Ірина iSky: Або Україна розповідає про війну, або це зробить росія

Фільми про так звану СВО захоплюють закордонні стримінг-платформи; іноземні актори, які підтримують «рускій мір», знімаються в улюблених серіалах; в європейських країнах проводять російські виставки, які показують, що путін — рятівник Маріуполя. Щойно українці дізнаються про це, то масово протестують… і виграють. Пропагандистські фільми прибрали, сербський актор Мілош Бикович все ж таки не зніметься у третьому сезоні «Білого лотоса», а проросійську виставку скасували в Італії. І це результат розголосу українців. Але чому сама Україна не тримає мистецьку оборону?

Хто ще, окрім самих українців, має нагадувати світові, що відбувається у нашій державі? Розповідати про чергові злочини росії щодо цивільного населення, про насильну русифікацію в окупації… Ми часто чуємо від іноземців, що їх не цікавить політика. Їм важко усвідомити масштаби й наслідки війни через заяви президентів чи генералів різних країн, але відчути весь біль та страх може допомогти мистецтво.

«Люди писали, що не знали про події в Україні до наших виставок»

У 2022 році під час повномасштабного вторгнення, коли ми потопали у крові Ірпеня та Бучі, на іншій частині планети продовжувалися нагородження «оскарів» та випуски журналів на тему «краса врятує світ». Світ не хотів бачити жахливих реалій, не хотів відчувати те пекло, яке влаштувала нам московія, і не розумів, навіщо закривати небо.

Україна мала донести цю інформацію: пояснити й показати, що відбувається на її території. Кожен за кордоном мав зрозуміти, чому важливо не мовчати, чому треба, щоб у кожній країні виходили й підтримували нас. Бо у самій Україні ті, хто залишився, створив неймовірну синергію. Попри те що на вулицях було майже порожньо, відчувалося наше єднання і боротьба. Нам важливо було, щоб така підтримка була і від інших країн.

Так з’явилася ідея виставки «333», присвячена почуттям та емоціям українців під час повномасштабного вторгнення. Для кожної картинки ми прописали пояснення, які розповідали правду про конкретні події в Україні.

Наприклад, у картині «Біль» ми розповіли про зґвалтування жінок у Бучі. «Крик» — це про прохання нашого народу надати захист та реакцію світу — висловлює співчуття і «засуджує» дії окупанта, але нічого не робить. «Незламна» — про умови, в яких народжують українки. А жахливу ситуацію, коли батьки боячись, що їх розстріляють під час евакуації, писали на спинах своїх дітей дані, потрібні для допомоги, ми відтворили у картині «Подорожуюча». Світ, який не хотів нічого чути, нарешті все побачив. Поки ми працювали по лінії фронту, наші картини подорожували світом. Виставку побачили у 10 країнах, у деяких вона викликала такий ажіотаж, що її показували кілька разів.

Але найбільший фідбек був від аудиторії з Нідерландів та Японії. Люди почали писати нам у директ, що до нашої виставки взагалі не знали про події в Україні. Вони гуглили і шукали більше інформації, дізнавалися більше про геноцид, який творила росія, розповідали про це своїм знайомим. Ми розуміли, що робимо усе правильно.

Крім пізнавальної функції, ця виставка допомогла закрити запити військових. З експозиції у Нідерландах придбали автомобіль для 68-ї бригади та передали $5000 партизанському руху «Жовта стрічка», який проводить неймовірний супротив в окупованих містах. А от за законами Японії ми не могли перерахувати кошти на військові потреби, тож допомогли цивільним.

МАЗНЯ не на часі, але мистецька боротьба необхідна

Нещодавно найбільший художній музей Фінляндії «Атенеум» назвав Іллю Рєпіна українським художником. Це не вперше від часів повномасштабного вторгнення, коли Рєпін та Куїнджі «повертаються» до України. Це питання ідентифікації української культури та її вагомого внеску в розвиток світового мистецтва. І це ще одна перемога України над росією, яка так любить максимально переписувати історію і забирати собі чужі досягнення, таким чином створюючи амплуа «великої та могутньої».

