Інтригувальна, витончена, але напрочуд ніжна: читаємо уривок із роману «Коббл-Гілл»

Книга «Коббл-Гілл» — ідеальна супутниця для затишних осінніх вечорів. Вона розповідає про спокійні, але складні взаємини, що замасковані поверхневою буденністю. Кожна сторінка поєднує у собі меланхолію, гумор і тонкі спостереження за життям чотирьох родин у престижному районі Брукліна.

Про книжку

Колишня зірка музичної сцени Менді, опинившись під гнітом материнства та незадоволення своїм станом, вдається до крайнощів: вона симулює важку хворобу, аби привернути увагу свого чоловіка Стюарта, колишнього учасника бойбенду, який зараз захоплюється скейтбордингом. Тим часом Стюарт не може втримати своїх почуттів до нової, ексцентричної шкільної медсестри Пічес, у якої є чоловік Грег — жертва розчарувань, що постійно носить шумозаглушувальні навушники.

Сусід Рой, британський письменник, який щойно переїхав до США, стикається з творчою кризою та проблемами в шлюбі з невгамовною Венді. А по сусідству з Роєм живе Таппер — нервовий промисловий дизайнер-інтроверт, чий склад забитий протезами. Він намагається розібратися з емоційними перепитіями своєї дружини-художниці Елізабет.

Завершують цю кольорову палітру двоє буремних підлітків —  10-річний піроман та наркоторговець, який прикидається лікарем, і безліч прихованих камер. Усе це створює в Брукліні вибухонебезпечну суміш амбіцій, бажань і таємниць, що постійно розбурхує місцеву спільноту.

Цікаво, як навіть у найбільш розкішних умовах можна зіткнутися з кризою і внутрішніми бурями, де кожен день приносить нові випробування…

Про авторку

Авторка світових бестселерів за версією The New York Times Сесіл фон Зіґсар відома завдяки серії романів «Пліткарка» («Gossip Girl»). Перша книга з цієї серії лягла в основу популярного однойменного серіалу, який вийшов у 2007 році. Нині письменниця мешкає разом із сім’єю у Брукліні, Нью-Йорк.

Публікуємо уривок із книжки

Музика. Сигнал для появи балакучого кота. Репліка кота. Кіт сидить у кріслі й засмоктує спагеті з господарської миски. Наївшись, він чемно відригує, прикривши рота лапою. І кінець кадру. Ще лишалося трохи часу на закінчення: потрібне було щось краще за відрижку. Слід перевести аудиторію з відрижки до іншого, не такого грубого нюансу. Але до якого саме?

Стюарту подобалася його робота, та й він добре давав собі раду. До того ж платили напрочуд добре, якщо брати до уваги, наскільки легко йому це давалося. Гастролі були набагато важчими, та він усе одно сумував за тими часами. Він сумував за гуртом.

— Шо ти? — Роббі завжди відповідав на телефонний дзвінок однаково.

— Котра зараз година в Австралії? Вибач, якщо телефоную невчасно. Ніколи не міг запам’ятати, — перепросив Стюарт. Він увесь час телефонував Роббі й Джоджо, мов та самотня колишня, яка просто хоче спитати, як справи. Залежно від того, у якому стані вони були, коли їм телефонував, він чи то опосередковано проживав їхні холостяцькі пригоди, чи то самовдоволено зауважував, яке в нього нині комфортне життя.

— Та я звідки, в біса, знаю. Я не в Австралії. Я в довбаній Індонезії, чуваче. Якийсь острів, я навіть не можу вимовити назви. Хвилі неймовірні, їжа теж. Тут класно. У мене скоро щупальця виростуть, вода така тепла. Як ванна, реально, наче серфінг у довбаній ванні.

