Іспанія — Мальта — Болгарія: Анастасія Позичайло про побудову кар’єри в Україні з-за кордону та виклики, які довелось подолати

Керівниця комунікаційного напряму проєкту «Служба психосоціальної підтримки сімей військовослужбовців» від ГО «Громадський рух «Жіноча Сила України» Анастасія Позичайло є дуже очікуваною героїнею проєкту «Як ти там?». По-перше, психологи цієї організації — постійні автори колонок на нашому порталі. По-друге, кожна з цих статей тричі потрапляє до рук Анастасії перед розміщенням на нашому порталі, адже порадами фахівців користуються сотні тисяч читачок Womo.ua, які чекають, кохають, плачуть та горюють. Саме тому ми прагнули надати слово тій, яка вирішила присвятити своє життя  організації, що дбає про допомогу і соціальний супровід родин військовослужбовців — як живих, так і загиблих. І географічне перебування Анастасії не стало перепоною у прагненні бути корисною своїй країні.

 Навіщо людині посеред ночі розгортати дроти зі смітника, а потім інша людина їх бере та згортає? Вони щось хочуть підірвати, а дріт використають як бікфордів шнур?

Коли війна почала руйнувати ваше звичне життя?

У 2014 році я ще вчилася на другому курсі факультету журналістики Львівського національного університету імені І. Франка. Ми ходили на свій Майдан. Чергували на факультеті, дивились новини. Коли почалась окупація Криму та Донбасу, погіршився матеріальний стан та знизилася купівельна спроможність одразу у всіх. Зрозуміло, що ми це все відчули. Я тоді поїхала на Новий рік у паломницьку поїздку до Чехії. І хоча я жила у Львові, далеко від епіцентру військових дій, але тоді я за кордоном так багато розповідала про ту війну, що це виявилось ледь не єдиною темою, про що я могла говорити. Для мене самої це був дуже дивний випуск емоцій. І всі навколо хотіли мені щось дати. Люди тоді реагували на це так.

24 лютого 2022 року війна вже просто обпекла своїм полум’ям. Я того дня перебувала у центрі Львова та прокинулась від сирени. Коли вийшла на балкон, то на вулиці нічого не відбувалось: люди прямують хто куди, сірий зимовий день, ніби все нормально. Але сирена лунала, і мені навіть здалось, що вона ставала поступово лише гучнішою. При цьому я не розуміла, що відбувається. Уже потім з інтернету я дізналась, що почалась війна. Після прочитаного я перебувала у стані такого шоку, що запитала у керівника, чи йти мені сьогодні на роботу. Я навіть почала працювати дистанційно, та о 10-й ранку зрозуміла, що у мене якийсь симптом стокгольмського синдрому — війна надворі, а я тут намагаюся зробити матеріал. Боже, як мені бути? Що мені робити? Паралельно про всяк випадок намагалася купити квитки на потяг до Польщі. «Інтерсіті» до Перемишля був на післязавтра. Мені стало настільки тривожно і страшно, як пережити той один день, хоча я розуміла, що у мене над головою ракети не літають, а Львів далеко від кордону. Але ж безпеки в Україні немає, тому що ця війна вже не сухопутна, а повітряна. У мене були такі страшні картини в голові від прочитаних новин про обстріли та руйнування наших міст, про звірства бурятів під Києвом. І коли все це приміряєш на себе, то є одне бажання — дожити до післязавтра.

Так 24 лютого за один день я зібрала речі та повідомила, що з’їжджаю з орендованої квартири до батьків. Мені було настільки страшно, що я не могла спати вночі на 25 лютого. Я стояла біля вікна годинами. Побачила, як чоловік витягав якісь великі дроти чи шланги. Почала телефонувати до поліції, хоча ніколи в житті туди не зверталась. На нервовому ґрунті мені всюди марилась небезпека. Навіщо людині посеред ночі розгортати дроти зі смітника, а потім інша людина їх бере та згортає? Вони щось хочуть підірвати, а дріт використають як бікфордів шнур? У поліції прийняли дзвінок та подякували, а потім я з новин дізналась, що в ту ніч на 102 була аномальна кількість звернень, тобто я не одна така уважна. Зранку подивилася, що потяг до Перемишля був опівдні. Мама одразу сказала, що залишається з татом. Мої батьки і зараз перебувають в Україні, це для них дуже важливо. Тому поїхала до іншої країни сама і від страху думала: чи дістанусь взагалі цього кордону, чи мене дорогою не пограбують, не вб’ють і не зґвалтують,  як швидко будуть ворожі війська просуватися. Я навіть розкладала між речами аркуші-стикери, на яких писала своє ім’я, мої контакти та контакти тих, з ким можна зв’язатись на той випадок, якщо мене не буде вже серед живих, аби про це передати родині інформацію.

