4 вересня 1965 року в київському кінотеатрі «Україна» відбулася прем’єра стрічки Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Над фільмом працювали у Карпатах майже рік, знімаючи справжні гуцульські обряди й звичайний побут місцевих мешканців. Вже за кілька років «Тіні» здобули понад 30 міжнародних нагород.

Сьогодні картина посідає першу позицію у списку 100 найкращих фільмів в історії українського кіно. А у Гарварді її перегляд вважають обов’язковим для студентів, які претендують на вищий ступінь у кінознавстві. Щоб зрозуміти, чому «Тіні забутих предків» досі залишаються важливими, варто згадати історію їхнього створення й подальшої долі.

Життя “біля вогнища”

Працюючи над фільмом, Параджанов вирішив не обмежуватися декораціями чи відтворенням побуту в павільйонах. Він переїхав разом із знімальною групою до Криворівні й жив у хаті гуцулів. До того ж наполягав, щоб актори брали участь у справжніх весіллях, хрестинах і похоронах. Такий підхід дозволив передати на екрані не стилізацію, а живу атмосферу Карпат середини ХХ століття. Сам режисер згодом згадував: «Це був рік життя, прожитий біля вогнища».

Актори, які стали обличчям кіно

Роль Івана у фільмі стала проривом для Івана Миколайчука. Він був ще зовсім молодим, коли отримав запрошення зніматися, але вже під час роботи стало зрозуміло, що його природність і внутрішня сила задають тон усьому фільму. Параджанов бачив у ньому «українського поета на екрані», а глядачі після прем’єри почали називати його символом національного кіно. Для Миколайчука “Тіні забутих предків” стали стартом кар’єри, яка згодом включила такі фільми, як «Білий птах з чорною ознакою» та «Вавилон ХХ».

Лариса Кадочникова, яка зіграла Марічку, у той час уже мала досвід роботи в театрі й кіно, але саме ця роль зробила її впізнаваною на десятиліття. В інтерв’ю вона згадувала, що Параджанов радив їй вчитися існувати у кадрі так, ніби вона й справді живе серед гуцулів. Для цього акторка проводила багато часу з місцевими жінками, переймаючи їхні жести й інтонації.

Не менш важливою була й участь справжніх гуцулів у масових сценах. Вони не були професійними акторами, але саме їхня присутність додала стрічці автентики й тієї документальної сили, яка зробила фільм унікальним.

Заборона і прокат

У радянському прокаті «Тіні забутих предків» одразу отримали обмеження — перегляд дозволявся лише з 16 років. Причиною стала коротка сцена з оголеною Палагною у виконанні Тетяни Бестаєвої, яка викликала різку реакцію цензорів. Це обмежило показ серед молодшої аудиторії, але водночас додало стрічці скандальної слави.

Фільм демонстрували в СРСР не надто широко, але кожен його показ збирав переповнені зали. Глядачів вражала відмінність від традиційних радянських картин — від способу знімання до використання народних обрядів і музики. Для багатьох перегляд «Тіней» став першим знайомством із гуцульською культурою на екрані.

Мова кіно і технічні рішення

Оператор Юрій Іллєнко створив для фільму особливу візуальну мову — камера рухалася так, ніби була учасником подій, а не лише фіксувала їх. Це надавало відчуття присутності й динаміки. Під час монтажу Параджанов і художник Георгій Якутович вирішили розділити картину на умовні розділи. Такий поділ наближав фільм до літературної структури й дозволяв вибудувати історію з кількох самостійних епізодів, які разом утворюють цілісну картину. Після виходу картини оператора Юрія Іллєнка називали новатором, який створив кіномову, близьку до живопису.

Визнання у світі

Попри обмежений радянський прокат, «Тіні забутих предків» стали однією з найпомітніших східноєвропейських стрічок 1960-х. Уже в 1965 році фільм отримав Гран-прі на Міжнародному кінофестивалі в Аргентина. Того ж року в Греції його відзначили за найкращу режисуру та операторську роботу. У 1966-му «Тіні» показали на Римському міжнародному кінофестивалі, де журі наголосило на «новій візуальній мові» картини.

Загалом стрічка зібрала понад 30 міжнародних нагород і дипломів, а у рецензіях західні критики порівнювали її з поезією. У наступні десятиліття «Тіні» вносили до списків найважливіших робіт світового поетичного кіно, а у кінематографічних школах вони стали прикладом радикально нового підходу до фільму як до мистецького висловлювання.

«Тіні забутих предків» і через 60 років зберігають силу впливу. Художня історія про кохання Івана й Марічки перетворилася на збережений документ гуцульської культури, якої вже майже немає в такій цілісності. Для глядачів у 1960-х це було відкриття іншої України, для сучасних — нагадування про те, що кіно здатне бути і мистецтвом, і свідченням часу.