це більше любов, ніж практика, бо вільного часу не так багато, як хотілося б.
Чесно кажучи, давно не думала про те, ким би була, якби не пішла в психологію. Бо я вже понад п’ятнадцять років у професії, яку обрала майже одразу після школи. Ну добре — не зовсім одразу: тато намагався занурити мене в «нормальну професію» (на його думку, звісно), тому перша зупинка була нархоз, спеціальність «бухгалтерський облік і аудит». Але я звідти втекла, одразу після першого курсу. Справжня я — пішла на психологію, і з того часу не шкодую ні на мить.
Проте скажу так: я не боюся іншої роботи. В мене були інші досвіди — у пізні студентські роки я працювала адміністраторкою в салоні краси, потім була асистенткою керівника в IT-компанії, трохи торкнулася світу реклами — працювала менеджеркою проєктів. Так що з життям знайома з різних боків — не лише з боку психіки.
Тож якщо раптом психотерапія втратить актуальність, лекції стануть непотрібними, або ж їх масово почне читати штучний інтелект — я не загублюсь. Придумаю щось, знайду новий формат або, як каже одна моя подруга, «нарешті стану професійною неробою». Якийсь тихий внутрішній голос каже: «Знаєш, у цій перспективі є щось дуже привабливе». Але зараз — точно не на часі. Тож я продовжую займатися улюбленою справою, співати в душі і їздити верхи — хоча б подумки.
Якби була змога повернутися в минуле та зазирнути в майбутнє, щоб ви сказали собі?
Я відповідала на це питання стільки разів під час власної терапії, що зараз обійдуся коротко й по суті.
Якби я могла повернутись у минуле, то — залежно від віку — зробила б ось що: зовсім маленьку себе просто міцно обняла б. Восьмирічній сказала б, що навіть у найтемніші часи завжди можна побачити трохи світла. Підлітку-бунтарці — підморгнула б і сказала: «У тебе все вийде якнайкраще». А ще — що чорна помада хоч і драматична, але іноді перекриває глибину її карих очей, які, до речі, дуже подобаються людям. І головне — що вона має повне право на свій вибір, навіть якщо іншим він здається дивним чи «неправильним».
Що до майбутнього — з ним усе складніше. Як тільки хоч трохи в нього зазирнеш — воно тут же змінюється. Тому я просто побажаю собі одного: відсвяткувати вісімдесят років так, щоб це була найкраща вечірка ever і щоб поряд були ті, з ким ти можеш бути собою у будь якому віці.
Про що мрієте?
Я мрію про море.
Про те, щоб після перемоги, коли війна закінчиться (а вона обов’язково закінчиться), зібрати всю свою родину і поїхати до теплого, живого моря. Поставити життя на паузу. Просто бути разом. Говорити, згадувати, дякувати — тим, хто поруч, і тим, хто пішов, залишивши по собі світлі спогади й глибоку повагу. Дивитись на воду, дихати спокійно, без тривоги під ребрами.
А вже потім — планувати нове. Важливе. Значуще.
От така мрія. Зовсім проста. І водночас — дуже людська.
Не за горами старт продажів вашої першої книжки «Гора з плечей. Як виявити і подолати 13 психологічних заборон». Що надихнуло вас на її створення?
Оу, я вже казала й повторю: я не планувала писати книжку. Взагалі. Просто так сталося. Хоча, як казав доктор Фройд, випадковості — не випадкові. І тут, знаєте, ситуація така: з одного боку, хто я така, щоб сперечатися з Фройдом, а з іншого — все ж трохи зачекаю, поки книжка вийде друком і отримає свої перші відгуки, реакції, зворотний зв’язок. Бо, як не крути, книга — це діалог. А я поки в очікуванні першої репліки у відповідь.
А тепер по суті. Перший несподіваний поштовх — це книга Тані Касьян «Наше спільне», у якій я з’являюся як психологиня-консультантка. Після її виходу ми познайомилися з Дзвінкою Завалій, і саме вона від імені видавництва «Лабораторія» запропонувала мені написати книжку. Пропозиція була з розряду тих, від яких важко відмовитися — особливо коли бачиш, що команда серйозно підготувалася.
Вони знали про мою дислексію, а це означає, що написання великих текстів для мене це ще той виклик: іноді я просто не бачу, що пишу — текст розпливається, букви танцюють. Але завдяки підтримці неймовірної редакторки Ніни Кур’яти, яка стала не просто фахівчинею, а справжньою опорою в цьому процесі, усе виявилося можливим. І навіть… іноді приємним.
Щодо теми — вона визрівала давно. Ще з мого арт-проєкту 2018 року «Філософія: улюблені граблі», який був присвячений саме психологічним заборонам. Потім були глибші занурення — у транзактний аналіз, у тему культурального сценарію, трансгенераційної травми, епігенетики, яка буквально показує, як досвід поколінь записується, а згодом проявляється через експресію генів. Ба більше — я почала вивчати історію власної родини, і через неї можна було простежити, як драматичні історичні події впливали і на формування культурального сценарію, і на виникнення тих чи інших психологічних заборон. І, звісно, мій особистий досвід теж став важливою частиною цього процесу — адже якщо заборони були в моїх предків, вони передавалися й мені. А що з цим робити — як розпізнати, пропрацювати, змінити — поступово склалося у структуру, яку я й почала розгортати на сторінках книжки.
І от — чекаємо на її появу у світі. Вже скоро. З певним тремтінням, із вдячністю і з бажанням, щоб вона справді зняла хоч по камінчику з чиїхось внутрішніх “гір”.
