Коли чоловік повернувся після похорону сина на фронт, я відчула, що ми віддаляємося одне від одного. Розмови телефоном не рятували: Валентина Хамайко про збереження родини після загибелі Остапа

Портал Womo.ua є майданчиком, на якому фахівці активно своїми порадами допомагають українкам вберегти себе та родину після втрати рідної людини. Але на третьому році війни чималу довіру матиме жінка, яка після такої трагедії знайшла у собі сили дарувати глядачам надію у програмі «Сніданок з 1+1», будувати власний бренд та дбати про родину, в якій ще зростають четверо дітей.

Героїнею проєкту «Чекаю на тебе» ми запросили стати  телеведучу каналу “1+1 Україна” Валентину Хамайко. Наша важка розмова відбулась напередодні прем’єри її нового проєкту — військового ток-шоу “Хоробрі серця”, де немає місця байдужості.

Коли у лютому 2014 року почали вбивати людей на центральній площі моєї країни, тоді у мене з’явилося дуже сильне відчуття війни

Про що ваш новий проєкт «Хоробрі серця», який ви вестимете разом з Ахтемом Сеітаблаєвим?

Це ток-шоу на військову тематику, яка зараз дуже щільно переплелася з нашим щоденним життям. Ми підсвітлюємо і акцентуємо увагу на тих людях, які, подолавши власний страх, ризикуючи життям та здоров’ям, своїми героїчними вчинками створювали переломні моменти у перебігу війни — і ті, про які вже широко відомо, і ті, про які глядачі дізнаються вперше з нашої програми. Перший випуск “Хоробрих сердець” вийде 15 березня о 20:30 на “1+1 Україна”.

А коли війна почала руйнувати ваше життя?

У 2013 році я була вагітна втретє. Мирослава  народилась 31 грудня 2013 року, тобто під час Євромайдану, коли ситуація щодня набувала високої напруги. А коли у лютому 2014-го почали вбивати людей на центральній площі моєї країни, тоді у мене з’явилося дуже сильне відчуття війни. До того ж мені тоді здавалося, що війна зараз охопить всю нашу країну. І саме таке відчуття з’явилось вдруге 24 лютого 2022 року.

У 2014 році у мене з близьких ніхто не воював на сході, хоча я відстежувала новини та усвідомлювала: якщо ворога не зупинити на Донеччині та Луганщині, то військові дії поширяться і на інші області. 24 лютого 2022 року так і сталося — війна запалала і на півдні, і на півночі, і на сході.

Які рішення на межі фолу вам довелося ухвалювати того дня як мамі чотирьох дітей, як дружині, як медійниці?

Ми прокинулися від вибухів… За кілка годин бачили, як російські гелікоптери летіли на Васильків. Від вибухів здригався весь будинок. Але навіть за таких умов моїм першим свідомим рішенням було залишатись в Україні. Я не хотіла їхати з країни. У голові були думки: «Якщо поїду, нічим допомогти не зможу..» А я  хотіла бути корисною у своїй країні. Саме тому вже 25 лютого я поїхала на ранковий ефір «Сніданку» Тоді багато моїх колег вивозили родини та не могли бути на роботі. А я мала можливість приїхати  та працювати. Той ефір забути ніхто ніколи не зможе, бо було дуже багато тривог, і ми змушені були бігти в укриття та налагоджувати роботу звідти. До кінця ніхто не розумів алгоритм реагування на тривоги, але всі швидко занурились у роботу, тому 25 та 26 лютого я приїжджала на ефір. У той час ухвалювалося багато важливих рішень, зокрема переформатування на марафон «Єдині новини».

У березні був період, коли виїжджати з Київської області було дуже складно, особливо о шостій ранку. У комендантську годину машини не пропускали, по них одразу вели вогонь. Майже  три тижні я нікуди не виїжджала за межі селища, в якому живу. Окупанти до нас не  дійшли — зупинилися у сусідньому населеному пункті за 15-20 км.

Рішення вивести двох старших дітей за кордон ухвалили 7 березня 2022 року — після повернення чоловіка з виїзного завдання до Бучі та Ірпеня. Він показав у телефоні кілька світлин, на яких були наслідки розправ над нашими людьми. Тоді ці міста перебували ще під окупантами, тому трагедія не мала широкого розголосу. Після побаченого була важка ніч роздумів та ухвалення рішень, бо доводилося розділяти родину.

