Оксана ХромоваКнига «Жіноче коло пані Тань» — це історичний роман від американської письменниці Лізи Сі, натхненної життєвим шляхом видатної китайської лікарки ХVI століття Тань Юньсянь. Багатошарова та емоційна оповідь є одночасно художньою біографією, зворушливою історією про жіночу дружбу та екскурсом до культури й традицій Китаю часів династії Мін.
- Рейтинг 4,35 на Goodreads із понад 177,8 тис. оцінок.
- Рейтинг 4,6 на Amazon із понад 3,33 тис. оцінок.
- Номінація Goodreads Choice Award 2023 у категорії Readers’ Favorite Historical Fiction.
Розповідь про велику китаянку, яка рятувала жінок
Історична белетристика хронологічно охоплює все життя Тань Юньсянь. Після смерті матері майбутню лікарку разом із братами й сестрами відправляють до маєтку Золотого Світла. Там мешкають дідусь і бабуся героїні — подружжя кваліфікованих лікарів і дуже заможних людей. Бабуся вирішує навчати маленьку Юньсянь медицини. Відтак дівчинка багато дізнається про хвороби, багато з яких спричинені дітонародженням.
Героїня знайомиться з юною акушеркою-практиканткою Мейлін Ши, і дівчата присягаються дружити вічно. Їхня взаємна підтримка безумовна — цьому не завадила навіть примусова багаторічна ізоляція одна від одної. Тань видали заміж за домовленістю, а свекруха заборонила спілкуватися з єдиною та найкращою подругою Мейлін. Владна жінка бажала виховати з Юньсянь слухняну дружину, яку б схвалило традиційне суспільство Китаю ХVI століття, суворе та упереджене до жінок. Утім, дівчина хотіла іншого життя… А як воно складеться, можна дізнатись, якщо купити «Жіноче коло пані Тань».
Феміністична література про буття в епоху династії Мін
У книзі «Жіноче коло пані Тань» Ліза Сі розповідає про волелюбну панянку, яка пішла супроти суспільної думки та волі свекрухи. Не полишаючи медицину, Юньсянь таємно вилікувала дочку наложниці, а потім врятувала не одне життя в будинку свого чоловіка.
Її боротьба з упередженнями, відданість професії, міцний зв’язок поколінь — пам’ять про уроки бабусі-лікарки, — принесли видатні плоди, і Тань стала лікаркою. Її викликали для лікування родичів чиновників і під час пологів у самої імператриці Джан. Юньсянь була настільки успішною в акушерстві й догляді за своїми пацієнтками, що 1511 року опублікувала автобіографічну розповідь. На сьогодні це найстаріша відома медична книга, написана жінкою в Китаї.
Історичний роман Lady Tan’s Circle Of Women порушує теми дружби та жіночої солідарності. Авторка розповідає про проблеми гендерної нерівності, суворий патріархат і відчайдушні спроби виплутатися з його тенет. Серед разючих моментів історії — детальний опис бинтування ніг, нелюдської лікарської практики, і страждань, яких зазнала сама Юньсянь.
Ця книжка є невичерпним джерелом відомостей про китайську медицину ХVI століття й тогочасне традиційне лікування. Письменниця описує випадки з роботи Тань: як приймали пологи, які чотири принципи використовувалися для обстеження й лікування хвороб, та яку роль у цьому всьому відігравав баланс енергій Їнь та Ян.
Пропонуємо вашій увазі уривок із книги.
ВИСОКИЙ ПОРІГ
Поважну Пані ще не встигли поховати, як настав довгоочікуваний день від’їзду батька до Пекіна для підготовки до державних іспитів. Пані Джао, Їфена, Маківку та мене планують відправити у Вусі, до моїх дідуся та бабусі по батьковій лінії. За батьковим планом, більша частина подорожі пролягатиме по воді, а наш захист забезпечуватимуть двоє охоронців. Мені дозволено залишити собі щось із речей матері на згадку. Я вибираю червоні весільні туфлі. Слуги, заливаючись сльозами, пакують меблі, одяг та інші речі домашнього вжитку, і вивозять на возах, запряжених мулами. Служницю моєї матері продають торговцю сіллю. Кухар та його помічниця залишаться тут, допоки не піднесуть обіду востаннє, хоча батько продав і їх… Кому? Куди? Мені не повідомляють.
Ми в жалобі. Я не декламую віршів чи правил для дівчат. Я не займаюся каліграфією і не граю на цитрі. Натомість сиджу з пані Джао, яка наглядає за моїм вишиванням. Коли Маківка засинає вночі, я обіймаю в ліжку материні туфлі й плачу.
Пані Джао, я, Маківка та мій брат вирушаємо через шість днів після від’їзду батька. Пані Джао частує нас з Їфеном імбирними цукатами.
— Це допоможе від морської хвороби, — запевняє вона.
Ми переступаємо поріг і виходимо на вулицю. Мені боляче залишати єдине рідне місце, але у глибині душі кортить побачити те, що існує поза брамою. Як виявилося, нічого особливого.
Пані Джао та мій брат увійшли в паланкін, зачинили двері, і їх понесли четверо чоловіків. Охоронець відчиняє двері до іншого паланкіна. Маківка легенько підштовхує мене. Залізаю.
— Я піду пішки, — каже вона.
