Вона важила всього 38 кілограмів, коли на полігоні їй дали позивний «Гілка», жартуючи, що за тонкою гілочкою вона може сховатися від ворога. Але сьогодні Дарія — це не про маскування, а про нищівну точність. Колишня снайперка, яка ще до повномасштабного вторгнення гартувала себе на стрільбищах, вона стала командиркою першого в історії Національної гвардії України повністю жіночого бойового екіпажу БПЛА.

Сьогодні її підрозділ у складі спецпризначенців «Тайфун» — це не «піар-проєкт», а злагоджений механізм, що випалює ворожу техніку на відстані до 70 кілометрів. Вони разом тягають важкі щогли, разом запускають дрони й разом нищать «Сонцепьоки». Для Дарії війна — це не лише математика влучних скидів, а й глибоко особиста битва за право повернутися в рідну Нову Каховку.

Про те, як тендітність перетворюється на бойову лють, чому «жіночий екіпаж» — це про максимальну ефективність без зайвого его, та як українські технології дивують світ на Мюнхенській безпековій конференції, читайте у нашому інтерв’ю з Дарією «Гілкою».

Що спонукало вас обрати службу саме у безпілотних системах, як ви отримали позивний «Гілка» і що він для вас означає?

Я готувалася до великої війни ще з весни 2021 року – вихідні проводила на полігонах, вчилася тактиці та стрільбі. Коли все почалося, я просто прийшла і сказала: «Я вмію стріляти». Так я стала снайперкою. Згодом зрозуміла, що за безпілотниками майбутнє, і пішла вчитися в «Боривітер».

Щодо позивного «Гілка», то до війни я важила всього 38 кг. На полігонах хлопці жартували, що я така тендітна, що можу за гілочкою сховатися. 24 лютого мій перший командир запитав, чи є в мене позивний. Я сказала «Злата», а він подивився на мене і каже: «Яка Злата? Ти ж Гілка!». Так воно зі мною і зжилося.

Які основні обовʼязки у вашій ролі командирки екіпажу БПЛА? Які найбільші виклики постали перед вами під час формування та керівництва загоном?

Мої обов’язки – це не лише координація. В нашому екіпажі немає такого: «я командир, я тільки в телефоні». Ми всі разом тягаємо важкі щогли, катапульти та ящики з БК. Найбільшим викликом була саме фізика. Я боялася, чи витримаємо ми це навантаження, адже дівчата все одно фізично слабші за хлопців. Але ми знайшли вихід: там, де справляється один хлопець, ми працюємо вдвох. Це наш залог успіху – ніхто не цурається важкої роботи.

Чи стикалися ви з упередженнями як жінка-командирка у бойовому підрозділі? Чи доводилося вам «доводити більше», ніж вашим колегам-чоловікам? 

На початках було важко. В одному з підрозділів нам з подругою навіть зброю не довіряли, змушували постійно здавати нормативи. Було смішно, коли ми здавали з першого разу, а чоловіки з бойовим досвідом – ні. Зараз я відчуваю більше уваги, бо «жіночий екіпаж» багатьом здається лише піар-історією. Але коли ми привозимо результат, як-от нещодавно спалений танк, питання зазвичай зникають самі собою.

Чим підрозділ «Тайфун» відрізняється від інших підрозділів безпілотників?

«Тайфун» – це спецпризначенці БПЛА. Головна відмінність у тому, що ми вузькоспеціалізовані. Якщо тобі обіцяють, що ти будеш літати – ти будеш літати, а не сидіти в бліндажі з автоматом. Ми працюємо як на ближніх дистанціях, так і глибоко в тилу ворога – мій особистий рекорд був близько 70 км.

Як змінилися тактики застосування БПЛА від початку повномасштабної війни й до сьогодні? Чи можете розповісти про конкретний випадок, коли ваша команда змінила хід бою або зробила вирішальний внесок?

Тактика змінюється щодня. Зараз ми на етапі, коли дронам потрібна людина для запуску, але вже працює автодонаведення. Один з найбільш пам’ятних моментів – це знищення «Сонцепьока». Ми поверталися з місії з порожнім бортом, побачили його випадково. Швидко перезарядилися, наздогнали й влучили з першого разу. Найбільша радість тоді була не від «галочки», а від усвідомлення: ця штука більше нікого не вб’є з наших.

Як вам вдається підтримувати мораль і командний дух у вашому підрозділі?

Ми з дівчатами разом 24/7. Ми вже більше, ніж сім’я. Як командирка, я намагаюся бути людяною і просто чути їх. У нас мінімальна субординація і максимальна довіра. Якщо людина боїться сказати про свій «косяк» через страх перед командиром – це рано чи пізно вилізе боком. Тому ми на одній хвилі. Для нас це про сестринство. У нас немає чоловічого “его”, ми розуміємо одна одну з пів слова. Можемо дуркувати в машині, співати пісень після виходу або годувати лисиць на Хортиці – ці прості радості рятують від цинізму війни.

Що для вас є найважливішим у службі під час війни?

