Керівниця Фонду Фрідріха Науманна за Свободу: Роль українських жінок досі недооцінили

З першого листопада 2021 року керівницею Фонду Фрідріха Науманна за Свободу в Україні та Білорусі стала експертка з міжнародного розвитку Анна Кравченко. Її завданням було розвиток демократії в Україні та посилення освітніх проєктів фонду в цих країнах. Але війна повністю змінила формат роботи фонду та його фокус.

Анна Кравченко працює у сфері міжнародного розвитку з 2012 року. Працювала в Киргизстані, Молдові та Німеччині, а також консультувала Федеральний уряд Німеччини з питань громадянської активності, боротьби з корупцією, прозорості та підзвітності державних установ у країнах, що розвиваються. Була старшою політичною радницею з питань розвитку співробітництва та прав людини в парламентській групі ВДП у німецькому Бундестазі.

Чим зараз займається Фонд Фрідріха Науманна за Свободу в Україні, чи повинні волонтерські та громадські організації заміняти та виконувати роботу уряду, про мужність і роль українських жінок та про все ще не досягнуте рівноправ’я в оплаті роботи між чоловіками та жінками, Анна розказала в інтерв’ю WoMo.

Ви стали керівницею фонду в Україні та Білорусі у листопаді 2021 року. Які проєкти були вашою спеціалізацією до цього призначення?

До того, як приїхати до України, я працювала у Молдові в антикорупційній програмі за підтримки ЄС. Я відповідала за напрям роботи з громадянським суспільством та розвиток громадянських ініціатив щодо протидії корупції.

Останні 10 років працювала у проєктах, спрямованих на створення прозорості та на антикорупційність у країнах, що розвиваються. У мене досі тепле ставлення до цих тем, бо мені здається, що дуже складно розвивати демократичне суспільство без підтримки громадянського суспільства, яке вимагає від держави прозорості та антикорупційних реформ. Ми можемо витрачати нереальні суми на підтримку цих країн, але якщо не буде прозорості в управлінні державою та бізнесом, а населення, громадянське суспільство та бізнес не знатимуть, як держава ухвалює, зусилля будуть марними.

Ви працювали у Киргизстані, Молдові та Німеччині. Які зміни побачили останнім часом у цих країнах?

Буду відвертою, у сфері допомоги розвитку досить складно побачити зміни, тому що має пройти час. Відпрацювавши у проєкті, я бачу, що реформи тільки-тільки запускають. Наприклад, бачу старт проєкту громадянського суспільства, а саме старт антикорупційної кампанії. Швидкі результати тут дуже рідкісні.

Стійкі зміни тривалі у часі. У Киргизстані я координувала всі проєкти допомоги з розвитку від Німеччини. Одним із найяскравіших для мене був проєкт з охорони здоров’я жінок. У Киргизстані це одна із найскладніших тем. Дівчат часто рано видають заміж, вони рано починають народжувати, пологи йдуть одні за одними. Це призводить до відносно високої дитячої смертності, погіршення здоров’я жінок. Йдеться не лише про фізичне, а й про психічне здоров’я.

Загалом тема репродуктивного та сексуального здоров’я у Киргизстані непроста. Суспільство не звикло говорити про це, особливо у селах. Траплялося, що машини міжнародних експертів з охорони жіночого здоров’я, які приїхали розповісти, наприклад, про контрацепцію, закидали камінням. Працювати дуже важко. Ми тоді запустили проєкт допомоги акушерству через програму у телефоні. Коли у вагітної або жінки, що тільки народила, є питання про її здоров’я або у малюків проблеми, вони можуть через цей застосунок зв’язатися з експертами, щоб отримати кваліфіковану допомогу. Або коли є якийсь симптом, але жінка не знає, чи потрібно їхати до лікарні, то експерт підкаже, що робити.

Я працювала у цьому проєкті два роки і бачила, як ми розпочинали, як нас не приймали у регіонах. Але ми не здавалися: надсилали лікарів, проводили тренінги. Якщо завдяки цьому проєкту ми врятували життя бодай однієї жінки та однієї дитини, я вважаю це успіхом. Отже, ми працювали недарма. Це видимий результат.

Коли вам запропонували посаду директора фонду, які завдання ставили перед вами тоді і як вони трансформувалися тепер, з початком війни?

Фонд працює у двох країнах: Україні та Білорусі. Мені здавалося, що нелегко буде працювати на Білорусь. Ми знаємо, яка там політична ситуація, що майже всі учасники демократичного руху змушені були залишити країну. Але я вирішила, що маю особистий зв’язок із Білоруссю (мій тато білорус), тому готова до цього виклику. Щодо України, то ніхто й гадки не мав, що через рік буде війна і багато з того, що ми до цього робили, буде не таким актуальним.

