Анастасія Ніколаєнко
Цьогоріч на полицях видавництва #книголав з’явилася чуттєва книга «Рисочка» Оксани Шаварської — української письменниці, сценаристки та блогерки.
Головна героїня однойменного твору Рисочка мешкає в Києві. І хоча для неї це не просто місто, а мрія всього життя, в якийсь момент вона вирішує шукати себе деінде — у Львові, Берліні чи Нью-Йорку. Тож ця книжка — про дорослішання, пошуки себе у великому світі та спроби зрозуміти, що є справжнім щастям. Тут також багато Києва та любові до цього міста.
Спеціально для WoMo авторка книги Оксана Шаварська розповіла про улюблені місця Києва, які згадуються у книзі. Про особливі бари, де вона писала свої твори, вулиці, де мріяла, про місця, де закохувалась, та парк, який ховав усі тригери юності:
«Почну цю розповідь з того, що Київ — моє найулюбленіше місто на Землі. Не можу уявити своє життя деінде і шалено боюся його втратити тут. Ми разом уже 20 років і довше, аніж на місяць, мені покидати його досить складно. Навіть на початку повномасштабного вторгнення до останнього намагалася не виїжджати з міста, але все ж довелося. Тоді я поїхала до Львова, адже Львів у моєму серці посідає друге місце у рейтингу любові.
Поділ
Колись у моєму житті був період, коли я 5 років жила на Подолі, працювала на Подолі і майже не виїжджала з району. Не було в цьому потреби. На Подолі я змінила 4 орендовані квартири, тож встигла вдосталь пожити на вулицях Хорива, Волоській, Межигірській та Юрківській. Безперечно, я закохана у цей район. Там я зустріла не одне своє кохання, пролила багато сліз і вина на алеї під кінотеатром «Жовтень» і переживала різноманітні кар’єрні злети та падіння в офісі телеканалу «1+1». Н зважаючи на його порепані дороги, закинуті будівлі, Поділ для мене залишається найріднішим і найкрасивішим районом Києва. Це про безумовну любов, яка ніколи не мине. З часом мені довелося переїхати на Пейзажну алею, але так сталося, що у більшості моїх близьких друзів власне житло на Подолі. Тож я вже починаю думати про старість — коли купуватиму квартиру, то це точно буде Поділ. Ну, аби ставши бабцею, недалеко було ходити до подружок на коктейль.
Пейзажна алея
Три незабутні роки я провела у цьому місці. Оце відчуття, коли виходиш з під’їзду і опиняєшся посеред свята, ні з чим не зрівняти. Пейзажка — це завжди свято, навіть рано-вранці, коли, окрім бігунів і власників собачок, ти нікого там не зустрінеш. Якщо ви хоч раз були на Пейзажній алеї, то зрозумієте мою любов до неї. Там найкрасивіші заходи сонця, найталановитіші вуличні музиканти і якась абсолютна концентрація щастя. Коли сидиш біля історичного музею, дивишся на Андріївську церкву, особливо відчуваєш те, який наш Київ мудрий, скільки всього бачив і пережив. Я любила думати про усіх тих людей, які сиділи на цих галявинах 50, 100, 200 років тому. Ким вони були? Що відчували? Чи схожі ми? Пейзажка — це завжди про зустрічі з друзями, довгі розмови, неспішні прогулянки. І не лише в теплі пори року, зимою та восени там свій особливий кайф. Пам’ятаю в моєму житті був період, коли довелося кілька місяців пожити за кордоном. В день, коли я повернулася, ми з подругою взяли пляшку шампанського, пішли на Пейзажку, я подивилася на Київ, розплакалася і пообіцяла собі більше ніколи нікуди з нього надовго не їхати.
