Істерика у дитини під час війни: алгоритм дій від психологині Світлани Ройз

Істерики дітей – теорія та практики, маркери нормалізації стану дитини і що може допомогти дорослому. Психологиня Світлана Ройз розказала алгоритм дій дорослого, коли у дитини істерика.

Що треба робити

1. Самим стабілізуватись. Самим взяти в руку якусь річ, спертися на спинку стільця чи стіну – зараз наших сил та опори може не вистачати. Нагадати собі, що істерика означає, що занадто висока напруга. Іноді дитині важливо зараз випустити пару.

2. Бути у контакті з дитиною. Не переривати контакт.

3. Якщо у дитини істерика, вона не чує наших умовлянь, погроз та нотацій. Надати підтримку почуттям дитини. (Назвати почуття дитини). Ти злишся? Ти сумуєш? Зараз зовсім складно? Ти втомилась? Намагатись озвучити потребу дитини. Істерика потребує берегів – нашої уваги, часто – наших рук та обіймань. «Давай я візьму тебе на руки! Мені теж так хочеться додому. Якщо я могла, я б для тебе….»

4. Якщо це маніпуляція — бути в контакті, почути потребу – але дати зрозуміти, що маніпуляція не пройде.

5. Якщо дитина мала – допустимо перефокусувати увагу.

6. Тільки після того, як контакт відновлено, після того, як потреба дитини почута, усвідомлена – можна розпочинати раціональний діалог. Почати переказувати те, що було до початку істерики і супроводжувати в раціональному висновку.

7. У істерики є інерція – вона не може припинитися одразу ж.

8. Продумати, напрацювати практики, що робити після істерики, коли сама істерика пройшла, щоб не було відчуття втрати близкості (обійманці, мізинчики, будь-що).

Тепер теорія і ще практики

Емоційні прояви, скоріше за все, будуть сильніше не тоді, коли сама гостра небезпека, а коли вже є хоч якійсь період спокою. Це може бути і коли дитина в Україні, і вже в більш безпечних містах та країнах.

Перші потреби дитини – безпека та близкість — емоційний контакт з надійними дорослими. Зараз про базову безпеку ми говорити не можемо, а на емоції та емоційний контакт у батьків просто може не вистачати сил та часу. Це нормально, коли дитина, що проявляє навіть здорові емоції, викликає у нас роздратування чи агресію. Проявити те, що в неї накопичилось, вона може тільки з тими, кому довіряє. Дуже складно грати з дітьми та витримувати напругу емоційністю чи іграми. У цьому дописі саме про відновлення відчуття безпеки та близкості — це має зменшити істерики та інші симптоми.

Ми нормальні в ненормальних умовах

Ми залишаємося найкращими батьками і в воєнний час, навіть більше. Чому ми не можемо зараз бути такими близькими, як би хотіли, чому так складно грати? Майже у всіх нас підвищений рівень кортизолу. Майже всі ми намагаємося витримати напругу – чи в житті в небезпеці, чи в адаптуванні к новим умовам.

Звертання до емоцій (гра з дитиною, сльози, страх, капризи дитини) ще більше активізує лімбічну систему мозку, тобто ще більше підвищує рівень кортизолу і наші реакції на дітей зараз закономірно можуть бути більш різкими. Діти можуть бісити, терпіння може не вистачати, і навряд чи у нас є час побути хоч трохи без дитини та контролю, щоб відновитись. Плюс тривога вимагає контактувати з інформацією – контролювати новини. Часто ми не можемо перемкнутись на щось інше.

Що робити

При будь-якій можливості нам потрібно відпочивати: треба пам’ятати, що війна сприяє і нашому регресу – багатьом з нас хочеться на ручки. Але «ручки» — це ми самі. І нам дуже важливо хоч на 2-5-15 хвилин робити паузи – у гортанні новин, у спілкуванні, у  турботі про себе.

• Треба виписати, занотувати для себе практики відновлення (тілесні медитації зараз не всім можуть бути корисними)
• Режим дня! Це те, що дає відчуття кордонів.
• У заняттях з дітьми варто обирати, як і в мирні часи те, що нам самим може приносити хоч якесь задоволення. Наші жертви обертаються нашим же вигоранням. Я не можу зараз читати та звично грати з донькою, але ми разом співаємо, я їй майструю іграшки.
• Дуже важливі зараз тілесні ігри — це і безпека, і близкість, і стабілізація нервової системи. Та ігри на екологічний вихід агресії. Після того, як донька заспокоїлася сьогодні після істерики, я їй запропонувала пограти в тварин, яки хочуть вити – і ми вили вдвох, як вовки, нили та мугикали, як кошенята, уявляли, як могли б вити різні тварини – це і для мене була «нормалізація» того, що я не можу собі дозволити проявити, «як доросла». Після цієї гри перетворюємося на веселих тваринок. А потім на людей. Хочу ще нагадати про «Ворі Дол» — (це може бути і наша мотанка) – лялька-втішителька (утешительница), лялька від тривог — яку можна зробити з гілки дерева, обмотати нитками. Коли ми обмотуємо – це «обережна» дія, це такі метафоричні обійманці та відтворення контуру безпеки. Така лялька кладеться під подушку – і «забирає» погані сни, тривоги, страхи. Їй можна «розповідати» про те, що складно; вона може бути в кишені дитини.

Коли дитина починає гратися, коли вона повертається до звичних в мирний час занять – це ознака того, що вона почала відновлюватись. І важливо – нам дуже важливо направляти її до цих звичних занять.

Що ми можемо відновити з нашого мирного життя? Може, хоч щось з тих страв, що їла дитина, домашні ритуали, пісні, слова? Наприклад, коли ми приїхали до Франківська, донька відмовлялась їсти. Почала тоді, коли я знайшла в магазині макарони – павутинки, що були для неї знайомі. Після цього вона потроху почала їсти різні страви.

Маркери того, що рівень безпеки починає хоч трішки відновлюватись – дитина їсть (не надмірно, бо надмірність – це теж ознака стресу), відновились процеси травлення (туалет, дефекація), відновлюється сон, дитині цікаво спостерігати за іншими, вона починає цікавитись тим, що поруч, поступово може відходити далі від дорослих. Починає відпускати.

Джерело: Facebook-сторінка Світлани Ройз