Коли я приїхала в Україну, моєю метою було покращити наші проекти, які стосувалися переважно розвитку демократії та освіти. Україна вважається досить розвиненою щодо демократичних інститутів, не треба боятися, що раптом проєкт закриють, як, наприклад, це сталося зараз у Москві. Але коли розпочалася війна, у нас з’явилися нові завдання. Для мене найголовнішим викликом стало не лише допомогти нашим партнерам, українському суспільству, населенню, а й знайти сміливість ухвалити рішення та запускати проєкти, які виходять за межі можливостей нашого фонду. Це був переломний момент для мене. Ми зайнялися гуманітарними проєктами: допомагали нашим партнерам, які були в Україні та за її межами.

Які проєкти ви реалізували за ці три місяці?

Зазвичай ми не займаємося гуманітарною допомогою, але коли наш партнер каже, що вони зараз у Кривому Розі і потрібно годувати переселенців, ми почали закуповувати продукти для біженців.

Також ми працюємо, наприклад, з Кримсько-татарським ресурсним центром. Багатьом їхнім активістам, правозахисникам довелося переїжджати, як і більшості українців. Вони продовжують свою роботу щодо захисту прав людини не лише у Криму, а й на окупованих територіях України. Ми допомагали їм продуктами, предметами першої потреби.

Спільно з нашими партнерами з ГО “Смарт Освіта” ми змістили фокус онлайн-заходів на освіту у воєнний час та психосоціальний стан учнів і батьків, адже ми усвідомлюємо їхній значний внесок у суспільство. Наші медіа-партнери також змогли продовжити свою роботу за нашої підтримки, і я також рада, що ми почали співпрацю з womo.ua і таким чином підтримуємо медіа, що висвітлює історії жінок-лідерок. Це лише незначна частина проєктів, які нашій команді вдалося реалізувати на початку війни. Я пишаюся тим, що ми змогли зробити в такі важкі часи, і готові робити більше – до перемоги і після.

Чи змінилися цілі та завдання фонду, зважаючи на ситуацію в Україні?

Ми називаємо себе фондом прав людини. Захист прав людини — це наше головне завдання. Усі наші проєкти у багатьох країнах спрямовані на захист прав людини та співпрацю з громадянським суспільством, із правозахисниками, які ці цінності поділяють та захищають. Захист політичної свободи та особистості людини — це також наше завдання. Ми вважаємо, що кожен має право на самовираження та думку та на захист цієї думки, своїх свобод. Ми працюємо з правозахисниками, політичними силами, опозиційними силами, з жінками-політиками, жінками-активістами, правозахисниками, які потребують підтримки зовні, особливо у патріархальному суспільстві. Також для нас актуальна тема вільної ринкової економіки та внесок підприємництва у розвиток країни.

Жіноче лідерство зараз на порядку денному. Ви працюєте від 2012 року. Як упродовж цього часу розвивався інтерес до теми підтримки жінок у політиці та бізнесі в європейському суспільстві?

Байдуже, скільки проєктів для жінок ми запустили за 20 років, тема рівності залишається актуальною. Різниця в оплаті праці жінок і чоловіків у всіх країнах, навіть розвинених, є досить високою. Мені здається, навіть у провідних міжнародних організаціях є таке поняття, як скляна стеля. Просто подивіться, скільки серед керівників на найвищому рівні жінок і чоловіків. У нас немає рівноправності навіть у найрозвиненіших країнах та структурах. Те саме стосується і політичного активізму. Наприклад, в Естонії лише через 30 років незалежності жінку обрали прем’єром. Цікаво, коли ж в Україні жінка стане президентом? Про такі країни, як росія чи Білорусь я навіть не говоритиму, бо там процвітає патріархат та мізогінізм. Читаючи російськомовні пабліки про жінок-політиків, коментарі завжди сексистські та принизливі. Я виросла як член російськомовного ком’юніті в Естонії. В естономовних пабліках якщо і є невтішні коментарі, то вони стосуються неправильних дій. У російськомовних пабліках здебільшого обговорюють, як одягнулася прем’єрка Кая Каллас і загалом, яка з жінки прем’єр.

Я не знаю, скільки потрібно ще запустити проєктів, щоб змінити мислення. Мені здається, має бути якийсь яскравий приклад, коли чиясь родичка чи знайома на керівній посаді показує, що одяг не є показником її розуму. І більше жінок у політиці та бізнесі, більше жінок на керівних посадах, які доводять, що жінки не гірше за чоловіків можуть керувати.

У вас були проєкти, які підтримували жіноче лідерство? На чому вони були сфокусовані?

Наш фонд має програму жіночого лідерства. Це колаборація з нашими політичними партнерами, з партіями переважно європейських країн. Два тижні тому я була у Дубліні на триденному тренінгу для жінок-політиків. Учасницями були мер одного з румунських міст, кілька членів румунського парламенту, колеги з Болгарії, навіть міністр юстиції Болгарії.

Мета цієї програми — надати жінкам впевненості та запропонувати їм інструменти та знання про те, як вести політичну кампанію, як комунікувати, як вести виборчу кампанію, як боротися із сексизмом, як будувати свою кар’єру та розвивати особистий бренд.