Я прямувала на залізничний вокзал з однією напівпорожньою валізою, бо в мене була така думка: я повинна її сама підняти, щоб бути мобільною і самостійною. Дорогою до вокзалу було кілька тривог. На місці я зрозуміла, що така купа людей не влізе у потяг, який до того ж довелось чекати три години. Більшість, упевнена, були без квитка, як і я.

Ми ще тоді не знали, що «Укрзалізниця» перевозить людей без квитків, тому я ще намагалася знайти спосіб поїхати за квитком. Оскільки багато людей не знали про безкоштовне перевезення, то працівники «Укрзалізниці», користуючись необізнаністю пасажирів, прагнули підзаробити. Був інший потяг раніше. Провідник пропонував сидяче місце в купе за 300 грн. Мені тоді здалося це підозрілим, бо дуже низька ціна в такий критичний час з таким великим попитом — нижча за ринкову

На пероні мені дуже пощастило, бо двері вагона відчинились переді мною. Я швидко зайшла та сіла на місце під вікном. Про квитки вже не йшлося. Ми дуже довго не могли виїхати, тому що прикордонники перевіряли всіх пасажирів ще у Львові. Я навіть не згадаю, чи дивились вони на мої документи. Загалом  перевіряли всіх чоловіків, і я пам’ятаю, що з вагона витягли юнака-студента. Було подружжя, яке вивозило 10-12 річну дитину з інвалідністю у візку. Жінка навіть до туалету сама б не дотягла таку дитину без сторонньої допомоги. Але прикордонники були непохитними: мати їде, а чоловік — ні.

Що вам впало в очі, коли ви вже поїхали?

У вагоні були люди, які, як мені здалося, навіть були готові до початку війни. Серед них була жінка з немовлям та своєю мамою. Вони говорили російською, поводились дуже по-бойовому. Вони навіть в цьому натовпі знайшли свої місця, бо мали квитки, які неможливо було придбати. Поруч була жінка, яка так носом хлюпала, що мати дитини сказала: «Женщина, если у вас насморк, наденьте маску! У меня маленький ребенок». Ця жінка відповіла: «Я не хворію. Я плачу». Пізніше я зрозуміла, що ця родина вже мала план: вони виїжджають до Польщі, а далі летять до Сполучених Штатів. Висновок з побаченого простий: або деякі люди мають чудові прогностичні навички, або вони щось знали.

Вночі мені зателефонував друг з України та сказав, що відбулось захоплення атомної станції і є ризик ядерного вибуху, тому треба пити йод. Я серед ночі всіх побудила вдома. Слава Богу, що в цих людей не було того йоду, бо я б у тому стані, в якому я перебувала, його б напилася.

Як вас зустріла Польща?

У Перемишлі ми вийшли з потяга о десятій вечора, і я побачила, що поляки просто пропускали всіх до своєї країни без перевірок. Їм було байдуже, що у валізі та чи є взагалі документи. Пізніше мені сказали, що така солідарність з нами була через те, що кожен польський прикордонник усвідомлював, що він рятує людей.

Хоча це було лише 25 лютого, і я не думаю, що хтось зі сходу, півночі чи півдня країни так швидко міг би дістатися кордону, окрім тих, хто жили  поруч. Наприклад, багато друзів розповідали потім, що дорога до кордону тривала 3-4 доби.

Після прикордонників нас зустріли волонтери. Вони одразу питали: «Що пані треба? Чи пані є, де жити? Чи у пані є, до кого їхати?» Я взагалі нічого не знала, що робити далі. І мене просто відрядили до приватного будинку, де мешкала сім’я етнічних українців. Я у них провела десь 10-11 днів. Ця родина так переймалась долею України та намагалась допомогти якомога більшій кількості людей. Вони вже чекали приїзду ще 4 жінок з Києва та двох собак. Я протягом чотирьох діб не спала жодної ночі. І теплий прийом цієї родини мав на мене терапевтичний ефект, бо вони прагнули створити найкомфортніші умови для всіх. Нас тричі на день годували, ходили зі мною на прогулянки. Вдень ми ліпили вареники для українців, які приїжджають на вокзал. І одного разу вночі мені зателефонував друг з України та сказав, що відбулось захоплення атомної станції, і є ризик ядерного вибуху, тому треба пити йод. Я серед ночі всіх побудила вдома. Слава Богу, що в цих людей не було того йоду, бо я б у тому стані, в якому я перебувала, його б напилася.

