Катерина Осадча: за весь час до нас надійшло понад 7300 запитів щодо зниклих, нам вдалося знайти більш ніж 3200 людей

Коли трагедія стає частиною реальності, а надія єдине, що лишається, на допомогу приходять волонтери проєкту «Пошук зниклих». В інтерв’ю для WoMo Катерина Осадча, керівниця проєкту, розповідає про найболючіші моменти і досягнення проєкту, а також про те, що допомогає їй залишатись у ресурсі.

Розкажіть, будь ласка, про перший день повномасштабного вторгнення. Що ви робили, якими були ваші перші реакції та дії?
Я не вірила, що може статися повномасштабне вторгнення. Напевне, для мене загрозу такої масштабної війни можна було б порівняти із загрозою кінця світу, до якого всі готувалися ще у 2000 році, коли купували продукти, будували собі сховища. 

Для мене це було просто неможливо. Неможливо, і крапка. Тому я не готувала тривожну валізу, ми не купували продукти. На той момент Данилові було пів року, і в мене не було навіть запасу суміші для дитини. Тому я не можу сказати, що був шок зранку 24 лютого. Шок був згодом, коли ми зрозуміли,  що потрібно збиратися, адже поруч із будинком стояла база ППО. Тому й розуміли, що потрібно заправляти автомобілі, збирати дітей і все це було протягом кількох годин від самого ранку, коли почала працювати ППО. Згодом ми поїхали на Західну Україну, уже там ми усвідомили, що це війна. Ми не одразу поїхали з міста. Коли мені Юра сказав, що нам все-таки треба вивозити дітей з Києва, я йому відповіла, що у мене завтра зйомка у студії для програми — настільки мені не вірилось у це. Я думала, що не можна їхати, бо у мене ж робота і треба знімати. Програму, яка вже не вийде.   

Ви одразу почали діяти чи завмерли? Яка реакція на стрес для вас характерна, що допомагає вам його долати чи бодай зібрати себе докупи? 

Мене стрес мобілізує, голова стає абсолютно світлою, я знаю, що робити, тож не гублюся. Розумію, що треба комусь допомагати тощо. За півтора року війни я проаналізувала, що, коли трапляються екстрені ситуації, я починаю працювати вдвічі більше і робити вдвічі більше. Так було і на початку повномасштабного вторгнення: я прокинулася, зібрала дітей, сказала, що кому обов’язково взяти з собою, продумала, що нам треба взяти з собо, якщо ми не повернемося у найближчі місяці додому. Зрозуміла, що треба їхати на заправку і стояти в черзі на бензин, бо ми не доїдемо нікуди — не виїдемо з міста. Я дуже мобілізуюсь у стресі, от зараз, коли росіяни підірвали Каховську ГЕС, я зрозуміла, що для мене цей ранок був як ранок 24 лютого. Це біда, і як у цій біді люди будуть зникати безвісти, і як я у цій біді можу допомогти. Наша команда, у якої вже напрацьовані алгоритми, має мобілізуватися, відкрити гарячу лінію і працювати.

Ось такі стресові ситуації мене мобілізують максимально. Я можу дати слабину від якихось емоцій, але коли є стреси,  я не даю волю емоціям. Вони приходять згодом. Зазвичай я розклеююсь тоді, коли починаю жаліти себе. А мені здається, що зараз зовсім не час себе жаліти, бо навколо набагато більше людей, яким потрібна допомога. 

Ідея пошуку зниклих спала вам на думку після певного тригера? Ви можете розповісти про це?

Я одразу почала діяти, «Пошук зниклих» з’явився вже 3 березня.  На початку березня було багато прохань у соцмережах, мене помічали тегом, робили репости повідомлень про людей, що загубилися під час евакуації, з ким зник зв’язок — пропадав зв’язок і на Київщині, і на півдні, і на сході країни. Тоді я зрозуміла, що потрібно все збирати в один канал. І буквально від ідеї створення такого каналу до того, як він запустився і почав працювати, минула година. Я гуляла з Данилом у візочку на вулиці, він спав, я гортала соціальні мережі і бачила цю кількість повідомлень. Я побачила повідомлення, де хлопчик сидів у спортивній залі, його привезли з Київщини і він в евакуації загубив батьків. Я тоді зрозуміла, що зараз таких випадків буде дуже багато, тому треба це все збирати в одне місце, аби мати можливість структурувати інформацію та швидше реагувати. Коштом свого медійного ресурсу, а це і кількість підписників у соцмережах, і те, що люди мене знають, маю змогу донести до людей інформацію і зробити так, що люди шукатимуть в одному місці одне одного. Спочатку канал працював як об’єднання одне одного у межах телеграм-каналу. Потім ми почали напрацьовувати механізми, як шукати людей, і за допомогою інших інструментів. 

З чого почалась робота ініціативи? Скільки людей залучили? Як будували роботу, який розробили внутрішній менеджмент, аби усе працювало?