Також важливим є налагодження зв’язків, створення мережі жінок-політиків, активісток, бо у чоловіків все тримається на контактах. І я побачила в Дубліні, як жінки обмінювалися номерами, пропонували співпрацю. Випускниці програми балотувалися до парламентів, будували політичну кар’єру, нерідко звертаючись до нас по підтримку.

У нас була програма підтримки підприємниць у Росії, але наш фонд там більше не працює. В Україні не було такої програми, але ми готові її запустити.

Сьогодні жінки в Україні стали не лише надійним тилом, а й тим ресурсом, який забезпечує армію. Така сама роль жінок у європейських країнах?

Роль жінки в українському суспільстві недостатньо висвітлена та оцінена. До війни жінки відігравали провідну роль у суспільстві України. Не лише у бізнесі, а й у громадських організаціях, ініціативах, проєктах. Роль жінок у воєнний час просто неоціненна, вона такою залишатиметься і після війни. Я думаю, сьогодні українські жінки показали свою силу, гнучкість, здатність реагувати на виклики та діяти.

Чи вважаєте волонтерство, яке в Україні було розвинене і до війни, плацдармом для розвитку громадянського суспільства? Які функції не мають брати на себе приватні ініціативи?

Щодо волонтерства складно сказати, але щодо сили громадянського суспільства, це не лише український феномен. Дуже часто у країнах з неефективним державним управлінням роль держави виконує громадянське суспільство — волонтери чи громадські асоціації. Але це одна з найбільших небезпек.

Коли я була радницею при Міністерстві розвитку в Німеччині і ми вирішували, які проєкти впроваджувати, завжди поставало питання, чи ми не замінюємо цими проєктами державу. Бо якщо ми хочемо надавати допомогу з розвитку, то не повинні виконувати роль держави, а маємо допомагати державі виконувати її роль. Якщо міжнародні організації, партнери виконують роботу уряду, то виконавчі структури не зможуть розвинутися, якщо вони не відповідатимуть за те, що роблять.

Якщо уряд живе за рахунок донорів і не виконує своїх зобов’язань, бо знає, що донори вирішать усі питання (наприклад, якщо уряд не піклується про здоров’я людей і сподівається лише на міжнародні організації, які побудують лікарні, забезпечать країну ліками тощо), то корупція та безвідповідальність держави за своє населення і надалі процвітатимуть. Тому це великий ризик. Але сьогодні, коли триває війна, це дуже добре, що розвивається волонтерство, що населенню допомагають як українські волонтерські організації, так і міжнародні. Але держава також має відповідати за те, що відбувається у країні, за життя і добробут своїх громадян. Це її відповідальність, а не волонтерів та міжнародних організацій. 

Зважаючи на те, що зараз багато жінок виконують роль лідерів як у своїй сім’ї, так і організовуючи волонтерські та гуманітарні ініціативи, які поради ви можете їм дати, щоб вони могли зростати? А які якості допомагали зростати вам?

На початку кар’єри я була індивідуалісткою і прагнула вирішувати всі завдання сама, нести за все відповідальність. Це недооцінювання командної роботи заважало. Тож за 10 років моєї роботи я навчилася цінувати команду. Мені пощастило завжди працювати у класних командах. Я знаю від родичів і друзів, як може бути прикро, коли працюєш у некомпетентній команді чи не можеш розвинути свій потенціал, якщо керівник не зацікавлений. Неможливо все знати та вміти, тому потрібно просити допомоги чи організовувати брейншторми з колегами.

Особисто для мене також важливо вчитися на помилках. Я дуже не люблю, коли припускаються помилок, але намагаються їх приховати. Якщо це маленька помилка, її можна швидко виправити, а коли починають приховувати глобальні проблеми, від цього буде ще більше проблем. Чому б не сказати: «У нас щось пішло не за планом, обговорімо, як нам уникнути наслідків або згладити їх». Робота над помилками та культура помилок (говорити про них та вчитися на них) дуже важливі.

Я вчилася за радянською системою: якщо помиляєшся, то це погана оцінка, і все. Коли я почала працювати у Німеччині, мій керівник давав такі завдання, до яких, як мені здавалося, я не була готова. Але я була готова, і це мені дуже допомагало зростати. Він запровадив формат роботи над помилками. Щотижня на зустрічі команди ми обговорювали чийсь огріх. Спочатку ми думали, що він це робить, аби присоромити. Але згодом зрозуміли, що обговорення помилок допомагає нам у роботі. Завдяки цьому ми не лише не припускалися помилок, а й відкривали нові напрями у проєкті. Тому я завжди говорю: «Якщо щось пішло не так, ми це обговоримо. Я теж помиляюся». Цю культуру роботи над помилками, відкритого фідбека вважаю дуже важливим у професійному розвитку.

Викторія Покатіс