Загалом у Польщі я перебувала 10 днів та розмірковувала, що ж робити далі. Річ у тім, що до еміграції я взагалі морально не була готова. На додаток, я кілька місяців свого життя провела у Сполучених Штатах. Я навіть думала, що буду жити у цій країні тривалий час, бо перебувала там легально, мала хороші умови. Але через деякий час я зрозуміла, що хочу повернутися до України. Мені подобається жити у моїй державі, конкретно у Києві — і мені для цього усвідомлення навіть не треба було війни. Бо я відчуваю, що Україна є найкращим місцем, де я можу бути найщасливішою і найбільш реалізованою.

Вам вдалось зберегти роботу на відстані, щоб мати кошти?

Так, напередодні війни я працювала у бізнес-об’єднанні комунікаційницею та координаторкою проєктів, і одразу ми намагалися якось об’єднати бізнес в Телеграм-каналі, щоб оприлюднювати інформацію про зміни законодавства, які відбувалися просто блискавично.  Це був такий період, коли відповідь українцям була потрібна не «найближчим часом нам», а просто  зараз.

Куди пролягав ваш шлях з Польщі?

З Польщі я поїхала до Німеччини – до родичів, з якими я провела півтора місяця. У Німеччині я сортувала одяг для українських біженців по розмірах,  бо мені хотілося якось бути причетною до допомоги. Тоді реально була проблема з одягом. Вона і у мене виникла теж, тому що я виїхала взимку з напівпорожньою сумкою. І я все ж таки вірила у те, що війна закінчиться за 2-3 тижні, тому не зареєструвалася, як втікачка від війни, та не отримувала жодної допомоги. А пізніше, коли 2-3 тижні минули,  я вже не була впевнена, що хочу залишатися в Німеччині – у дуже бюрократичній країні. У ФРНі, якщо ти щось зробив, треба 10 папірців на підтвердження цього, а потім ще 20 папірців, які підтвердять 10 попередніх документів. Коли я усвідомила, наскільки довгою може бути ця історія, мені треба було добре подумати: залишаюсь я в цій країні чи ні.

Німці є прекрасними людьми. І як тільки хтось дізнавався, що я з України, то одразу намагались надати підтримку, висловлювали занепокоєння та підтримували добрим словом. З одного боку, мені це було приємно, а, з іншого боку, я розуміла, що не хочу, щоб українці асоціювалися тільки з війною та лише з горем. І в такі моменти я прагнула триматися максимально на позитиві, гарно виглядати, грамотно говорити англійською, щоб не бути тою людиною, яку ти хочеш оминати, тому що не можеш витримати її горя. Час минав, і я дедалі  більше усвідомлювала, що вже і за 2-3 місяці війна не завершиться. Наближався католицький Великдень. Весна була дуже теплою, і я поїхала до Іспанії.

В Іспанії знайти житло виявилося нездійсненною місією навіть з чотирма рієлторами

Чому саме Іспанія?

Мені здавалося,  що ця країна дешевша за Німеччину, має тепліший клімат — і це мене дуже приваблювало. Але не все так легко виявилося, як я сподівалась.  До Валенсії я прилетіла під час костюмованого карнавалу. Я зупинилась в готелі у центрі. Було дуже багато салютів, багато щастя та радості навколо. Але для мене витримати кожен цей салют було великим потрясінням. Я не могла зрозуміти, чого всі люди так радіють, що вони знаходять у тому, що ходять вулицями туди-сюди?  Зараз, коли я переглядаю фотографії та відео, які я тоді знімала, то розумію, що спостерігала за великим святом життя  — чудова погода,  люди цікаво вдягнуті. Але тоді мені було настільки не до свята, що я була надзвичайно радою, що на сам Великдень я провела  у дорозі, тому що на мені він емоційно тиснув.

Чому готель, а не Центр допомоги українцям?