Наш паланкін хитається, коли його підіймають, і ми рушаємо. Наскільки я пам’ятаю, це моя перша подорож у паланкіні. Повітря всередині сперте й гаряче, а я не можу визирнути на вулицю з вікна. Короб гойдається і грюкає, реагуючи на кроки носіїв. Мене відразу ж охоплює нудота. Я налягаю на імбир. Ніде й погляду спинити. Знадвору лунають підбадьорливі заклики продавців, скрип коліс, ревіння невдоволеного віслюка. Аромати просочуються в паланкін. Деякі запахи я впізнаю: їжа, приготована на відкритих жаровнях, нечистоти і щось схоже на запах зимового одягу. Нудота посилюється.
Паланкін різко зупиняється і опускається на землю. Двері відчиняються. Маківка простягає мені руку, щоб допомогти вийти. Те, що я бачу, перевершує мої очікування — людей стільки, що ніде маковому зерну впасти. І вони роблять… усе, без винятку. Мабуть, я стою з роззявленим ротом, бо пані Джао махає рукою перед моїм обличчям і каже:
— Твоя мати воліла б, щоб ти не відривала очей від землі. Будь ласка, поводься гідно, щоб ушанувати її пам’ять. Слідуй за мною!
Вона простує причалом крізь натовп. Опустивши очі, я можу бачити лише порухи спідниці пані Джао, чорні туфлі Їфена та дві пари черевиків охоронців. На палубі нас супроводжують до каюти з чотирма палетами, на яких ми спатимемо. У кімнаті є глечик з водою, медовий горщик для справляння природної людської потреби та відро з кришкою. Стіни нічим не оздоблені, навіть немає вікна. У паланкіні було спекотно й тісно, а от у цій кімнаті ще гірше.
Наступні шість діб просто нестерпні. Ми перебуваємо ген-ген за межею легкого нездужання, якому не можуть зарадити навіть заспокійливі властивості імбирних цукатів. Спочатку гіршає Маківці, і саме тоді пані Джао повідомляє нам щодо призначення відра. Затим стає зле мені. І ось уже ми втрьох по черзі вчащаємо до відра. Лише Їфену хоч би що.
Перед світанком сьомого дня хитавиця слабшає. Пані Джао, яка упродовж останніх годин сиділа, підперши чоло зігнутою рукою, та впиралася у край відра, підіймає голову й оголошує:
— Ми повернули вверх річкою Яндзи. Незабаром звернемо на Хванпу й дістанемося до Шанхаю.
Уперше за кілька днів на її вустах заграє легенька усмішка.
— Місто, в якому все процвітає.
Без жодного запитання я дізнаюся багато нового про наложницю батька. У неї, напевно, було життя до того, як вона увійшла в наш дім. Під час подорожі вона піклувалася про мене, як і про свого сина. І, схоже, шанує мою матір.
Я не встигаю бодай щось розгледіти, коли нас супроводжують до сампана. Охоронці відносять наші речі в укриття, де ми проведемо подорож, але пані Джао не слідує за ними.
— Скільки часу нам знадобиться, щоб дістатися до Вусі? — питає вона човняра.
— Якщо вітер буде дужчим, аніж течія, то, мабуть, кілька днів, — відказує він.
Пані Джао у відповідь заплющує очі. Я її розумію. Мене все ще похитує після подорожі океаном, а гойдання сампана анітрохи не заспокоює мого шлунка. Коли охоронці виходять з укриття, вона, погойдуючись, наближається до них. Вони мали б нас захищати, але натомість сахаються від неї, як від дев’ятихвостої лисиці.
— Не знаю, чи витримаю ще кілька днів у приміщенні без вікон, — каже пані Джао своїм мелодійним голосом. Потім жестом підкликає нас з Їфеном. — Навряд чи зможуть і вони. Прошу, дозвольте нам лишитися зовні, тут хоч трішки легше.
Охоронці відхиляють прохання, нагадуючи, що повинні нас захищати.
— Навіть якщо нас побачить фермер чи інший човняр, — благає вона, — за мить ми вже пропливемо далі.
— Не хочемо напитати собі лиха, — озивається один з охоронців. — Префект Тань…
— Ніколи не дізнається, — закінчує вона. — Це залишиться між нами.
Після недовгих перемовин їй таки вдається домовитися, вклавши кілька монет охоронцям у руки. Ми з Маківкою перезираємося. Ми не маємо симпатизувати наложниці, але зараз вдячні їй.
Коли один охоронець займає позицію на носі сампана, а інший стає позаду, поруч із човнярем, пані Джао всаджує нас з Їфеном і Маківкою на місця під накриттям. Човен відчалює. Тепер мені все видно. Будівлі, люди, метушня на березі — усе це допомагає мені забути про нудоту.
За годину човняр направляє сампан на річку Вусон, яка набагато менша за Хванпу. Ми все ще рухаємося проти течії, але зміна напрямку означає і зміну вітру. Зараз він віє ззаду, і ми легше ковзаємо водною гладдю. Човняр розмірено маневрує веслом, поки ми, лі за лі, пропливаємо повз рисові поля. Ніякі стіни не ховають краєвиду й не заступають неба. Коли Їфену треба спорожнитися, пані Джао підтримує його, щоб він міг справити потребу прямо в бурхливі води.