Двох старших дітей відправили машиною разом із нашою знайомою, яка вирішила у ці дні виїжджати зі своїм немовлям. Чотири доби вони діставалися Відня, де живе моя сестра. А я з молодшими дітьми — Андрійком та Мирославою — залишилася вдома. Так ми розділили ризики.

Я дуже не хотіла їхати за кордон, бо, по-перше, не хотіла залишати дім, а, по-друге, розуміла, що після мого від’їзду з дітьми у мого чоловіка не буде важелів стримування, і він одразу почне брати участь у ризикованих виходах з військовими. Мені хотілося якомога довше бути з ним поряд у нашому домі, тому я лишалася в Україні. По-третє, у нас є ферма, і я не хотіла кидати її напризволяще, і людей, які там працюють.

Ми жили великим гуртом, всі одне одного підтримували. На це ще накладалася моя надія, що за першої нагоди я знову зможу підтримувати колег у “Сніданку з 1+1” та виїжджати на роботу. У той період я знайшла  емоційну самопідтримку у приготуванні. І мені не хотілося когось допускати до кухні, тому що коли ти включаєшся в якусь фізичну роботу, вона тебе емоційно відволікає від важких думок. І так одні події ланцюжком тривали за іншими — і все потребувало від мене ухвалення швидких рішень. Щось передбачити тоді було неможливо, бо щовечора, коли сідало сонце, наставав найважчий період: я чула, як виїжджає техніка, дрижить земля і лунають вибухи. У вікні я бачила пожежі… А на світанку я видихала, бо мала попереду 6-7 годин спокою, бо вдень обстрілів практично не було.

 

Фото: Андрій Оністрат / Facebook

У серпні 2022 року я повернулася зі спортивних змагань дитини, і Андрій мені повідомив про те, що завтра вирушає на службу. У голові стояло питання: чому він не знайшов слів, щоб сказати про це раніше?

Наскільки для вас несподіваним було рішення чоловіка стати оборонцем України?

Рішення чоловіка піти у ЗСУ формувалось поступово. Він почав потроху виїжджати з нашими оборонцями починаючи з 24 лютого 2022 року. Спочатку це були короткі поїздки на прохання військових, з яких він щовечора повертався. Але одного разу він поїхав з військовими на завдання у район Макарова, зателефонував о шостій вечора, але через поганий зв’язок я Андрія не розчула… За звичкою чекала ввечері але він не повернувся!

Я намагалася телефонувати йому, але він перебував поза зоною досяжності. Це була найважча ніч у моєму житті. До дванадцятої ночі я ходила по будинку, вклавши дітей, намагаючись скласти план дій, що мені робити. Тоді я зателефонувала знайомому з поліції, аби дізнатись алгоритм дій у таких ситуаціях. Ми домовилися з ним дочекатися ранку, бо, ймовірно, Андрій потрапив під обстріл та чекає світанку. Я всю ніч не випускала телефон з рук, намагаючись зловити бодай якийсь сигнал і прорватися по зв’язку до нього. Андрій мені зателефонував близько сьомої ранку. Вони дійсно потрапили під обстріли та змушені були заховатися у бліндажі до світанку. Оскільки на території не було зв’язку, у нього не було можливості якось мені повідомити про ситуацію. І вже зранку хлопці виїхали з Макарова і повернулися.

Щодо служби… Спочатку я помітила, що він регулярно шукає та збирає якісь документи, бо він запитував: а де це, а де те… Я питала: а навіщо медична картка?  У серпні 2022 року я повернулася зі спортивних змагань дитини, і Андрій мені повідомив про, що завтра вирушає на службу. Ця звістка мене шокувала. У голові стояло питання: чому Андрій не знайшов слів, щоб сказати про це раніше? І відсутність відповіді вразила мене настільки глибоко, що ступінь мого розпачу важко передати словами. Поговорити про це ми змогли лише через кілька днів, коли він уже поїхав. Під час телефонної розмови Андрій зізнався, що не знав, як дібрати слів. І оскільки йому було дуже складно почати цю розмову, вирішив мені повідомити про вступ на службу вже тоді, коли не було куди відступати: «Я не можу просто допомагати. Я хочу бути більш діяльним. І коли діти та онуки у майбутньому поставлять мені запитання: де ти був, що ти робив, коли ворог знищував Україну? Я хочу мати гідну відповідь».