Іспанія ніякої допомоги не надає. Мені розповідали, що перший місяць Червоний Хрест надавав житло, але у квітні 2022 року, коли я вже приїхала,  ані Червоний Хрест, ані інша структура допомогти українцям не могла.  На свята всі готелі були заселені, а орендувати житло в Іспанії дуже важко через закон про «окупас», який забороняє виселяти  людину, якщо вона не платить за оренду. Іспанці через це припинили здавати зайве житло, і тоді набуло поширеності таке явище, як захоплення порожніх домівок. Люди знаходять такі оселі, захоплюють їх та починають там жити. — і власники за законом їх не можуть вигнати, бо ті платять за комуналку. Страхові компанії почали навіть пропонувати страхові поліси на такі випадки, але, щоб отримати цю страховку, людині  треба бути вже працевлаштованою в Іспанії. А якщо ти ще безробітний іноземець, то починаються справжні танці з бубоном — надайте нам виписки з усіх рахунків, а яка у вас є власність…Через все це знайти житло виявилося нездійсненною місією навіть з чотирма рієлторами. Крім того, я зрозуміла, що клімат, про який я завжди мріяла, насправді не дуже мені підходить: шалена спека  при високій вологості не давала працювати. Я тоді вже зрозуміла, для чого іспанцям потрібні сієсти, бо навіть кондиціонери не рятують від задухи. А ми ж не звикли спати вдень. І якраз сієста з третьої  до шостої вечора припадала на той час, коли я хотіла зробити всі свої справи. Хотіла, але не могла, бо все було зачиненим. І я зрозуміла, що ми, українці, дуже швидкі для іспанців, бо хочемо бути продуктивними. Такий  повільний підхід та їх розмірений спосіб життя дуже дратує. Що б я не просила, про що б не питала, мані відповідали: «Почекай! Все зробимо завтра!».  І тепер я розумію, чому вони є довгожителями у Європі, та живуть до 120 років —  вони не переживають, а ми дуже сильно за все переймаємося.

Ну, і знову ж таки іспанська бюрократія не поступається німецькій. Думаю, вже просто відбулась певна уніфікація процесів, тому всюди одна і та ж ситуація. Я в цьому упевнилась, коли відвідала конференцію для українців у Валенсії. Українки, які вже багато років жили в Іспанії, влаштовували для біженців захід, на якому розповідали про особливості іспанського законодавства та роботи органів влади: як легалізуватись людям, у яких немає тут рідних чи друзів, де реєструватись, куди йти та скільки податків платити. І коли я почула, що в Іспанії підтвердження диплома українського вишу займає до двох років, була здивована. З 2005 року Україна перейшла на Болонську систему. Вона є уніфікованою для країн ЄС- і для Іспанії теж. І я собі думала, що сам факт підтвердження є лише технічним зведенням за табличкою, які дисципліни людина вивчала. І саме тому я не витримала та спитала: «І вам на це потрібні два роки?». Для мене почуте на тому заході стало важливою характеристикою для оцінки перспектив свого перебування у цій країні. А якщо додати, що немає безкоштовних курсів з іспанської, соціального супроводу біженців, гігантські проблеми з орендою житла навіть за власні гроші, а не уряду цієї країни,  то висновок простий: Іспанія є дешевшою за Німеччину за цінами у крамницях, але є дуже дорогою, бо ти повинен за все платити сам. Тебе впустили – і виживай, як знаєш. Хоча на тій конференції були різні українці за рівнем статків. Наприклад, один чоловік запитав у спікера-іспанського юриста: як йому завести в Іспанію 60 тисяч євро, аби не платити податок?

Зрозуміло, що той факт, що я дистанційно весь цей час мала роботу і заощадження, стало для мене величезним порятунком. Бо я отримувала зарплату та сплачувала свої витрати сама. Через те, що я була дуже виснажена пошуком житла та багатомісячною відсутністю власної домівки,  я почала через Google шукати кращі варіанти.

На Мальті я влаштовувала український прийом: варила борщ, картоплю з салом. Я навіть змогла знайти горілку в супермаркеті. Це ще треба мати талант та дуже велике бажання пригостити без сторонньої допомоги 18 осіб десяти різних національностей

Знайшла щось цікаве?

Виявилося,  що для тих, хто працює дистанційно, на Мальті є колівінг. Це — будинок, в якому можна орендувати кімнату. І усі орендарі є фахівцями, які працюють дистанційно. Для мене це було цінним, оскільки, окрім того, що це житло орендувати легко, там ще є спільнота активно налаштованих людей. Це важливо для підтримки психологічного стану.

І коли я оселилась, то періодично  забувала про те, що моя країна потерпає від війни.  про те, що я поневіряюсь світом, про те, що я взагалі не бачу свого майбутнього, і не знаю, як жити далі. На Мальті я навіть влаштовувала український прийом, тому що прагнула спілкуватися з такими, щоб на мені не було відбитку горя, бо люди не люблять негатив. Навіть хороші люди цього не люблять. Я проводила українську вечерю: варила борщ, картоплю з салом. Я навіть змогла знайти горілку в супермаркеті. Це ще треба мати талант та дуже велике бажання пригостити без сторонньої допомоги 18 осіб десяти різних національностей. Я вдягнула вишиванку, щоб показати красу нашого національного одягу, це мало вибуховий ефект. Всім дуже сподобалась українська кухня. А коли ти їси смачний борщ, то вже виникають додаткові питання про культуру, про традиції, про кіно та музику. Україна у багатьох чомусь асоціювалася з війною. Довелось і цей міф розвінчувати.