Ми починали з п’ятьох людей: до нас долучилася редакція «Світського життя», дівчата, які в той момент були на зв’язку, зі зв’язком і могли допомагати. Потім нас було 10, згодом 15 і зараз нас більш ніж 60. Спочатку ми займалися пошуком самостійно, далі структура розрослась, ми співпрацюємо з Нацполіцією, Національним інформаційним бюро. Зараз основний фокус нашої уваги сконцентрований на цивільних заручниках. Ця категорія осіб найвразливіша, бо фактично обміннюють тільки військовополонених. Цивільний полон — за міжнародними стандартами є табу для всього світу, крім росії. Нещодавно ми об’єднали свої зусилля з МЗС України, аби наш голос став гучнішим: про цю проблему треба говорити міжнародній спільноті, нам необхідний алгоритм повернення і протидії цивільного полону, аби повернути кожного українця додому. Ми плануємо також заручитися підтримкою й інших державних структур.

Щодо внутрішнього менеджменту: я повноцінний менеджер у команді, за потреби можу й тексти писати, публікувати інформацію. Проте загалом у нашій команді кожний відповідає за свій напрям: це і пошук списків людей, і оцифрування, і ручний пошук, і безпосередній контакт із заявниками, і передання інформації поліції, і підключення ресурсу соцмереж тощо. У кожного своя зона відповідальності, проте разом ми функціонуємо як єдиний організм. І я пишаюся нашою командою.

Чи були ситуації, коли хотілося просто зупинитись і все покинути? Якщо так, то як ви себе підтримували?

Звісно, такі ситуації були, ми всі люди, я теж не завжди можу бути в ресурсі. Коли відчуваю перевантаження, мене рятують рідні. Час, проведений з ними, надихає понад усе. У сьогоднішніх реаліях вигорання, на жаль, стає невід’ємною частиною життя. Ми живемо в умовах війни, коли рідні й близькі на фронті, коли росія здійснює теракти по цивільних об’єктах, залишатися сталевим 24/7 складно.
У нашій команді ми щотижня проводимо онлайн-зустрічі, аби проговорити робочі моменти, і коли я бачу, що хтось із волонтерів втрачає продуктивність, прошу його/її взяти паузу на кілька днів. Це нормально, необхідно мати час для перезавантаження. Наша команда щодня працює з людьми, які сповнені відчаю, — це сльози, це страх за близьку людину, невідомість. До того ж не всі заявки у нашій базі нам щастить закрити з приміткою “знайдений, живий”. Коли людина, яку шукають рідні, виявляється загиблою, завжди важко повідомляти про це рідним… Тому влаштувати такі вихідні вкрай необхідно. 

Ви стикаєтеся із сотнями сумних історій і, певно, пропускаєте їх через себе. Як ви з цим живете?  

У мене немає психоаналітика, мене рятує те, що у мене є діти, які потребують постійної уваги. І коли мені треба «виключилися» із цих жахів, саме діти «витягують» мене з цього найшвидше. Тому що вони живуть у своєму світі, вони у цей світ ігор, якихось вигадок, своїх дитячих радощів мене забирають, і я цим рятуюсь. 

Є історії з проєкту, які вас найбільше зворушили?  
Насправді пам’ятаєш саме сумні історії. Коли з волонтерами обговорюємо щотижня нові історії, то ми саме щасливим кейсам приділяємо менше уваги, тому що розуміємо, що людину знайшли, яким алгоритмом знайшли, щоб надалі цей алгоритм діяв. Але залишаються у пам’яті саме трагічні історії. Я весь час згадую одну історію, можливо, тому що ця історія пов’язана з мамою та її дитиною. Жінка шукає вже понад рік свого 11-річного сина. Вони з сином та бабусею ховалися у Маріуполі у підвалі. Жінка вийшла за продуктами з цього підвалу, а коли повернулася, то будинку вже не було — туди був приліт. Хтось їй сказав про те, що бачили, як її близькі вийшли звідти, перед тим як прилетіла ракета. І коли розбирали завали, то нібито залишків не знайшли. І ось ця жінка вже півтора року живе з розумінням, що її син і мама можуть бути живими. Що, може, мама могла загинути, а хлопчик ні. Пізніше їй сказали, що схожого на її сина хлопчика бачили у Маріуполі. Для мене ця історія жахлива і трагічна. Уявити себе на її місці, цей масштаб горя для мами неможливо… Таких історій сотні, де люди шукають своїх і вірять у те, що вони можуть бути десь живі, можливо із втратою пам’яті чи у полоні, але живі.

Розкажіть, будь ласка, про ваш прогрес та кількість знайдених людей.

Якщо говорити про цифри, то лише за червень 2023 року ми отримали 134 заявки на пошук зниклих цивільних осіб. Протягом червня команді вдалося закрити 132 заявки зі статусом “знайдено”, з них 17 у статусі “живий” та 6 зі статусом “загинув”. У співпраці з Нацполіцією нам вдалося закрили 13 заявок протягом місяця. Проте незакритих заявок у різних статусах (крім підтвердженого полону) у нас і досі залишається 878. Загалом за весь час до нас надійшло понад 7300 запитів, нам вдалося знайти понад 3200 людей. 

