Оксана Хромова4 вересня на обійсті Музею видатних діячів української культури відбулася презентація роману Анемони Осовської «Коли мертві мовчать». Атмосфера вечора була пройнята розмовами про пам’ять, що долає мовчання, і про предків, чий голос оживає у снах.
У час російської збройної агресії проти України особливо гостро постає питання памʼяті. Дослідження роду, звернення до архівів, світлин і родинних історій стало не лише спробою зафіксувати минуле, а й можливістю глибше зрозуміти себе.
Саме цим пройнята книжка Анемони Осовської — детективна родинна сага «Коли мертві мовчать» від феміністичного видавництва Creative Women Publishing. У центрі історії — Агнія, яка бачить дивні сни про своїх предків. Жінка шукає відповідь на одвічне питання «Хто я?» і намагається почути голоси тих, хто вже давно мовчить.
«Під час війни люди схильні шукати опори в минулому, в історіях своїх предків — тих, що вижили чи не змогли. Переосмислюється їхній спадок, часто трагічний. Це наче складання мозаїки власної ідентичності, підтвердження того, що ми не випадкові, а вплетені у довгий ланцюг поколінь. У мирний час більшість про це не задумувалась, але зараз у нас прагнуть відібрати цю правду і спогади, тому тема родової пам’яті постає більш трепетною і болючою»,— каже Анемона Осовська.
Про подію
Презентація роману відбулася у незвичному форматі — частину деталей гості дізналися лише під час самої події. Модераторкою презентації стала письменниця, тренерка зі словесної майстерності і творчості, співзасновниця та директорка видавництва Creative Women Publishing Слава Світова.
Спеціальним гостем поідї виступив музикант-віртуоз Максим Бережнюк, який за допомогою традиційних поліських духових інструментів, а саме дудки-викрутки, дудки-колянки та ріжка, переніс гостей в атмосферу магічної оповіді Анемони Осовської, занурив у таємницю Полісся і до її розгадки. А оскільки магічна зустріч відбувлася в музеї на Парнасі, де жили видатні діячі української культури, зокрема Леся Українка, то прозвучали і її мелодії, які вона написала спеціально до «Лісової пісні».
Повернення до минулого
Інтерес до теми дослідження роду зростає, ми дедалі більше намагаємося зрозуміти своє коріння. Інколи це дещо заплутане, як, наприклад, в одній родині можуть бути службовці репресивної машини радянського союзу та люди, що стали жертвами розкуркулення. Подекуди з цих історій можна писати цілі книжки, як, власне, Анемона Осовська написала «Коли мертві мовчать».
«Це була моя потреба впорядкувати родинні історії та спогади, зафіксувати їх, своєрідний акт шани тим, хто був до мене і чия присутність так чи інакше відчувається, хоча більшість із цих людей я не знала. Але водночас це ще й спроба передати у такій мікроверсії історію всього Західного Полісся минулого століття. Мені траплялось не так багато художніх текстів, де письменники робили щось подібне у контексті цього етнографічного регіону. Спроби переінакшити цих людей і їхній простір будь-якими методами завжди увінчувались провалом. Як про таке не написати?» — розповідає письменниця.
Дійсно, читаючи «Коли мертві мовчать», де б ти не був, опиняєшся серед звичайного поліського села минулого століття. Там, де не предки здаються минулим, а ти — привидом, що порушує спокій. Так сталося з головною героїнею книжки Агнією — раптова весняна повінь змінила її реальність.
«Я знаю чимало випадків, коли саме приклади предків впливали на вибір професії чи хобі. Коли ми дізнаємося про певні досягнення чи поразки когось із наших попередників, починаємо розуміти, чому нам властиві якісь риси характеру, що є джерелом певних страхів або мрій. Це допомагає прийняти себе більш цілісно», — додає авторка.
Пам’ять як терапія від травм
Тобто мертві таки не мовчать, вони говорять єдиним можливим методом — через пам’ять. Її втрата, як показує історія, призводить до страшних наслідків. Без розуміння своєї приналежності людині легше нав’язати чужу. Людині без минулого легше продати його спотворену версію. Коли ж ми маємо опору в кілька поколінь, навіяти брехню значно складніше. Тут пам’ять працює як захист і оберіг.
А ще вона може лікувати, рятувати та мотивувати. Досвід минулих поколінь підтримує людину на її шляху, яким би важким він не був.
«Пам’ять — це єдина терапія від травм, що перейшли нам у спадок від пращурів. Ми не можемо цього позбутись, викреслити, як і змінити якісь трагічні події, які стались у роду, але в наших силах не дати цим голосам затихнути і загубитись. Це важкий досвід і уроки, які стались не з нами, але ми можемо у них чогось навчитися», — стверджує Анемона.
Цілком логічним є те, що тема пам’яті, родини, сімейного дерева, тяглості поколінь, села, нащадків тощо стала доволі популярною для українських авторів і авторок саме з початком повномасштабної війни Росії проти України. Що, звісно, активно підхоплюють видавництва.
«Це наводить мене на думку, що наше спільне колективне поле досвіду оприявнює такі ідеї. Такі книжки відгукуються нам ціннісно, адже, окрім «Коли мертві мовчать» Анемони Осовської, що написана з великою любов’ю до землі, спогадів, історичної спадщини, ще буде «Материзна» Анастасії Литвиненко і «Зустрінемося в цеху» Тетяни Жидак», — каже Слава Світова.
«Мені здається, що це нормально, бо авторки реагують на той контекст, в якому ми є, і пишуть на теми, які для них важливі. Адже це спосіб говорити за тих, хто вже не може сказати, а ще спосіб нагадати про важливість самоідентифікації, важливість сімейної історії та її тяглості, вивчення свого роду, зміцнення родинних зв’язків. Бо споконвіку люди у важкі часи трималися разом — тільки разом можна такі часи пережити. Певною мірою книжки на таку тему стають магнітами, вони об’єднують навколо себе людей зі схожими цінностями, а це завжди добре», — зазначає директорка видавництва.
Ксенія Москаленко для WoMo
Фото: Галина Нудищук, фотографка Музею видатних діячів української культури