Загалом Мальта українцям взагалі нічого не дає. А якщо дає, то після 9-ти кіл бюрократичного пекла. Я познайомилася з українкою-манікюрницею. Це був такий момент, про який багато говорили у соцмережах. Українка, перебуваючи навіть у найтяжчих умовах, на останні гроші зробить манікюр. Ми його робимо не тому, що мені дуже тепло від нігтів з зірочкою на мізинчику, а тому, що це можливість поспілкуватися та навіть отримати важливу інформацію: як ти сюди потрапила, де є цікаві заходи для спілкування…

Скільки часу ви прожили на Мальті?

На Мальті я провела два місяці, тому що червень і липень стояла неймовірна спека. І хоча країн з високими температурами чимало, але на Мальті немає затінку, немає дерев. Навіть на зупинках немає самих зупинкових комплексів та банального навісу для затінку, в якому є можливість сховатися. Через це дуже багато пилу, автобус їздить раз на годину — і навіть він ще може не приїхати. А ти весь цей час стоїш під палючим сонцем. У мене там двічі був сонячний чи тепловий удар, і це при тому, що я намагалась ховатися від спеки на вулиці. Але неможливо було перебувати в приміщенні без кондиціонера, адже з таким кліматом кондиціонер має бути та працювати 24/7. Але на Мальті вартість електрики є найдорожчою у ЄС. І для мене є і досі незрозумілим: чому всі мешканці країни століттями знають, що влітку стоїть нестерпна навіть для них спека. а взимку прохолодно, але будинки не побудовані як ергономічні, щоб не нагріватися так сильно влітку і не випускати тепло так сильно взимку. Це є дивним, тому що у цій острівній державі легалізовані казино, це офіційний офшор з купою преференцій.  Острів нормально так почувається в  економічному плані і ще й входить до Євросоюзу, там ходить євро. І при цьому такого масштабу величезна проблема, як літнє пекло, в якому неможливо вижити, не вирішується.

 Ми зараз перебуваємо  у такому стані, що на питання про справи хочемо розказати все своє життя.

Це правда, а у Європі цього не очікують. Я себе дуже стримувала від того, щоб не розказати своє життя, а просто відповісти: «Все нормально!». Я не прошу гроші у жодної держави. Мені надали протекцію — і я вже вдячна за це. Я на певному етапі зрозуміла, що більше не хочу відчувати настільки великий дискомфорт за власні кошти, адже Мальта не надає жодної допомоги, хоча на початку мені розповідали,  що такий варіант розглядається. Я у ці нюанси не заглиблювалася, бо вирішила поїхати з Мальти, бо це дуже дорога країна, яка просто підриває фінансове здоров’я.

З перших днів перебування у Болгарії, я відчула, що для мене ця країна є землею обітованою. У мене було таке відчуття, що я перебуваю в мирній Україні…

Куди?

У Google я знайшла дуже стару статтю, де був перелік колівінгів. Між Чорногорією та Болгарією я обрала другу, аби все ж таки жити у країні Євросоюзу. Ще мене вразила вартість оренди житла у розмірі 250 євро за місяць Дозвіл на роботу українцям у приймаючих країнах ЄС надають автоматично. Немає питання легко-важко. Є питання, чи знайдеш ти роботу. І я подумала, що варто уточнити певні нюанси, адже сайт старий. Я зателефонувала, і мені сказали, що ціни — актуальні, І я зрозуміла, що мені треба полетіти в Софію та все побачити на власні очі. Вже з перших днів перебування у Болгарії, я відчула, що для мене ця країна є земля обітована. У мене було таке відчуття, що я в мирній Україні – і це мене настільки порадувало, що у мене відкрилось друге дихання. Люди подібні до нас. Всі вказівники та назви кирилицею. Хоча я  добре володію англійською, але для мене це дуже важливо чути мову, яка хоч є і досить важкою через збіг приголосних, але все ж таки слов’янська. Хоча на слух мені легше вловити польську, ніж болгарську. Щодо побутового комфорту, то він схожий на наш:  у кожному парку є кафе.  До нього не треба йти через три дев’ять земель. І в цьому болгари подібні до нас — і це дуже допомагає, коли ти розумієш  логіку думок людей, ти розумієш їхні емоції, розумієш їхні дії та систему  ухвалення рішень. Це було для мене навіть певним відкриттям. Польща розташована географічно ближче до України, бо з Болгарією у нас навіть спільного кордону немає. Але ментально ця балканська країна до нас значно є ближчою.

Наскільки вам затишно працювати у Болгарії?

