Оксана ХромоваРоман «Коли мертві мовчать» вийшов у межах серії «Проявляйся» першого феміністичного видавництва Creative Women Publishing. Така серія, як стверджують видавчині, покликана знаходити і відкривати нових українських авторок, допомагати проявлятися і голосно звучати їхньому голосу. Першою авторкою, що відкриває цикл публікацій WoMo разом із видавництвом, стала Анемона Осовська.
Про авторку
Анемона Осовська — творчий псевдонім авторки-дебютантки з Полісся. Її перший роман “Коли мертві мовчать” став фіналістом літературної премії «Коронація слова — 2022». Закінчила КПІ та здобула ступінь магістра з бізнес-менеджменту. Професійно працює як проєктна менеджерка.
Натхнення для письма черпає з мальовничої природи Полісся, серед якої зросла. Адже, коли з дитинства живеш у світі, де навколо багатство лісів, спів птахів, таємничі легенди й вікові традиції, інакше й не могло бути: природа ніби сама підштовхує до письменництва.
Про роман “Коли мертві мовчать”
“Книжка Анемони Осовської — це не просто захоплива оповідь, а якісна спроба окреслити новий літературний міф Полісся. Цей регіон, багатий на природні дива, оповитий міфами й легендами, дуже довго залишався ніби поза увагою сучасної української літератури. І саме тому ця книжка є для мене однією з перших важливих цеглинок, з яких починає вимальовуватись сучасне уявлення про Полісся — як простір, глибоко закорінений у нашій культурі.
Авторка надзвичайно тонко вплітає поліський ландшафт, його магічність у форму трилера з елементами магічного реалізму та детективу. Вона вміє створити живих, глибоких персонажів, через яких ми проходимо не тільки географічні, а й історичні шари, зокрема, ті, що пов’язані з окупацією України Росією. Це болісні, важкі, але чесні історії, розказані з великою любов’ю до своїх героїв і до свого краю.
«Мені дуже хочеться, щоби таких історій ставало більше. І в нашому видавництві Creative Women Publishing завжди знайдеться місце для таких автентичних, сильних, глибоко українських історій — для тих пазликів, з яких складається новий український міф, розказаний саме жінками», — каже Ірина Ніколайчук, головна редакторка Creative Women Publishing.
Роман “Коли мертві мовчать” — детективна родинна сага з переплетеними, наче коріння дерев, химерними історіями сильних жінок і непересічних чоловіків, пам’ять про яких — зникома.
Головна героїня Агнія бачить незвичайні сни про своїх предків і намагається розгадати, ким вона є насправді. Але як знайти відповіді, коли ті, хто знав правду, мовчать по той бік світу?
Уривок з книжки Анемони Осовської “Коли мертві мовчать”
Ключі. До всього на світі є відповідні ключі. Навіть до таємниць. Проблема у тому, що не завжди потрібні — є у тебе. Одні підкидають люди або доля, інші ти часом шукаєш усе життя, та не знаходиш.
Певно, всі найбільші наші драми пов’язані з наявністю чи відсутністю ключів: ти або входиш, куди забажаєш, або лишаєшся стовбичити перед дверима.
Ярина мала ключі від усього: від старої, тої, що на гольосі, і нової хати, від усіх хлівів, старої перехнябленої дровітні, від льоху, літньої кухні. Вона носила їх велику в’язку, яка теліпалася на пишній спідниці, наче музика вітру. Коли вона йшла, спідниця глухо шелестіла, а ключі тонко дзвеніли. Вона ніколи їх не лишала, навіть спала із ними.
Іноді, коли Ярина прокидалась і брела надвір, запалюючи бакун, щоби прогнати безсоння, їхній приглушений темрявою дзенькіт нагадував далекий клекіт дзвонів, ніби церква скликала до недільної служби. Всім, хто це чув, саме те і ввижалось: ранок неділі, й у храмі правиться. Той дзенькіт усіх заколихував у ще глибший сон. Лише стару Ярину не могло нічого заколихати, коли курила та згадувала. Подовгу темними літніми ночами підіймала у пам’яті все, що більшість воліла б назавжди забути — своє важке і зламане системами життя.
Та чи справді таке вже важке і зламане? Її життя, як той тютюн — гірчило, повільно вбивало, але відчувалось на справжній смак і запах, а це уже чимало. Дим бакуну стелився нічним двором, наче сонні кошмари, заповзав сивими язиками в усі шпарки, полохаючи притрушене пилом сиве минуле. І воно прокидалось, оживало від їдкого запаху паленого тютюну, обдавало жаром забутого болю та кровоточило, як недоліковані рани. А на її в’язці тим часом дзеленчали важкі залізні ключі, та ще з десяток невидимих нарощували їх дзвін безсонними ночами. Кожен з тих невидимих ключів міг відкрити таємниці, у двері яких стара Ярина колись заходила. Хтось багато віддав би за ту в’язку, але то було неможливо: вона з нею навіть спала та перебирала, як чотки, в ті ночі, коли курила і згадувала:
— Бабо Ярино, до вас прийшли.
