Катерина Кухар: Україна має завоювати світовий балетний ринок, адже театри перестають брати на роботу російських артистів

Сьогодні, 18 січня, день народження святкує прима-балерина Національної опери України та керівник Київського державного фахового хореографічного коледжу Катерина Кухар. У 2023 році українці чекають на перемогу над окупантами. А від Катерини Кухар перемог уже вимагають, бо медіа пророкують шалений тріумф балету «Лісова пісня» на світових сценах, а шанувальники обговорюють довгоочікувану книжку від української прими. І вся громадськість сподівається на відновлення активного ремонту Київського державного фахового хореографічного коледжу та гуртожитку, де дітям варто надати тепло взимку.

Про перші дні війни

23 лютого у нас з Олександром Стояновом була вистава «Жизель» у Ментоні (Франція). Це був такий щасливий сонячний день… Я була у піднесеному настрої, щойно повернулася з Берліну, де мої діти, з коледжу KSBC (Kyiv State Ballet College), гідно представляли Україну на міжнародному балетному конкурсі — здобули шість медалей!

Нічого не віщувало біди, нібито природа давала нам насолодитися останнім днем перед початком найжахливішого у нашому житті. За іронією долі наступного дня ми мали повернутися додому. У нас був запланований щільний гастрольний тур Україною з виставою «Ромео й Джульєтта». Але, коли почалася війна, наш рейс на 17 годину до Києва скасували.

24 лютого о 5 ранку нам зателефонувала няня наших дітей. Вона плакала: «Київ бомблять». Три тисячі кілометрів розділяли нас і наших дітей, коли ми мали бути поряд із ними, щоб захистити їх, заспокоїти. Це були найстрашніші дні у нашому житті. Ми не розуміли, як нам найшвидше дістатися Києва, щоб забрати дітей. Як пережили ці страшні дні, майже не пам’ятаю. Знаєте, так влаштовані люди, що під час стресу наш мозок не може запам’ятати всі деталі. Пам’ятаю, що я постійно говорила телефоном: з батьками дітей з коледжу, з адміністрацією коледжу, з нянею, з дітьми — і так постійно по колу.

Поки я не побачила своїх дітей, не обійняла їх, життя наче стало на паузу — я не могла дихати, їсти й спати. Діти залишалися в Україні: Настя з нянею були у Києві, а Тимур поїхав з моїми кумами на Закарпаття кататися на лижах. Ми забрали сина на угорському кордоні. Тимур з кумами йшли пішки вісім годин, тому що черга з машин розтягнулася на 40 кілометрів на кордоні. Ми забрали Тимура 26 лютого — у його день народження. Коли я його обійняла, дуже сильно плакала. А він каже: «Мам, чому ти плачеш? За кілька днів закінчиться війна. Ми ж поїдемо додому, відсвяткуємо мій день народження». Наступного дня зустріли Настю з нянею, яких вивезли друзі. Вони їхали через Білу Церкву, яку обстрілювали. Автівка зламалася. Вони діставалися до іншого кордону на перекладних… Неймовірними зусиллями ми змогли дітей й нашого собаку забрати з різних кордонів.

Про релокацію коледжу за кордон

Усі рішення треба ухвалювати з холодною головою, якою б не була криза. Ми з колегами зв’язувались з різними навчальними балетними закладами Німеччини, Франції, Словаччини, Литви та багатьох інших країн, щоб діти мали можливість пережити це горе у безпеці й продовжувати свій розвиток для їхнього майбутнього і для українського мистецтва.

Я координувала всі процеси, вела комунікацію з директорами різних хореографічних шкіл, театрів і після домовленостей про прийняття дітей передавала питання кураторам, які далі зв’язувалась з їхніми батьками й проговорювали нюанси. Тоді ми всі були впевнені, що ці заходи на короткий термін і вже зовсім скоро зможемо повернутися до свого звичного життя. Але, коли промайнуло літо, стало зрозуміло, що про всяк випадок треба шукати тимчасовий варіант, де у безпеці наші діти зможуть продовжити навчання, поки у нас триває війна. Почався пошук такого місця. У цей час ми постійно підтримували зв’язок із Міністерством культури Словаччини, оскільки готували балетний табір для дітей з KSBC у цій країні.

Про літній балетний табір у Словаччині та новий бізнес-досвід

Я зрозуміла, що при великому бажанні немає нічого неможливого, особливо коли це задля блага. Ми хотіли, щоб діти мали можливість виїхати у безпечне місце. Серед наших учнів були такі, у кого батьки перебували на передовій. У хлопчика з Харкова взагалі домівку розбомбили. Й оскільки у нас було настільки щире бажання допомогти дітям, що у відповідь багато хто допомагав нам. Це був досвід гарної співпраці влади та бізнесу. Адже, з одного боку, Міністерство культури Словаччини закривало питання із проживанням та наданням залів для репетицій на безоплатній основі. А з іншого боку, бізнес, до якого ми зверталися, допоміг розв’язати питання з харчуванням для понад 100 дітей протягом 36 днів. І це було насправді гарне харчування.

Bratislava Ballet Camp став наступним кроком. Коли ми, по-перше, бачили, що війна триває, а по-друге, вже розуміли, як треба діяти. У нас вже був досвід, до кого звертатись та як правильно це робити. Головне у житті — почати діяти. Дуже часто люди чогось не роблять, бо не знають, як, з чого почати, немає ще алгоритму дій. Тому я всім раджу не боятись невідомості, пробуйте, адже ви нічого не втрачаєте. Стукайте — і вам відчинять.