Чи впливає сезонність на пошук людей?

Впливає радше не сезонність, а те, що відбувається на фронті і поза ним. Такі трагедії, як на Каховській ГЕС, екстрені евакуації, впливають. На початку вторгнення ми отримували по 300 заявок на день, тепер щонайбільше 30 на тиждень. Коли сталася трагедія на Каховській ГЕС, то в один момент люди втратили зв’язок, і ми одразу почали шукати велику кількість людей, потім люди почали на зв’язок виходити. Ми допомагали з евакуацією з окупованих територій — з підтоплених будинків, координували. Бо у нас є зв’язок з великою кількістю волонтерів, які займаються евакуацією також. 

Як ви співпрацюєте с МЗС? У чому полягає їхня допомога? 

З МЗС ми почали співпрацювати кілька місяців тому і, як я вже зазначила, ця співпраця задля привернення уваги міжнародної спільноти до проблеми українських цивільних заручників, яких утримує росія, та їхнього повернення додому за підтримки міжнародних партнерів. 

Цивільний полон є порушенням Женевських конвенцій, відповідно до яких брати у полон цивільних заборонено. росія входить до списку країн, які підписали Женевські конвенції, але формально ці конвенції — чотири договорили про правила ведення війни — не передбачають покарання за недотримання цих конвенцій. Тому в українському та міжнародному законодавстві немає алгоритму повернення цивільних осіб. Тож ми об’єдналися з МЗС для того, аби побудувати максимально ефективно спільну роботу, щоб повернути полонених українців. Наразі ми окреслили перші кроки нашої співпраці — надати розголосу цій проблемі у міжнародній спільноті. Я вірю, що спільними зусиллями ми зможемо добитися справедливості.

Що вас найбільше засмучує у співпраці з відомствами? 

Найбільше мене засмучує бездіяльність міжнародних організацій, які закривають очі на ті звірства, що вчиняє росія на території України. Вони не виконують свої обов’язки — не допомагають вирішувати проблеми. Я особисто зустрічалася із представниками Міжнародного комітету Червоного Хреста і мала можливість поставити питання напряму без цензури. І скажу відверто, на жодне з моїх запитань я не почула конкретики. Червоний Хрест як організація з нейтральним статусом має отримувати доступ до полонених, має комунікувати з родичами щодо стану полоненого, те саме листування…  Але реальна картина така: представники МКЧХ не мають доступу до цивільних заручників на території росії, тоді як Україна цей доступ до військовополонених росії надає. МКЧХ у пасивній позиції, вони бояться, що якщо будуть тиснути на росію, їм обмежать і той мізерний доступ, який у них є станом на зараз. Виходить замкнене коло.  

Як працюють волонтери, що вони роблять, як побудована комунікація? 

У нашій команді волонтери з різних куточків України, хтось тимчасово виїхав до інших країн. Тому основна комунікація з командою у нас відбувається переважно онлайн. На кожному напрямі є керівник, який координує роботу своєї команди, далі у кожного своя робота: хтось обробляє запити, хтось комунікує з іншими підрозділами, шукає інформацію у відкритих джерелах, комунікує з волонтерами на тимчасово окупованих територіях. Але всередині проєкту ми спілкуємось у чатах, проводимо зустрічі у Zoom.

Чи є статистика, хто звертається до вас найчастіше?

У нашому пошуку усі цивільні. Найбільше запитів і досі з Маріуполя, саме там найбільше зниклих. 

Чи підтримуєте ви контакти з людьми, яким допомогли?

Так, ми продовжуємо спілкуватися і після, навіть більше, часто ті, кому вдалося звільнитися з полону, самі звертаються до нас та допомагають із пошуком. І саме завдяки їм ми можемо простежити місцеперебування осіб. Одна з проблем пошуку цивільних заручників у тому, що їх постійно переміщують — перевозять з однієї колонії в іншу. Ще хотіла б зазначити, що у межах проєкту “Пошук зниклих” є телевізійний проєкт “Знайти своїх”, де виходять епізоди з родичами, які шукають близьких. Я дуже вдячна телеканалу “1+1” за підтримку, завдяки ТБ-проєкту нам теж вдається відшукати зниклих. Тож загалом можу сказати, що ми тримаємо зв’язок зі знайденими постійно.  

Чи підтримує вашу діяльність родина? Відчуваєте підтримку? 

Звичайно. У тій справі, яку я роблю, намагаюся спиратися на себе, на команду. Родина також мене підтримує морально. Діти  відволікають, а іноді ще й від робочих зумів. Дуже сильно підтримує Юра, і на початку підтримував ідею, сказав, що він пишається мною, і що я так швидко зрозуміла, чим можу допомагати нашим людям і шукати зниклих. Він і зараз мені допомагає і порадою, і поглядом збоку.