Так було з Другою світовою війною, так було з Афганістаном,  Чечнею, так було з кожною війною, яку розпочинала росія. Вона переписувала історію, виставляючи себе «рятувальницею». І для цього в росії є чималий функціонал: там знімають за державні гроші фільми, роблять пропагандистські експозиції по світу, колаборації з проросійськими митцями в інших країнах. Для цього спеціально надають великі суми гроші.

Україна менш активна у цьому питанні. Зараз на часі творити про те, що було спаплюжене: про знищені міста, про спотворені казки, про підроблену міфологію. Бо нащо тоді мистецтво, якщо воно не приносить користі суспільству?

Уже понад рік ми працюємо над виставкою, яка пояснить значення кольорів стрічок в українському вінку. Це про жіночу енергію, вишивку та забутий вид українського мистецтва — витинанку. Називатиметься виставка «О». Бо це і коло, і нуль, і форма українського вінка. Кожну зі стрічок втілює жінка: військова, волонтерка, дружина українського захисника… Це виставка про тих, хто має життєвий досвід зустрічі з пеклом… А створюємо цю виставку в умовах зони бойових дій, на жаль, такі реалії сьогодення.

Попри тещо ми продовжуємо разом з бригадою нести службу на донецькому напрямку в складі «Степових хижаків» 59-ї омпбр, працюємо над ще однією виставкою. Ми знову рятуємо українську культуру від довготривалого зросійщення. Уже пройшли етап з казками у проєкті «Жили-були, живуть і будуть», тепер хочемо зібрати інформацію про слов’янських богів. Адже про цю міфологію майже немає правдивих джерел, тобто жодних письмових відомостей до нашого часу не дійшло. Тільки якісь дрібниці у фольклорі. Уся інформація — це стилізація московії або містифікація типу «Велесової книги». Хочемо знати правду, тому разом з істориками та дослідниками будемо це все об’єднувати в одне ціле.

Наша мета — зібрати правдиву інформацію, візуалізувати в актуальному стилі та надихнути інших любити та захищати своє — українське — «своє». Щоб світ збирав фанів не лише героїв Марвел, богів Єгипту, культури скіфів, але й українських богів! Зараз, як ніколи, потрібно мистецтво, яке кричить, що ми справжні, неповторні, вільні! Підтримувати ті проєкти, які розповідатимуть світу про наш культурний код. Показуватимуть, що українці — не жертви, жебраки чи слабкодухі.

До чого тут мова?

Коли росія окуповує українські міста, то перше, що робить, це знищує все українське та завозить свої «освітні матеріали». Їм максимально важливо вибити усе українське з населення в окупації, нав’язати російське, «вирізати» справжній генетичний код. І в цьому плані найменш захищені саме діти, бо це чистий аркуш, на якому можна писати усе, що забажається.

І поки в Україні ще є люди, які кажуть «Какая разніца?» або «Мне тяжело пєрєйти на укрАинскую», в окупації знають ціну знищення мови. Згадайте усі написи у катівнях: «Гаварі по-русскі ілі умрі». Хтось каже, що російська мова не належить росії і можна спокійно нею розмовляти. Не належить. Але саме зараз ця мова асоціюється зі знищенням нашої нації, болем та стражданнями.

Якщо мова так не важлива, то чому її першою завжди намагаються знищити окупанти?

Мова — це частина культури. Культура — найсильніша зброя для свідомості людей. Чому в українській мові немає мату? Чому в Україні так багато лагідних синонімів до іменників саме жіночого роду: мама, матуся, матінка, ненька? Бо наша культура — це спадок інтелігентів, пацифістів, господарів, миролюбів і неймовірно сильних воїнів, що захищають своє.

Світ часто плутає поняття доброти зі слабкістю. А наша нація не слабка, ми це доводимо уже сотні років.