Оксана ХромоваВікторія Білицька – військова медикиня й лікарка-анестезіолог. До Всесвітнього дня ментального здоров’я ми зустрілися, щоб почути історію її служби від самого початку, коли вона прийняла рішення піти на фронт. А ще – про врятовані життя, роль людяності у роботі, виклики та важливість психологічного відновлення для військових медиків.
До повномасштабного вторгнення Вікторія Білицька працювала дитячою та дорослою лікаркою-анестезіологом у найбільшій спеціалізованій дитячій лікарні країни Охматдит. Усвідомлення того, що війна відбувається сьогодні і зараз та страх потрапити до російської окупації стали для неї поштовхом до мобілізації.
“Мені б не хотілося, щоб злочинів з боку росіян зазнали моя родина, українські діти та люди похилого віку, які не можуть брати участь у наближенні нашої перемоги або тримати лінію фронту. Тому я прийняла таке рішення.” – ділиться думками Вікторія.
Від лікарні до лінії фронту
Від початку повномасштабного вторгнення лікарня Охматдит приймала поранених військових, цивільних, дітей, дорослих. Як згадує Вікторія: “Тривалий час ми безперервно жили в лікарні та надавали допомогу. Після деокупації Київщини я почала задумуватись, яким чином можу робити більший вклад у нашу перемогу. Так почався мій шлях військової.
Спочатку працювала керівницею евакуації поранених цивільних та військових на базі Міністерства охорони здоров’я, Міністерства оборони України, Центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф та Ізраїльсько-Української делегації. Ми транспортували за кордон різними видами транспорту поранених військових та цивільних.
Про труднощі й відчуття щастя
“На прохання однієї волонтерської організації, де я мала можливість займатися евакуацією поранених, я потрапила у прифронтову лікарню. Туди я підписала відрядження, щоб мати змогу працювати в нейрохірургічній операційній, проводячи анестезію. Під час мого перебування там я познайомилася з начальником медичної служби бригади, який і організував мій подальший виїзд на стабілізаційний пункт. Там, через відсутність анестезіолога на той час, моя присутність виявилася особливо доречною.”
Як пригадує Вікторія, одним з перших викликів на службі стала велика кількість поранених. “Відсутність комфортних умов – це все, що можна стерпіти. Жахливим було усвідомлення того, що ось ці всі наслідки – не нещасний випадок, не катастрофа, виверження вулкана чи землетрус, а усвідомлені злочини росіян, які усвідомлено прийшли вбивати та знищувати.”
