Оксана ХромоваВона поєднує столітні орнаменти з сучасними формами, відроджує забуту техніку вибійки й робить її модною у світі, презентуючи роботи на міжнародних подіумах і мистецьких сценах. Каріна Гаєва — художниця, дизайнерка та дослідниця, яка перетворила український візерунок на мову глобального діалогу. Напередодні міжнародної акції «Знаки ідентичності» ми говоримо з нею про освіту, творчий шлях, джерела натхнення та про те, як одна ідея змогла об’єднати українців у 20 країнах.
— Каріно, розкажіть, будь ласка, як ви обрали свій фах? Чи була якась особлива подія або людина, яка вплинула на ваш вибір?
Все починається з дитинства. Я зростала у місті Дніпро і мама, Лариса Гаєва, доклала багато зусиль, щоб ми з сестрою з самого дитинства розвивались. У 8 років я потрапила до студії образотворчого мистецтва. Лідія Ульянова, керівниця студії й архітекторка за фахом, закохала мене у світ мистецтва й надихнула отримати архітектурну освіту. Так дитяче хобі вплинуло на вибір професії. І хоча дизайн одягу має свою специфіку, він так само починається з малюнка.
Ще одна несподівана подія змусила мене замислитись та сприймати захоплення малюнком більш серйозно. Це було раптове відкриття того, що моєю двоюрідною прабабцею є Марія Примаченко, відома українська народна художниця XX століття, яскрава представниця жанру наївного мистецтва.
— Ви вже кілька років працюєте з вибійкою. Як відбулося перше знайомство з цією технікою?
Це сталося ще у 2017 році і було справжнім подарунком долі. Тоді я шила одяг, виготовляла предмети декору з кераміки й часто спілкувалась з керамістом Сергієм Горбанем. Одного разу в його дніпровській майстерні я помітила дерев’яний штамп-кліше, який Сергій придбав у маркеті «Всі-Свої» в Києві, з якого щойно повернувся. Він розказав про один бренд, який декорував текстильні вироби технікою вибійки. Ну а Сергій вирішив випробувати такі штампи для кераміки.
Це був момент осяяння. Картинка в голові набула чіткості, й пазлики склались. З одного боку, тоді я вже давно захоплювалась японською філософією Вабі-Сабі, а з іншого — естетика та сенс української вибійки, які повністю поділяли цінності цієї філософії.
— Ви представляли роботи свого бренду GA.EVA на міжнародних платформах, зокрема на Paris Fashion Week та у Віденській академії мистецтв. Який досвід був найяскравішим?
Важко порівняти, оскільки вони були дуже різні. Paris Fashion Week став результатом нашої з сестрою діяльності, квінтесенцією вмінь, результатом річної роботи та життя за кордоном. Цей показ для мене був дуже символічним, адже одразу після нього я повернулась жити в Україну. Безумовно, досвід перебування за кордоном безцінний. А у віденській академії мистецтва окрім навчання був ще досвід проведення закритого показу одягу “Чорне золото” та безліч проведених воркшопів з вибійки.
— Чому саме вибійка стала для вас головним творчим напрямом?
Я не обрала вибійку, радше вона мене покликала. У той момент, коли світ став надто швидким і цифровим, вибійка пропонує інший підхід: повільність, зосередженість, ритуальність, тактильність, присутність. Вона потребує зосередженості, майстерності ручної роботи, поваги до матеріалу. У цьому є щось дуже людське і дуже українське.
Я почала з використання вибійки в дизайні одягу, але з часом зрозуміла: це не тільки про красу, а й про сенси. Зображення — це код, а орнамент — мова кодування. Вибійка несе в собі глибоку історію, роду, землі, жінки, родини. Її можна носити як оберіг та лишати в спадок, як історію власного роду.
Для мене вибійка — це практика памʼяті і трансформації одночасно. Вона дозволяє зʼєднати минуле з сучасністю, зцілює, структурно і сенсотворчо. Через неї я знайшла свою форму висловлення не лише як дизайнерка, а як людина, що творить сенси через дотик до традиції. Тому вибійка стала моїм головним напрямом. Не тільки як техніка, а як місія зберігати і відроджувати, говорити про ідентичність, силу, жіночу присутність у традиційній українській культурі побуту.
— Як ви поєднуєте історичну автентичність вибійки зі сучасними дизайнерськими підходами?
Для мене ключ — це не відтворення минулого, а його продовження. Я не хочу перетворювати вибійку на музейний експонат. Навпаки, я хочу повернути їй життя, зробити її мовою, якою можна говорити сьогодні. Історична автентика для мене — це не тільки візерунок чи форма штампу. Це діалог між минулим і теперішнім, між традицією й актуальністю. Я не відокремлюю одне від іншого. Таким чином, вибійка для мене не декоративний елемент, а жива система образів, які можуть органічно звучати у сучасному світі. І саме в цьому її і моя сила.
— Як ви вважаєте, чи є майбутнє у вибійчаної техніки в сучасній Україні та світі?