У містечку є коворкінг. Люди приходять та працюють. У мене в оточенні практично немає українців, хоча у Болгарії досить велика українська спільнота. Загалом містечко має загальну кількість населення у десять тисяч осіб, але українців тут вже дві тисячі. І це вже вагомий показник.

Якщо проаналізувати,  то  українці тут соціалізуються досить успішно. Найлегший шлях — через дітей. Але у мене немає дитини, через це я не можу подружитися з українцями, тому що я не проходила весь той квест з дитсадками та школами, які долали вони.

Така велика кількість українців пов’язана з вагомим пакетом підтримки втікачам від війни?

Це так, є можливість жити «по програмі», тобто коли ЄС оплачуватиме житло в Болгарії. Але це не як у Німеччині, що оплачують всім окреме житло — тільки знайди його. Людей заселяють в готельні номери: матір з двома дітьми може жити в одній кімнатці без кухні та пральної машини. Якщо площа більша, то можуть ще незнайому людину доселити.

Якщо людина живе за програмою, то не має права легально працювати. Але при цьому грошової допомоги не надається. Хоча на початку оплачували харчування.

Я не користуюсь програмою, тому дозвіл на перебування я отримала за 5 хвилин, а не за 10 походів в інституції. Я орендувала квартиру швидко — як в Україні: прийшла – побачила – гроші заплатила – договір підписала. Все! І це для мене, виснаженої цими поневіряннями, було дуже великою цінністю: облаштуватись, не втративши нервів.

У Болгарії українці виходили на протести, вимагаючи подовження програми безкоштовного житла

 

Чи є українці у Болгарії є активними у проведенні вуличних заходів проти війни чи культурно-просвітницького характеру?

Я є в усіх українських групах та тримаю руку на пульсі. У Німеччині такі заходи антиросійські та культурно-освітні події відбуваються регулярно, а у Болгарії ще мені не траплялися. Якби потрібно було б заради участі у заходах, про які ви спитали, поїхати до іншого міста, я б відвідала його залюбки.

Але українці виходили на протести, вимагаючи подовження програми безкоштовного житла.  У моєму містечку такі заходи теж відбувались. Болгарський уряд анонсував її припинення 31 жовтня 2022 року. Але програма дійсна досі, хоча не думаю, що це є результатом вуличних заходів українців.  Тут трошки інша атмосфера в українського ком’юніті, бо у Болгарії  частина населення налаштована дуже проросійськи. Люди старшого віку непогано говорять російською, яку вивчали у школі та інших навчальних закладах. Водночас молодь взагалі російською не володіє, хоча говорить англійською. І як наслідок – вони є проєвропейськими та проукраїнськими.

Чи питають вас болгари про війну?

Ні, вони прагнуть цієї теми не зачіпати. А я вважаю своєю справою показувати їм свій приклад, яка я є, як я живу та представляю Україну. Коли болгари  бачать, що українці працюють в їхній країні, не вимагають соціальних виплат, сплачують податки, купують товари, не порушують закони та норми поведінки, у спілкуванні є вихованими людьми, не боргують за комунальні послуги… Все це впливає на формування нашого позитивного образу навіть більше, ніж якісь офіційні заходи.

Коли я питаю: «Where are you from?», — то на таке просте запитання росіяни не здатні відповісти без прелюдії. «Я з Росії» перетворилось на тавро

 У Болгарії багато нерухомості було придбане росіянами. Чи були випадки зіткнення між ними та українцями?

Дійсно, дуже багато росіян придбали у Болгарії квартири та приватні будинки.  Моя знайома з дитиною хотіла орендувати квартиру у місті Пловдив. Вона зустрілась із власником. Вони зайшли до ліфта, поїхали, і тут він питає, звідки вони. Вона відповідає, що з України, і хазяїн квартири  одразу зупинив ліфт та натиснув кнопку першого поверху. Тобто ніколи не знаєш, на кого натрапиш.

Російськомовних видно одразу – телефонні розмови, слов’янська зовнішність. Коли я їх питаю: «Where are you from?», — то без прелюдії росіяни не відповідають на таке просте запитання. Вони починають розповідати, що вони російськомовні євреї, які приїхали до Болгарії з Ізраїлю. Багато розповідей, що живуть за межами Росії вже понад 10 років. Спочатку у них йде виправдання,  а потім відповідь на поставлене питання про те, звідки вони. Сором – тепер невід’ємний атрибут їхнього інтернаціонального соціального життя. «Я з Росії» – це як тавро. І у цей момент я гостро відчуваю, що коли українці говорять російською — це гірше, ніж салюти, тому що в очах тих же болгар українців не можна відрізнити від росіян. Ця тема мене бентежить, бо навіть я не можу ідентифікувати: хто — свій, а хто — чужий. Я не знаю, як поводитись з російськомовною людиною. Мені знайомитися з нею, бо це мій співвітчизник, чи обходити десятою дорогою, бо це ворог?  Ця російськомовність українців так мене дестабілізує,  що я навіть створила онлайн-курс про те, як перейти з російської на українську – «Вишукана українська мова на щодень».