Скільки часу пішло на її написання?
Давайте рахувати. Перша розмова з Дзвінкою Завалій та Ніною Кур’ятою, на якій ми обмірковували ідею, процес і формат книжки, відбулася наприкінці 2023 року — у грудні. А вже з січня 2024-го ми з Ніною почали перші зустрічі, де напрацьовували матеріал. Спочатку ми думали, що просто записуватимемо наші діалоги за темами кожної глави — адже кожна з них присвячена окремій забороні. Це було б і жваво, і живо, і органічно.
Але згодом стало зрозуміло: технологічний прогрес нам у цьому не допоможе. І довелося йти старим перевіреним шляхом — крок за кроком я почала самостійно прописувати кожну главу. Писала у вільний від клієнтів, лекцій та груп час — переважно у вихідні або вечорами.
Кожна глава — це не просто пояснення, що таке заборона, як вона формується і як на неї реагує психіка. Це і приклади з життя, і те, як ця заборона впливає на поведінку, рішення, стосунки. Це також роздуми про культуральний сценарій — про те, які історичні події сформували саме ці “коди” у свідомості поколінь. І все це — вплетено в мій автобіографічний наратив, бо, як не крути, заборони моїх предків теж дістались мені, а я вже розбиралася «що з цим робити». А ще — наприкінці кожної глави читач знайде вправи, які можна робити самостійно або разом зі своїм психотерапевтом, щоб зменшити дію заборони.
А далі — етап редактури. Ніна Кур’ята, з її тонким чуттям і гострим пером, надала текстам структури, повітря, логіки — зробила їх доступними для широкого кола читачів, а не тільки для психотерапевтів, які орієнтуються в темі сценаріїв і заборон.
До кінця 2024 року ми завершили роботу з рукописом. Потім книжку ще вичитував літературний редактор, після чого — дизайн, верстка. Отже, загалом увесь процес зайняв приблизно півтора року — від першої розмови до фінального макета. І це був дуже насичений, інтенсивний і водночас глибоко особистий шлях.
Кому ця книга стане корисною та чому її варто прочитати?
О, ні-ні, тут дуже слизька доріжка. Я чесно не знаю, кому варто її прочитати — це не інструкція, не черговий чек-лист із гарантією змін. Але можу припустити: ця книга може відгукнутися тим, кому близька тема психологічних заборон. Тим, хто вже працює зі своїм особистим або сімейним наративом. Або тим, хто тільки-но починає — і хоче дізнатися, що це за «заборони», звідки вони беруться і чому впливають на вибір, поведінку, навіть на стосунки з грошима, роботою чи тілом.
Книга буде цікавою й тим, хто хоче зрозуміти, як тотальний терор радянського союзу — особливо сталінських часів — вплинув наш базовий культуральний сценарій. Чому іноді заборони працюють як захисти, як «мовчазні рішення», які ми не помічаємо, керують нашим життям.
Я точно можу сказати, що ця книжка точно не про звинувачення батьків у всіх бідах. Не про те, як майстерно перекласти відповідальність. І вже точно не про «думай позитивно — і Всесвіт усе вирішить».
“Ця книга — про історію й реальність. Про приховану силу й ресурси, які могли б зробити життя легшим, якби не вічне: «не можна», «не треба», «будь скромнішим»”.
Я намагалася написати її так, щоби пояснити, як виникають психологічні заборони і як із ними можна працювати. Щоб показати: ці внутрішні бар’єри — не вирок, не частина нашої природи, а радше сценарії, які можна переписати.
У книзі є й аналіз історичних подій — від сталінського терору до повномасштабної війни — і те, як вони впливають на колективне підсвідоме. Є практичні вправи, які можна виконувати самостійно або разом зі своїм психотерапевтом. Є спроба дати прості, чесні інструменти, які знижують тиск сценарних заборон і відкривають двері до більш здорової взаємодії зі світом і з собою.
І так, я ділюсь у ній своїм власним досвідом — не для пафосу чи додаткового ефекту, а для того, щоб підтримати тих, хто ще тільки починає свій шлях змін, чи хоче розпочати.
“Мені важливо, щоб ця книжка не надихала на втечу, а допомагала взяти відповідальність. За своє життя, за свій вибір, за свої зміни. І за себе — справжню / справжнього”.
Чи плануєте й далі продовжити письменницьку діяльність. Можливо готові анонсувати другу книжку?
Я не письменниця — і не претендую на це звання. Письменник — це окрема професія, окремий дар, талант, спосіб мислення. Це неймовірна праця, гнучкість світосприйняття і здатність описати не лише те, що з тобою відбувається, а й те, чого ще не було. А іноді — вигадати цілі всесвіти. Я — психотерапевтка. І, чесно кажучи, дуже хочу нею залишитися.
Книга для мене — це скоріше інший інструмент. Спосіб говорити з людьми, ділитися складними темами простою мовою, надихати, пояснювати, підтримувати. Це був цікавий досвід, глибока робота, і водночас — нова форма присутності. Але щонайменше зараз я не планую наступну книжку. Я хочу дочекатися виходу цієї книжки, побачити, який відгук вона знайде, що зачепить у читачів, на які питання зможе відповісти — а які, можливо, тільки обережно сформулює й залишить для подальших роздумів.
А там… ну, хто знає, які ще випадкові-невипадковості підкине мені життя. Може, замість другої книжки ми краще знімемо гарне кіно або серіал за мотивами «Гора з плечей. Як виявити і подолати 13 психологічних заборон»?!