Так, я переконана, що у вибійки є майбутнє. І воно вже настало. Світ сьогодні перенасичений масовістю, перевиробництвом та швидким споживанням. Та люди шукають справжнє, ручне, живе — те, що має душу й історію. Це концепція “Свідомого споживання”, яка активно впроваджується. І вибійка якраз належить до таких практик. Вона не просто прикрашає, вона несе сенс і залишає слід: на тканині, в культурі, в людині. Це вдалий інструмент upcycling.
До того ж, в Україні зростає інтерес до ремесел, локальних традицій, автентики. Молоді митці, дизайнери, освітяни звертаються до спадщини як до джерела сили та ідентичності. Саме тому вибійка повертається у моді, в мистецтві, в освіті.
Проєкт «Знаки ідентичності», який я ініціювала, — це відповідь на запит часу. Ми не просто відтворюємо вибійку — ми оживлюємо її, передаємо далі, створюємо нові сенси у співпраці з майстрами, дослідниками, молоддю, українцями по всьому світу. Це жива система передачі: від руки до руки, від покоління до покоління. Це сучасна форма охорони нематеріальної спадщини. У глобальному контексті вибійка може стати частиною тренду на культурну ідентичність у дизайні, на slow fashion, на повернення до ручної роботи. Вона має потенціал стати впізнаваним українським кодом у світі.
— Як виникла ідея створити міжнародну акцію «Знаки ідентичності» і чим ця акція відрізняється від попередніх проєктів?
Ідея обрати вибійку для проєкту «Знаки ідентичності» виникла як природне продовження мого особистого шляху у вибійці — восьми років роботи з цією технікою, з історією орнаменту, з темою візуальної мови нашої культури. Але в якийсь момент стало зрозуміло: одного мистецтва недостатньо. Потрібна дія, яка об’єднає людей. Так народилася ідея міжнародної акції — за це я вдячна команді та її глобальному баченню.
Ми хотіли створити простір одночасного символічного жесту, синергії, де б українці в усьому світі одночасно виконали спільну дію. Це стало актом зв’язку. Через українську традиційну техніку декорування тканини ми говоримо однією мовою, навіть на відстані. «Знаки ідентичності» — не просто мистецький проєкт. Скоріше колективна дія, ритуал, соціальна скульптура. Вона обʼєднує творчість, ремесло, дослідження і спільнотність. І саме це обʼєднання відрізняє її від попередніх ініціатив.
— Що для вас особисто означатиме результат цієї події?
Для мене результат буде не лише у фізичному артефакті колекції вибійчаних рушників XXI ст., а в усвідомленні кількох важливих речей:
- традиція може бути сучасною, якщо її передавати з любовʼю та увагою;
- культура — це не минуле, а простір дії;
- ідентичність — це не гасло, а щоденна практика бути собою.
— Яку роль у підготовці «Знаків ідентичності» відіграли партнери та команда?
Це ключові люди проєкту “Знаки ідентичності”. Саме завдяки ним все реалізується в життя. Адже цей проєкт неможливо було б реалізувати самотужки. «Знаки ідентичності» — колективне творення, де кожен учасник — особливий і важливий носій сенсу. Кожен, хто долучився, вклав у проєкт не лише свій час і професійні навички, а й віру. Це не «мій» проєкт, а наш спільний жест любові до культури України, до себе і один до одного.
— Де ви знаходите натхнення для нових проєктів?
Найбільше, мабуть, в контрастах і синергії: між старим і новим, між архаїкою і технологією, між індивідуальним і колективним досвідом. Людині вже важко вигадати щось нове, та можна спробувати об’єднати те, що раніше не поєднували і сподіватись, що вийде щось привабливе.
— Як відпочиває Каріна Гаєва, коли не працює?
Найкращий відпочинок — це переключатись. Я відпочиваю від Каріни-дизайнерки, коли готую їжу, прибираю, коли я в дорозі за кермом, коли з дітьми та з чоловіком. Сім’я — це ресурс для мене і спільний світ щастя. Дуже люблю подорожувати автівкою в короткі подорожі на 1-2 дні.
— Які творчі або культурні проєкти плануєте реалізувати найближчим часом?
У центрі моєї уваги зараз — річний проєкт «Знаки ідентичності», присвячений відродженню вибійки як живої культурної практики та обʼєднанню українців і побудови міцного звʼязку. Він включає європейський тур у 10 країн, серію міжнародних майстер-класів, обміни досвідами та більш глибоке занурення в світовий культурний контекст через пошук схожих історій та перетинів. Також я планую створення книги, де будуть зібрані історії вибійчаного промислу, особисті історії сучасних майстринь вибійки, дослідження та візуальні архіви з музеїв. Поки що я на етапі формування бачення книги.
— Про що ви мрієте?
Я мрію долучитись до створення національного образу України в світі, який нарешті стане “своїм власним”, яскравим і глибоким. Бо ми українці такі і є, нам важливо вирізнятись, жити на повну попри все, шукати глибину, сенс, звертатись і враховувати архаїку, розуміти тяглість та походження. Погодьтесь, Україна не має сформованого «міфу» про себе на відміну від інших держав. Щоб Світ нас сприймав не як поранених, а як глибоких. Не як екзотику, а як частину культурної спільноти людства.
Це і є мʼяка сила — коли культура говорить замість зброї. Коли рушник, створений руками, важить більше, ніж офіційне звернення. І коли наша присутність у світі не тільки оборонна, а світла й щира.