Андрій Оністрат із сином Остапом. Фото: instagram.com/onistrataa

А ще немалий вплив на Андрія мало рішення його старшого сина, Остапа. На той момент він уже мобілізувався і проходив навчання. Спочатку Андрій служив у Харкові… Згодом приєднався до 68-ї бригади. Я жила тим, що набирала повітря і завмирала, наче сидиш під водою в очікуванні можливості зробити ще один ковток повітря.

У мене був такий важкий стан, що я по вуха завантажувала себе роботою, бо прагнула якомога пізніше потрапляти до спальні, оскільки там мені було занадто тихо і дуже самотньо

Якою була ваша перша зустріч із чоловіком після початку його служби у ЗСУ?

У нього було одноденне відрядження до Києва. Андрій зателефонував мені та сказав: «Будь ласка, зустрінемось на АЗС на набережній». І я тоді вирвалась вночі до нього. На блокпостах пояснювала хлопцям, що їду зустрічати чоловіка, що його потрібно забрати. Вони проводили певні перевірки, кудись телефонували, потім пропускали. Таких зупинок було кілька на тому шляху, якому, здавалось, немає кінця. Але я Андрія все ж таки зустріла на тій заправці та забрала додому на кілька годин. Пізніше його візити були вже більш плановими — раз на два місяці його відпускали на два-три дні. Але що довше він служив, то довшими були періоди очікування нової зустрічі.

Щоразу, коли Андрій приїжджав, то було свято для всіх — і для дітей, і для мене, і для його батьків. Все життя вирувало навколо нього. Але, коли він від’їжджав, починався жахливий емоційний спад. Життя зупинялось щонайменше на тиждень. У мене був такий важкий стан у ті дні, що я по вуха завантажувала себе роботою, бо прагнула якомога пізніше потрапляти до спальні, оскільки там мені було занадто тихо і дуже самотньо. Десь вже о другій ночі, коли очі злипались від виснаження, я за секунду лягала у ліжко, щоб ні про що не думати, а просто провалитись у сон.

Коли почалося вторгнення,  ми вирішили, що немає часу відкладати мрії на потім

Що стало тією точкою опори, яка допомагала опановувати свій стан у той час?

Чесне сприйняття самої себе у тих умовах, в яких я перебувала. У мене тиждень за тижнем не минало відчуття «прибитості», коли нічого не хочеться. І цей дуже глибокий пригнічений стан від невизначеності не зникав, бо щодня наші оборонці повертаються з важкими пораненнями. І я розуміла: треба прийняти факт високої ймовірності того, що така ж ситуація може трапитися у твоїй сім’ї. І ця правда виявилась для мене достатньо важкою.

Звичайно, дуже вагомою є підтримка дітей. Сонце сходить і сідає, а вони потребують моєї уваги та турботи, бо не можуть самостійно дістатись гуртків, наприклад. Мені потрібно забезпечувати їхні потреби. Аби всюди встигати та нічого не переплутати, я мала сконцентруватись на складанні розкладу дня. А я була дуже розсіяною, тому шалені зусилля були докладені, щоб врахувати всі справи та просто дотримуватися щоденного розкладу.

Величезним порятунком стала робота. Свої ефіри у “Сніданок. Вихідний” я називаю «терапевтичними», тому що вони надавали емоційного піднесення та розряджали напругу, бо не давали мені відгородитись. Нашим завданням було у вихідний день зранку дарувати глядачам віру у те, що після виснажливого тижня їхній вихідний день складеться чудово. Коли ти працюєш з колегами в парі, не так складно бути піднесеною, бо тебе завжди підтримають, підхоплять настрій та навіть додадуть гумору. Якщо ранок суботи чи неділі починався з дуже трагічних подій, то емоційно співведучі дуже підтримували і мене, і глядачів. До того ж я сама не хотіла завантажувати людей своїми проблемами, бо з перших днів війни стало зрозуміло, що глядачі тримаються за ранкові ефіри, як за світло. І мені хотілося їм дарувати це відчуття світла, бо воно є важливою частиною мого життя.

Дуже важливою для мене стала думка, що не варто відкладати мрії на потім. Саме під час війни я з подругою Тетяною Богинич створила бренд одягу TAIYŌ. І для мене, і для неї робота над колекціями є дуже великою розрадою. Власні сили розподіляю між дітьми, роботою над брендом та ранковими ефірами. І при цьому я не випускаю телефон з рук, бо боюсь пропустити дзвінок від чоловіка. Коли Андрій телефонував, все зупинялося і я приділяла увагу йому. А решту часу я завантажувала себе по горло, щоб ні про що погане не думати.