Про «Лісову пісню» у навчальних планах балетних шкіл світу та «Тур солідарності»

Зараз я працюю над найважливішим проєктом — популяризацією українського балету «Лісова пісня». Я мрію, що світові школи додадуть український балет до своїх навчальних планів та концертних програм. А  згодом, коли ці учні виростуть, можливо, хтось стане хореографом, директором театрів, і таким чином наша «Лісова пісня» з’явиться у світовому репертуарі. Невдовзі цей балет побачать у США та Португалії. Це лише перший крок, але маю надію, що згодом розповім вам більше.

Крім цієї роботи, після початку війни у мене був великий благодійний «Тур солідарності» у Франції, Норвегії, Швеції, країнами Латинської Америки. Це ідея Олександра Стоянова. Частина зароблених коштів йшла на допомогу Україні. І уявіть, як важливо було артистам вийти на сцену після того, як понад тиждень вони сиділи з дітьми у холодних підвалах.

Як засвідчив досвід, такі тури популяризують вітчизняну культуру і мистецтво, український балет, з гарного боку презентує нашу націю. На наших виставах були присутні міністри, королівські сім’ї, мери міст, дуже багато наших співвітчизників.

Культура «скасування» дуже сприяє розквіту нашого балету. Я вважаю, що Україна зараз має завоювати світовий балетний ринок, користуючись тим, що театри перестають запрошувати на гастролі та брати на роботу російських артистів.

Про ремонт коледжу під час війни та мрію дати до гуртожитку тепло взимку

Ремонт коледжу — болюче питання. За 30 років незалежності ніхто з керівників не робив там ремонт, будівля потребує не косметичного, а капітального ремонту. У 2021 році розробили проєктно-кошторисну документацію та розпочали капремонт KSBC. Однак через війну фінансування ремонту державним коштом призупинили. Із запланованих робіт виконали лише 30%. З одного боку, ми багато зробили: зняли підлогу, поміняли проводку, вікна, труби, виконали глобальні підготовчі роботи. І коли стіни сірі й потребують вже тинькування та шпалер, державні кошти на ремонт більше виділити не можуть. Діти, що залишились в Україні, продовжують займатися балетом.

Зараз наша мета — закінчити ремонт у гуртожитку. Хоча б у першому під’їзд. Щоб заселити дітей у теплі кімнати — потішити їх тими умовами життя, на які вони заслуговують. Для цього треба закінчити утеплення фасадів, закінчити роботу з теплопунктом, виконати внутрішні оздоблювальні робити. Але на все це потрібні чималі кошти. Щоб подарувати дітям тепло, створили благодійний фонд. Кожен може долучитися. Хтось надсилає 5 гривень, хтось 8 тисяч. На ці кошти хочемо продовжити ремонт у гуртожитку. Я щодня прокидаюсь із думкою, де знайти гроші. Зверталася до меценатів, політиків, до королеви Швеції Сильвії, до кого тільки не зверталась… Тепер я дійшла висновку, що наша культура потрібна лише нам!

Про планування на 2023 рік: війна війною, а конкурси треба вигравати

Нещодавно я складала плани на рік щодо коледжу і подумала, що війна війною, а ми продовжуємо працювати. Діти у лютому їдуть представляти Україну на міжнародному конкурсі «ТанцОлімп» у Берліні. Весь рік, незважаючи на війну, діти продовжували танцювати, вчитись й виборювати призові місця на різних конкурсах. Нам є, що берегти, кого розвивати. Звичайно, в умовах війни це робити важко, але треба йти вперед. Ремонт я не полишу, бо вірю, що наш заклад — це майбутнє не лише українського, але й світового балету. Щодо особистих планів, то танцюватиму «Лісову пісню», допишу книгу й відсвяткую Перемогу.

Про якості, які допомогли бути дієвою, коли інші заклякли

Допомагаючи іншим, відчуваю, що потрібна. Розуміння того, що приношу користь, мені допомагає найкраще. Війна забрала у нас мир, спокій та, на перший погляд, можливість будувати плани на майбутнє. Але вона у нас не може забрати моральну відповідальність перед майбутнім поколінням, перед тими, хто з нами поруч і розраховує на нас.

Навіть просто бути у новинах — це надзвичайний стрес для свідомості, що залишає свій відбиток у вигляді ПТСР (посттравматичний синдром. — Прим. ред.). Неважливо, де ви перебуваєте, у сусідньому будинку, місті чи країні. Колективний біль відчувають усі. Ми всі в одному полі та близько до серця приймаємо реальність. Усі ці емоції залишаються в тілі. Тому дуже важливо не стримувати, не перемикатися, а проживати і відпускати.

Що допомагає мені повернути себе? Дати собі час на «постраждати». І, головне, дати собі певний час бути у цьому, описувати емоції, плакати, сердитися. Не перемикати біль на справи, бо він так збиратиметься і забиратиме багато ресурсу. Сльози — найпростіший спосіб відпустити напругу. Після них легше не лише морально, а й фізично.

Не знецінюйте свій біль, тому що «комусь важче». Не знецінюйте біль інших людей. Не дозволяйте іншим посягати на ваші почуття. Кожен відчуває, як може. Кожен мешкає, як може. Підтримувати словом, ділом, донатом — це також певна терапія. Ми не одні у своїх почуттях та болю.

Поговоріть, обійміть близьких. Гуляйте, спілкуйтесь, не закривайтеся від світу. Зібравшись, переживати простіше.

Тетяна Марінова