Чи мають попит у болгар російські ресторани чи крамниці?

У моєму місті немає російських ресторанів.  Є крамниця «Берёзка», але туди ніхто з українців не приходить свідомо. Це принципова позиція. Можливо, росіянам у місті ще щось належить, але вони прагнуть не світити це  зайвий раз через своє походження.

Ви зараз є керівницею комунікаційного напряму ГО «Громадський рух «Жіноча Сила України». Коли почалась ваша робота на це об’єднання?

Я хотіла бути дотичною до того, що відбувається в Україні, тому що все моє життя зав’язане на Україні. Навіть перебуваючи за кордоном, я маю чіткий план, що я буду жити в Україні, що я є українкою та працюю на Україну. Випадково я  дізналася, що у  ГО «Громадський рух «Жіноча Сила України», має вакансію комунікаційника.  І мене це дуже надихнув флагманський проєкт організації «Служба психосоціальної підтримки сімей військовослужбовців» — і я зрозуміла, що мені варто спробувати попрацювати у ньому.

По-перше, те, що я роблю, є корисним для сімей військовослужбовців —  людей, які є щитом нашої Незалежності.

По-друге, я спілкуюсь з родинами — прямо чи опосередковано. Я бачу відгук на свою роботу: читаю подяки – і відчуваю таку близькість, що відстань у цьому відчутті не є перепоною.

Ви після 24 лютого 2022 року приїздили до України?

Я періодично приїжджаю в Україну. Останній раз я провела майже місяць — і це був найщасливіший мій місяць за останній рік. Хоча у мене була така ніч у Києві, яку я не спала, тому що були прильоти. Але я не пішла в укриття, а далі лежала в ліжку та не реагувала на тривогу. Я у ту мить розуміла, що так не можна, що це неправильно.

 Поки ви вирішили жити у Болгарії?

Так, бо для того, що я роблю за своїми посадовими обов’язками, не важливо, де я є: у Львові, у Києві, у Болгарії.  Великої різниці фактор географії не має. Служба психосоціальної підтримки сімей військовослужбовців надає психологічну допомогу і соціальний супровід людей, в яких з’являються низка питання. Наприклад, що робити, коли втратили зв’язок з чоловіком. Сином, донькою, дружиною, які служать у ЗСУ. А до кого звертатися для оформлення пільг? Як оформлювати виплати  а далі безліч ситуацій, про існування яких ми не можемо навіть здогадатися, доки не зіткнешся. І я працюю там, де люди мають відповіді на ці питань.

Якщо немає коштів на психологів, то є організації, які допоможуть отримати допомогу фахівця безкоштовно: і навіть телефоном, щоб не чекати на прийом

Чи спостерігаєте ви певні тематичні хвилі звернень?

Так, певні хвилі є. Якщо раніше було більше запитів соціального характеру (наприклад, куди мені йти та що мені робити, де просити  та де написати заяву). Зараз збільшилася кількість психологічних запитів. Я пов’язую це з формуванням в Україні культури звернення по допомогу до психолога. А над цим все ж таки працювало дуже багато організацій та  інституцій. І цивільні, і військові усвідомили, що під час стресової та тривожної ситуації нормально звертатися по допомогу. Можна піти до психолога приватного. Якщо немає коштів, то є організації, які допоможуть отримати допомогу фахівця безкоштовно: і навіть телефоном, щоб не чекати на прийом. Наприклад, можна звернутися на гарячу лінію Служби: 0 800 332 720.

 

У нас є групи підтримки для матерів та дружин військовослужбовців – і, хоч я не можу переповідати їхні історії з етичних причин, але на моїх очах є як історії їхнього болю, так і історії  опанування себе. Адже це дуже важко для  сім’ї військовослужбовців, що коли хтось іде на війну захищати країну, то всі проблеми, які виникають, є проблемами цієї родини,  а решта людей живуть, як жили. Жінки розповідають, що руйнується цілий світ, бо дуже багато чого робив чоловік, тепер вона має робити це сама. Одна жінка розповідала, що народила дитину, коли чоловік вже був у ЗСУ.