Я хочу додому. Я з Нової Каховки, і я не була там уже кілька років. Сім поколінь моєї родини жили на цій землі, а зараз у мене немає туди доступу. Моя бабуся померла в окупації, я навіть не змогла з нею попрощатися. Це моя головна мотивація – повернути своє.

Тому на службі я зосереджена на результаті. Дрони – це математика, де кожен влучний скид чи знищена техніка наближають нас до моменту, коли я знову зможу ступити на свою землю. Ми маємо бути технологічно сильнішими за ворога, щоб вичистити його з нашої території.

Як, на вашу думку, розвиватиметься роль безпілотних систем у майбутніх конфліктах та обороні?

Я переконана, що сьогодні дрони – це вже не “додаткова опція”, а база. Мій головний меседж, який я озвучувала, зокрема на Мюнхенській безпековій конференції: кожен солдат країн НАТО має володіти дроном так само впевнено, як сьогодні вміє користуватися вогнепальною зброєю або дотримуватися протоколів пересування. Це базовий протокол виживання, без якого сучасна армія просто не спроможна функціонувати.

“Безпілотник – така ж зброя, як і гвинтівка, але вона стрімко еволюціонує. Ми вже перейшли етап, коли дрони просто літають, до етапу автодонаведення. У майбутньому роль людини може звестися лише до запуску, а дрон сам виконуватиме місію. Це справжня війна технологій, де кожен крок ворога змушує нас вигадувати нові частоти та засоби захисту”.

Зараз ми перебуваємо у точці, де мало просто масштабувати перевірені рішення. Війна щодня створює запит на те, чого ще вчора не існувало: від використання Starlink на бортах до оптоволоконного зв’язку. Проте перевагу в цій війні матиме не той, хто просто виробляє більше, а той, хто першим запропонує новизну – нову ідею, технологію чи підхід. Саме за цю новизну сьогодні точиться головна боротьба.

Які навички або якості, на вашу думку, найбільш потрібні для успішної роботи у сфері безпілотних систем?

Окрім технічної грамотності, сьогодні критично важливою є інноваційність. Потрібно не просто вміти літати, а розуміти, як обійти РЕБ, як адаптувати зв’язок під нові умови. Робота в сфері БПЛА – це постійний інтелектуальний дуель із ворогом. Якщо ти не шукаєш нових підходів, ти стаєш вразливим. Ну і, звісно, точність – як у снайпінгу: ти маєш відчувати дрон як продовження власної руки, ловити момент між подихами для влучного удару.

Чи достатньо, на вашу думку, сьогодні можливостей для кар’єрного зростання жінок у бойових підрозділах? Якою ви бачите українську армію з точки зору гендерної рівності через 5–10 років?

Мій екіпаж у “Тайфуні” – це доказ того, що професіоналізм не має статі. Жінки в бойових підрозділах сьогодні мають усі можливості для росту, якщо вони готові працювати на рівні з іншими.

Через 5-10 років я бачу українську армію як найтехнологічнішу в світі, де гендерна рівність є природною, бо на першому місці – ефективність та володіння технологіями. Ми будуємо армію за моделлю, де кожен громадянин є захисником, і це починається з виховання цінностей ще з дитинства.

Що допомагає вам зберігати внутрішню стійкість?

Мені допомагає розуміння, що я не просто «в умовах війни», а в конкретній ролі – я командир. Коли ти відповідаєш не лише за себе, а й за інших, у тебе менше простору для розхитування. Ти не можеш дозволити собі довго сумніватися або розсипатися – бо від твоєї внутрішньої зібраності залежить робота всього екіпажу.

Стійкість для мене – це не про відсутність страху чи втоми. Це про ясність. Я завжди намагаюся тримати фокус на тому, що можу контролювати: рішення, підготовку, дисципліну. Решта – поза моєю зоною впливу.

Ще допомагає команда. Ми дуже багато довіряємо одна одній. Коли знаєш, що поряд люди, які тримаються не гірше за тебе, це додає сили.

І, мабуть, ще одне – пам’ять про дім. Про те, заради чого все це. Коли є чітка відповідь на питання «навіщо», легше витримувати «як».

Який меседж ви б хотіли донести дівчатам, які розглядають військову службу?

Не бійтеся, але йдіть свідомо. Я обома руками за рекрутинг. Обирайте підрозділ, приходьте на співбесіду, спілкуйтеся з тими, хто там уже служить. Армія – це така ж робота, і якщо ви прийдете підготовленими до конкретного командира, ви будете максимально корисними.

Чи є у вас плани або мрії, повʼязані з професійним розвитком?

Мої плани – це постійний пошук тієї самої “новизни”. Я хочу, щоб мій підрозділ першим тестував і впроваджував найсучасніші рішення, будь то нові формати зв’язку чи дрони з ШІ. Професійно я прагну трансформувати наш досвід у стандарти, які згодом перейматимуть партнери по НАТО. А особиста мрія незмінна – використати всі ці технології, щоб нарешті звільнити мій дім, мою Нову Каховку, і повернути собі своє право на коріння.