У Роббі тепер вчувався австралійський акцент, який трохи дратував, хоча чувак був із Парк-Слоупу. Стюарт далі сподівався, що от зараз він почне говорити своїм звичайним голосом, але минали роки, а так і не забалакав. Він навіть записав мініальбом із піснею «Здоров, Кенго» за участі музиканта-аборигена, що грав на диджериду. А втім, пісня так і не потрапила до американських чартів.

— Якщо ти дзвониш, щоб запропонувати знову зібратися разом і заграти на «Коачеллі», то вибач, чуваче, але мене чекає серф. Стюарт засміявся.

— І не мрій. Ні, просто перевіряю, як справи. У мене зараз обід, а їсти не хочу, тому вирішив зателефонувати тобі, — він кілька разів крутнувся на стільці. — Маєш іще якісь новини, крім хвиль?

— Чуваче, у тому-то й справа. Я сам хвиля.

Стюарт чекав, поки Роббі скаже щось нормальне.

— Як дружина? — Менді… гірше насправді. — Стюарт ніколи не був повністю впевнений, чи Роббі й Джоджо подобається Менді, чи вони її не сприймають. У якийсь момент він вирішив просто на те не зважати. — Їй щось кепсько.

Мертва тиша.

— Агов?

— Я тут, друже, я тут. Божечки, — зітхнув Роббі. — Мені справді шкода.

— Та все гаразд. Мені просто шкода її. І Теда.

Це було не зовсім так. Йому подобалося бути батьком, що турбується, ходить разом по морозиво і вчить сина кататися на скейтборді. Теду, здається, це теж подобалося. Час із мамою випадав зранку або наприкінці дня, коли Тед уже відверто куняв — власне, як і сама Менді повсякчас — на великому ліжку на кухні.

— Чуєш, а вона пробувала медичну марихуану? Це дійсно має допомогти. Не те щоб я знаю, сам я такого в житті не торкався.

Стюарт засміявся. У середній школі Роббі шмалив по-чорному. Він завжди мав при собі «Візин» і м’ятну жуйку, а харчувався тільки «Орео» й «Доритоз».

— Їй доведеться отримати рецепт. — Стюарту не подобалося, коли Менді була під кайфом. Дратівлива — це слово навіть і близько не описувало її стану. Їй подобалося забиватися в тісні місця, де вона почувалася в безпеці, і віддавати звідти накази: «А лимони є? Хтось може приготувати мені свіжий лимонад? У мисці. Будь ласка?». Але спробувати варто було.

— У штаті Нью-Йорк усе одно на те нема ради. Тяганина божевільна. Люди помирають від раку та СНІДу, перш ніж отримають рецепти. Я знаю одну людину, яка зможе порішати. Лікує зірок, принаймні мені так казали. Ну, з музичних кіл. Він приходить на виклик додому й усе таке. Просто скажіть йому, що вам потрібно, і він вас зв’яже, з ким треба. Лікар Меллоу. Ім’я не точне, але щось таке. І я не думаю, що він справжній лікар, може, якийсь медпрацівник.

— Медпрацівник? Я знаю одну медсестру, до речі.

Думки Стюарта легко перескочили до Пічез. Можливо, вона справді допоможе. От і чудово, що він зайшов до неї щодо вошей, та ще й розповів їй про Менді. Тож не було б нічого дивного в тому, щоб зайти до неї та запитати про це. Просто треба взяти яйця в жменю й зробити це.

— Мушу бігти забрати дитину. Я скажу, якщо мені знадобиться інформація про цього хлопця, — розсіяно сказав він Роббі, уже підводячись і запихаючи проїзний на метро, гаманець і ключі назад до кишень. Він міг би влаштувати Теду сюрприз, зустрівши його на шкільному подвір’ї, коли закінчаться уроки. Тед міг би пограти у квадрат зі своїми однокласниками, поки Стюарт запитав би в Пічез про шмаль. Краще вже купити її в Пічез, аніж у якогось невідомого, фальшивого лікаря. Не те щоб вона її продавала, але, мабуть, знала, де взяти.