— Кого в лиху годину принесло? Тільки думала прилягти, ніч не спала… — втомлено промовила Ярина.
Оте безсоння надокучало їй на старість куди сильніше, ніж коли була молодою. Тому після своїх нічних медитацій Ярина часто в пообідній час засинала на годину-дві у своєму старому пружинному ліжку. Минулої ночі вона прокинулась від яблукопаду. Стара брязкотушка щедро вродила цього серпня. Смугасті яблука щоночі, піддавшись земному тяжінню, набивали собі синці об жерстяний дах і падали долі. Той яблукопад хоча й посилював безсоння, але не дратував: брязкотушки пахли так, як не пахли жодні яблука в саду, що свого часу посадив її син. Здавалось, ті яблука створив хтось саме для того, щоб їх нюхали, а не їли. Коли брязкотушка дозрівала повністю, всередині неї насіння відклеювалось від серцевини, та глухувато, ледь чутно брязкотіло, якщо його потрусити. Цікаво, що в забавку ту грали не так діти, як дорослі. Навіть стара Ярина. Вона саме сиділа на старій облупленій лаві та бавилась із пахучим смугастим яблуком, коли хтось прийшов.
— Та хто там, Віро?
— Та дід якийсь! Хіба я їх знаю? До тебе, мабуть.
— Який ще дід? — невтямки було бабі.
— Добрий день, Ярино! — хрипко крикнув старий у сіро-білій сорочці в клітинку. — Впізнала?
Дід Шеремет бувало навідувався до Ярини в гості. Якщо він приходив, варто було лишати їх наодинці: говорили вони довго, по кілька годин могли сидіти, а часом — й до вечора. То була єдина людина окрім неї самої, з ким баба Ярина могла згадувати. Старий Шеремет колись теж відбував термін в Сибіру, тож згадувати тим двом було що. Дідок був єдиним гостем, якого Ярина пригощала своєю фірмовою грушевою настоянкою. Та настоянка пахла самим літом. Для її приготування баба брала груші тільки одного сорту — медові бере літні. Ніхто не знав, як вона варить той свій грушевий еліксир, але спробувавши його бодай раз, той смак годі й забути. Зберігалась настоянка з берок в літній кухні.
— А-а-а-а-а, Гордію! Давно не заходив.
— Та хворав трохи, спину прихватило, то з тиждень валявся. А така любота надворі, після жнив літо пахне соломою і землею. То ото вийшов зранку та й думаю, скільки ж лежати вже можна, ніби й не болить, а все симулюю. Треба пройтись хоч чи що. Да й думаю, піду Ярину провідаю. — кхе-кхе, засміявся старий.
— І правильно зробив. Посидимо, позгадуємо трохи. Віро, винеси-но дві чарки з хати. Ми на лаві посидимо.
Ярина важко піднялася з лави, зашарудівши своєю спідницею і подзенькуючи важкими ключами. Пішла до літньої кухні, перебираючи ключі, обрала потрібний, та відімкнула двері в господу літа. Одразу повіяв запах сушених яблук, які вона старанно збирає щороку для узвару. Заготовлює щораз багато, по кілька мішків яблук, хоча узвар із них варять всього раз на рік — на Вілію, перед Різдвом. Поруч з яблуками в плетеній корзині валяються старі пошарпані рядна, обліплені застряглими остюками від жита: їх ще не встигли сховати після жнив. На підвіконні сохне якесь квіткове насіння, яке вона щороку старанно збирає з суцвіть, але кожен раз невдало: то зарано, й воно покривається пліснявою та трухне, то вчасно, але покладе його туди, де навесні знайти не може. Мабуть, то літо любить грати з нею в ті ігри: вона ховає насіння, воно переховує.
А в кутку кухні стояла омріяна, з проблиском золота, грушева наливка. Ярина важко перехиляє бутель і наповнює зеленаву глиняну гладишку.
— Спробуєш зараз, які в мене груші медові вродили.
— А-а-а-а-а, наливка твоя! Скільки перепробував, а такої не стрічав. Чаклуєш ти над нею чи що? Ні в кого такої в селі більш немає.
— Немає, значить і не буде. — відрізала Ярина, наповнивши обидві чарки по вінця. — Пригощайся.
Підготувала для WOMO Вікторія Дребот