Родини воїнів не живуть тиловим життям, вони подумки в окопах. І військовослужбовець не забуває, що у нього є родина, де ростуть діти та живе мама. Побут сім’ї  значно ускладнюється. Буває таке, що немає кому попіклуватися про заготівлю дров на зиму. Зміна побутових умов призводить до змін психологічного мікроклімату в родині — і варто розуміти, що ця ситуація настільки драматично все міняє, що спілкування  вже не може бути таким, як воно було до того.

Є поняття бойового розуму. Він у захисників  змінюється для того, щоб вижити. І про ці нюанси варто знати.

Родина є однією з тих цінностей, за яку воюють. Відповідно про цей інститут потрібно дбати, щоб ці сім’ї могли пережити такий великий виклик, як війна. До того як я почала працювати у цій організації, мені такі думки у голову не приходили, але зараз я бачу, наскільки це важливо.

Більшість думає про певні пазлики – одягнути,  забезпечити харчуванням, зброєю, лікуванням та реабілітацією. Але насправді центральним пазликом, серцем захисника, все ж таки буде сім’я та дім, які він захищає, в якому його люблять, чекають та допоможуть, з чим потрібно. Одна з учасниць групи підтримки навіть сказала, що ми маємо пережити цей час, зберегти себе та бути в нормальному фізичному стані і  при здоровому глузді, тому що нам після Перемоги цих воїнів ще зігрівати.

Я дізналася багато нового та цінного завдяки моїй роботі. Я відчуваю, чим живе українське суспільство і дуже щаслива, що причетна до такої важливої справи.

У нас працюють настільки високого рівня спеціалісти, що вони легко можуть свій час продати на приватну консультацію за дуже цікаві гроші, але вони обирають  цю волонтерську роботу. І всі матеріали, які видає наша комунікаційна команда, створені психологами або мають коментар психологів, тобто мають дуже велику цінність.

Я свідомо відмовилася від кави та чаю. Про подолання тривоги не може бути й мови якщо я сама блокую вироблення аденозину – гормону заспокоєння

Ви годинами спілкуєтесь з людьми, які перебувають у стані очікування чи горювання, при цьому живете у мирній країні, де немає тривог та авіанальотів. Мені здається, що жити у мирі, але працювати з тими, хто на війні, є важким випробовуванням. Чи знайшли ви важелі, які врівноважують ваш стан, запобігають виснаженню та депресії?

У мене дійсно бувають такі емоційно важкі моменти. Наприклад, один з наших матеріалів був про те, як сказати дитині, що тато чи мама загинули на війні. І поки ми його створювали, додавали коментарі, я перечитувала його тричі!  І тричі я плакала над цим матеріалом, вичитуючи його.

Коли ми брали участь у благодійному ярмарку, то пропонували відвідувачам актуалізувати свою емоцію. І один чоловік наклав свою наклейку на секторі «Ненависть». Для мене це стало певним приголомшенням. І за правилами я мала запропонувати йому згадати якусь позитивну подію за останні два місяці та наклеїти другу наклейку. Зазвичай це спрацьовує та людина після стабілізації позитивним спогадом обирає якийсь позитивний сектор – «Захоплення», «Радість». Але у цьому випадку я цього не запропонувала через приголомшення, бо цей чоловік дуже спокійно обрав сектор «Ненависть», а потім ще й задонатив нашій організації 200 гривень.  Тобто перебуваючи в такому стані, людина розуміє важливість нашої роботи та підтримує її грошима. Коли я запропонувала подарувати йому чашку за внесок, він відмовився.

Мене після таких стресових ситуацій дуже стабілізує фізична активність. Щодня я роблю гімнастику вдома, не важливо який це день, яка погода за вікном чи з яким настроєм я прокинулась. Додатково я свідомо сформувала нову звичку – щодня вчу англійську 20 хвилин, підвищуючи свій рівень. Фокусування також дає заспокоєння.

Додатково я свідомо відмовилася від кави та чаю.  Про подолання тривоги не може бути й мови якщо я сама стимулюю свою нервову систему, вживаючи кофеїн. Адже ми блокуємо вироблення аденозину – гормону заспокоєння . Я навіть не очікувала такого лікувального ефекту від виключення кофеїну , хоча і до цього не зловживала цими напоями. Я пила одну чашку кави вранці на добу – і все.

Щодо емоцій… Коли хочу плакати, я дозволяю собі поплакати наодинці, бо після цього почуваюсь краще. І це дуже важливо і для мене зараз, і для мене – у майбутньому.

Відчуття психологічної виснаженості виникає через втрату сил, які вже забрала ця війна. Але я живу, працюю, розвиваюся, як професіонал.  Своїм серцем та своєю душею я — в Україні. Мені часто дуже хочеться зібрати всі свої речі і приїхати в Київ назавжди. І я розумію, що одного разу так і станеться.

 Тетяна Марінова