Наскільки численною є ваша команда в TAIYŌ?

Наша команда складається з двох людей — моєї подруги і мене. Ми виконуємо функції всіх відділів — від креативного до транспортного, тобто, від ідеї до пошуку і контролю тих, хто її реалізує. Тетяна працювала стилістом на «1+1», ми дружили. У неї були цікаві ідеї, у мене теж. А чому б їх не об’єднати та не спробувати попрацювати? Коли почалося вторгнення,  ми вирішили, що немає часу відкладати мрії на потім. І почали з того, що було актуальним для нас. Тоді взимку йшлося про теплий спортивний одяг. Зараз ми вже почали створювати складніші речі в TAIYŌ.

У старших дітей з’явилися страхи, що тато загине. І кожен із них не міг стримати сліз

Як вдалося зберегти родину після загибелі Остапа?

Життя розділилося на до та після. Після похорону Андрій повернувся на фронт, я відчула, що ми віддаляємося один від одного. Розмови телефоном не рятували: я говорила, він мовчав. Андрій, відслуживши майже два роки на передовій, перевівся зараз до Києва. За цю зміну місця служби я дуже вдячна долі та всім причетним, тому що після загибелі сина Остапа чоловік перебував у достатньо важкому психологічному стані. Я бачила, що, окрім того, що сама війна змінила його, велика втрата і горе в родині ще більше вплинули на його стан — і всі мої зусилля були спрямовані на те, щоб мати можливість бачити його поряд і допомагати побачити сенс життя заново. А ще хочу додати, що як він потребує щоденної емоційної та фізичної підтримки, так  і ми теж потребуємо відчуття його поряд. Адже тотальний біль, який ми переживаємо всі, нестерпний.

Чи важко було дітям пояснити загибель Остапа?

У старших дітей з’явилися страхи, що тато загине. І кожен із них не міг стримати сліз, спілкуючись зі мною наодинці. Жити у такому кошмарі було важко. Через великий психологічний тиск я дуже просила чоловіка перевестися до Києва.

Коли ми втратили Остапа, нашому молодшому сину на той момент було лише 4 рочки. У такому віці дитині було важко пояснити, що таке смерть, куди люди йдуть, що таке «вмирати».

У доньки Мирослави ситуація була трохи іншою. У неї є подружка Соня, в якої тато також служив у ЗСУ, і дівчатка сконцентрувались на спільному очікуванні тат. Вони постійно підтримували одна одну і раділи новинам, що татки приходять у відпустку чи на день народження. Я пам’ятаю, коли у Соні тато повернувся, відслуживши два роки, то донька у мене постійно перепитувала, коли вже повернеться додому і наш тато, бо вона бачила цей приклад.

Загибель Остапа перетворила Андрія на оголений нерв, звідки не торкнись — суцільний біль. Наприклад, я могла поставити йому запитання, а у відповідь тиша. Пізніше я зрозуміла, що він відповідає, але подумки.

Які нові риси у чоловікові помітили за весь цей час війни?

Чоловік став дуже замкнутим. Я це вже почала помічати ще під час його короткочасних приїздів до Києва, але, коли він повернувся, закритість стала ще помітнішою. Навіть коли він телефонував, для мене це були тривожні дзвінки. У перші секунди я завжди спочатку намагалася зрозуміти, які емоції вирують у його душі зараз, щоб влучно реагувати. Коли я ставила питання, то його відповіді були дуже сухими. Через це я пробувала розповідати якісь побутові веселі історії, що стосувалися молодших дітей. Тільки це могло викликати хоч якісь позитивні емоції. Але після кожної такої розмови мені хотілося ревіти, бо я розуміла, що б’юся об непробивний мур. Загибель Остапа перетворила Андрія на оголений нерв, звідки не торкнись — суцільний біль. Наприклад, я могла поставити йому запитання, а у відповідь тиша. Пізніше я зрозуміла, що він відповідає, але подумки. «Що ти робиш?». «Думаю». «А ти можеш думати вголос, щоб я могла розуміти, про що ти думаєш?».

Коли Андрій перевівся по службі до Києва, я, усвідомивши масштабність усіх змін у його внутрішньому стані, почала шукати спеціаліста, до якого чоловік мав би довіру. Діти спочатку дуже дивувалися, що відбувається. Вони навіть казали: «Мамо, що з татом? Ми боїмося, бо він не такий!». Минуло щонайменше три місяці, відколи ми трошки видихнули з полегшенням. З часом і я, і діти почали помічати, що зміни на краще є: спадає агресія, потроху поступається замкнутість, Андрій чує питання, надає відповіді. Але це важка робота, бо людина сама повинна прагнути цих змін. Від оточення захисника, який повернувся з фронту, також багато чого залежить, але локомотивом змін стає він сам.