Вулиця Рейтарська
У мене немає сентиментальних спогадів про цю вулицю, але я люблю її за людей. Мені здається, що саме там найбільша концентрація легкості і юнацького сміху. Люблю заходити в «Каштан» на каву і просто розглядати людей, які молодші від мене на 10-15 років. Вони такі щирі, юні, красиві. Дуже красиві люди. Рейтарська завжди жива, вона для мене про сподівання і майбутнє, і звісно ж про «тут і зараз». Не знаю, як пояснити. Я дуже сумую за галереєю «Едукаторіум», яка, на жаль, вже давно зачинена. А раніше там постійно проводилися виставки, вечірки, дні народження друзів. То був гарний, щасливий період життя. Взагалі, вулиці біля Золотих Воріт для мене мають особливий фльор. По-перше, вони неймовірно красиві. По-друге, там я чомусь завжди я відчуваю себе на своєму місці на Планеті.
Бар BarmanDictat
Якось так сталося в моєму житті, що саме в цьому барі я відчуваю себе немов удома. Здавалося б, один із найбільших барів Києва (а може і найбільший? Ну точно найкращий), там завжди багато людей, а мені там завжди затишно. Звісно, заслуга цього затишку належить співвласнику закладу — Кирилові Кислякову, він мій добрий друг уже багато років. Його бари завжди були моїм прихистком. Та треба віддати належне і барменам, поруч з якими почуваєшся, як з рідними. Люблю приходити туди, бо там зупиняється час. Люблю смачні коктейлі і хорошу музику. Тільки там я можу пити віскі під пісні Міська Барбари. До речі, розділ «Рисочка і Чорний Санта» я писала в цьому закладі, сидячи за барною стійкою. Писала 5 годин, не відриваючись від ноутбука. Сподіваюся, через 50 років з цього приводу там з’явиться моя іменна табличка.
Гора Щекавиця
Коли я вперше була заміжня, ми з чоловіком жили неподалік гори Щекавиця і часто любили туди увечері приходити, сидіти на галявині, дивитися на місто. Мені тоді було 22-24 роки. Якась особлива магія полягала в тому, щоб дивитися з цієї гори на Київ. Я тоді була ще сповнена різноманітних мрій і мені було цікаво питати у Києва чи дозволить він втілити їх в реальність? Цікаво було, що ж на мене чекає далі? Потім я розлучилася і через 10 років знову закохалася. Чоловік, якого я полюбила, за іронією долі жив на горі Щекавиця. Там є всього два жилих будинки і от його квартира — в одному з них. Тож я знову досить часто почала там бувати. І це стало прекрасною можливістю відновити діалоги з Києвом і проаналізувати, що я зробила за останні 10 років і що ще маю зробити. Тепер у мене немає мрій, як у 22-24 роки, але є чіткі цілі. Тож тепер я питаю в Києва чи дозволить він мені їх реалізувати?
Початок вулиці Антоновича
Я живу на цій вулиці останні 1,5 роки. Спочатку мені досить важко було її полюбити, оскільки мій дім біля парку Шевченка, а в парку Шевченка я неодноразово плакала через неуспішно складені іспити в Інституті Філології універу ім. Тараса Шевченка. Цей парк ховав усі мої тригери юності, прогуляні пари навесні, загублені конспекти. Шість років життя, майже щоранку, я йшла цим парком на пари. Нема для мене нічого гіршого, ніж прокидатися зранку. Тож перспектива жити поруч з парком юнацької тривожності мені на початку не дуже подобалася. А потім, з часом, вулиця Антоновича перетворилася для мене на маленький хутір. Я познайомилася з сусідами, кілька друзів теж сюди переїхали і в нас вибудувався свій мікросвіт. Продавчині в магазинах перетворилися ледь чи не на добрих подруг. Бариста в кав’ярні під домом ображаються, якщо я по кілька днів не заходжу на каву. А з сусідами любимо увечері зібратися на алеї і пити вино або ходимо один до одного в гості. Вулиця Антоновича таки стала для мене новим домом, і я її полюбила усім серцем. Але квартиру все одно куплю на Подолі.»