У роз’єднаних родинах що довше триває війна, то гострішою є тема ревнощів. Ви можете дати слушну пораду жінкам, як допомогти чоловікові подолати його сумніви на відстані?

У нас ревнощів не виникало, тому нічого не можу порадити саме через те, що не стикалась з такою проблемою. Мені здається, що двоє у родині мають бути у взаємних стосунках, замість того щоб турбувати один одного руйнівними емоціями, які виникають через ревнощі.

Чи є нові родинні традиції, які з’явилися вже під час війни?

Зараз я з особливою насолодою сприймаю кожну спільну вечерю. Я помічаю, як на цьому акцентує увагу і чоловік: «Як добре, що ми зараз разом!». Навіть старші діти  відкладають всі свої справи та йдуть вечеряти. Бо був період, коли старші діти у підлітковому віці не хотіли полишати справ. Вони накладали їжі собі по тарілках і розбігались по кімнатах. А тепер я бачу, що вони за кожної можливості побути разом за столом, поговорити чи обговорити важливі теми, приєднуються до нас. Вони почали цінувати наш спільний час.

Я завжди казала про те, що треба говорити, слухати та чути те, про що говорять у сім’ї. Мені хочеться більше запам’ятовувати кожен момент нашого життя, тому до початку вторгнення я прагнула якомога більше фотографувати чи знімати. Але після 24 лютого 2022 року я не хотіла нічого фотографувати, бо не хотіла фіксувати спогади про життя у страху та мати спогади про пережитий біль. А зараз, навпаки, оскільки ти не знаєш, що буде завтра, хочеш, щоб цей день залишився у пам’яті, ці емоції та ці люди, які поруч саме сьогодні.

 

Андрія ніколи на мій день народження не відпускали. Квітів, дарунків, сюрпризів та листів від чоловіка з окопів я не отримувала під час війни

Третій рік триває війна. У кожній родині на цей час припали дні народження та важливі дати. Які труднощі довелося долати, аби у такі дні все ж таки створити свято?

Андрія ніколи на мій день народження не відпускали. Квітів, дарунків, сюрпризів та листів від чоловіка з окопів я не отримувала під час війни. Але на дні народження дітей він приїздив. Наприклад, перший день народження в родині під час вторгнення припав на 26 лютого, тобто на другий день широкомасштабної війни. Відтоді нам не вдалося повноцінно відсвяткувати жоден день народження. Коли нещодавно у доньки був день народження, ми зібрали її друзів у спеціалізованому дитячому закладі, але повноцінного святкування не вийшло, бо почалася тривога, яка тривала кілька годин. Діти весь цей час перебували в обладнаному сховищі.

Чи набуває ваше волонтерство нових напрямів?

Першою місією нашого бренда TAIYŌ стало: «Маленьким бізнесом тримати велику країну». Не складати руки і сплачувати податки. Наша історія про те, що ти допомагаєш, коли потрібно. Треба пошити — шиємо. Я підтримую збори на те, що ми не можемо зробити власноруч — на медичні засоби, на дрони. Паралельно я інформую про різні збори, які проводять ті  люди, яким я довіряю особисто.

Чи відчули ви синдром вигорання або наслідки стресу – як долаєте їх?

Звичайно, відчувала! Я майже два роки не давала інтерв’ю, оскільки емоційно на це не мала ані сил, ані ресурсів. Мені хотілося закритись та сховатись від всіх. І мені здається, що більшість жінок, які чекають когось з війни, перебувають у схожому емоційно закритому стані, формуючи своєрідну броню для себе. Але варіантів довго страждати та депресувати не було! У мене діти і робота… Це не чекає поки. Для відпочинку намагалася не залишати спорт: хоч один-два рази на тиждень повноцінно тренувалася. Іноді додавала ще й масаж.

Які емоції у вас є панівними навесні 2024 року та якими причинами  вони викликані?

Я припинила жити в очікуванні перемоги через місяць, тиждень, пів року. Я почала повноцінно жити в умовах війни, розуміючи, що вона триватиме довго, доки росія буде нашим сусідом і не розпадеться.

Тетяна Марінова