Карпатські канікули з дітьми: Косів, Коломия та Шешори

Косів — місце нашої короткої зупинки на шляху з Верховини до Коломиї. Місто це маленьке, але дуже колоритне, де з кожного куточка виглядає творчість у найрізноманітніших проявах. Купувати сувеніри, гуляти по музеях, розглядати пейзажі з Замкової гори, сидіти у кав’ярнях чи купатися під водоспадом — вирішувати вам. Від Верховини до Косова їхати всього 35 км. Приблизно стільки ж від Косова до Коломиї. Але ці два відрізки дороги відрізняються кардинально.

Перший переїзд дуже мальовничий, хоч і складний, адже спочатку дорога йде через відоме село Криворівню, а потім підіймається на Буковецький перевал. Висота перевалу — 810 м, звідси починається пішохідний маршрут на Писаний камінь, а також на хребет Ігрець. Якщо перед перевалом всі потічки впадають до Чорного Черемошу, то за ним панує вже річка Рибниця. Після спуску з перевалу дорога поступово виривається з оточення гір, і починається рівнинна частина подорожі. Майже відразу за селом з дивною назвою Город починається Косів. Ми зробили привал на автовокзалі, звідки вирушили вивчати це артистичне місто.

Косів

Косів здається маленьким, але, судячи з кількості людей у центрі, густонаселеним містечком. Тут проживають майже 15 тисяч мешканців, і після карпатських сіл це справжній осередок цивілізації. Місто було відоме щонайменше з 15 ст. завдяки місцевим покладам солі, тут працювала копальня і солеварня. Поступово розвивалося ткацтво, гончарство, різьбярство, вишивка, килимарство, різьба по дереву. Вже на в’їзді розумієш, що тут живуть дуже творчі люди. Це видно за оригінальними воротами і парканами садиб, з-за яких виглядають незвичайної конструкції будинки, нестандартні дахи і навіть окремі башти. Центр заповнений сувенірними магазинами, вишиванками, ліжниками і виробами з дерева. Навіть якщо ви не потрапите на гігантський сувенірний базар, що проходить тут щосуботи з самого ранку і до обіду, все одно маєте можливість добряче запастися сувенірами. Шопінг — не наша стихія, тому ми вирушили на пошуки місцевих пам’яток.

Цікавинки Косова

Косівський Гук

Невеликий, але дуже мальовничий водоспад на річці Рибниці. Ми знайшли його, орієнтуючись на вулицю Над Гуком. Складається водоспад з декількох частин, загальна висота каскадів — приблизно 2,5 м. Незважаючи на те що Косівський Гук входить до Регіонального ландшафтного парку «Гуцульщина» і вважається геологічною пам’яткою місцевого значення, територія навколо нього ніяк не облаштована. До річки доведеться спускатися крутими каменистими стежками.

Центральна площа

На площі Незалежності біля районної адміністрації розташовано декілька сучасних скульптур, зокрема сонячний годинник, виготовлений студентами недалеко розташованого Інституту прикладного і декоративного мистецтва. Також на площі можна знайти супермаркет, банк, кафе, музей та торговельний центр.

Замкова гора

На Міську, або Замкову, гору можна піднятися по дорозі за церквою, яка розташована поруч із центральною площею. Кажуть, що на сам Косів краще дивитися з іншого місця, але краєвид і тут непоганий. Інше місце — це гора Остра, або Острий, на межі Косова та Города, висота її 584 м, після пожежі на вершині дерев немає і все навкруги видно, як на долоні. На Замковій горі зберігся давній земляний вал, а також рідкісні альпійські сосни, які ще треба пошукати.

Музей народного мистецтва та побуту Гуцульщини

Вхід до музею також з центральної площі. Всередині вже знайомі нам експонати з побуту гуцулів, відома косівська кераміка, вироби з інкрустованого дерева, сирні коники, вироби з соломки, розкішна вишивка, ткані вироби та інше. У музеї проходять тимчасові виставки, зокрема, ми потрапили на фотовиставку Параски Плитки-Горицвіт (у хаті-музеї якої ми побували у Криворівні), а також на виставку виробів з бісеру, яку моя донька майже всю повністю перефотографувала, так сильно все сподобалося.

Косівський державний інститут прикладного і декоративного мистецтва

Мені захотілося зазирнути у цей учбовий заклад, після того як побачила роботи (картини і ікони) його студентки у Верховині. Інститут розташований недалеко від центру, треба лише перейти міст через Рибницю. Тут є навіть свій музей, до якого ми, на жаль, не потрапили, але сподіваємося колись відвідати. У музеї зібрані старовинні зразки народного мистецтва, твори сучасних майстрів, дипломні роботи студентів від 1975 року і донині.

Музеї

У Косові діють 11 музеїв, більшість з яких ми, звичайно, не встигли відвідати. Музей визвольних змагань Прикарпатського краю розташований в одній будівлі з Музеєм народного мистецтва та побуту. Музей народного мистецтва М. Струтинського — для нього подружжя Струтинських майже 50 років збирали свою колекцію, яку згодом подарували місту. У музеї можна побачити одяг, вишивку, ікони, посуд та інше. Судячи з того, що я читала про Струтинських, це справжні фанати своєї справи, тому було б цікаво потрапити туди на екскурсію, щоб кожна річ «ожила» у розповідях. Ще у Косові є Приватний музей-садиба гуцульського мистецтва родини Корнелюків, Родинний музей кераміки Василя Стрипка, Домашній музей Геннадія Малявського, Домашній музей Івана Павлика, Домашній музей жіночих прикрас.

Сірководневе джерело

Роташоване воно у селі Смодна, де колись була відома лікарня Аполінарія Тарнавського, а зараз — санаторій «Косів». Про ручай існує чимало легенд. Можливо, завдяки цьому лікувальному джерелу Косів з 2004 року визнано містом-курортом. Також у Косові є ще одне цікаве джерело — Кринчиста криничка, знайти яке допоможуть косівчани.

Де поїсти

Foursquare рекомендує кілька цікавих варіантів: форельне господарство трохи далі за водоспадом та ресторан Garden, до якого треба трішки пройтися вулицею Незалежності.

Загалом Косів вартий того, щоб зупинитися тут на декілька днів і спокійно вивчити найближчі пагорби, погуляти вузькими вуличками і роздивитися цікаво оформлені садиби, покупатися у водоспадах, почути страшні історії про Замкову гору, відвідати величезний сувенірний ринок, щоб хоча б задовольнити цікавість, а також поїсти свіжої форелі. До речі, недалеко від Косова, дорого на Пістинь (траса на Коломию через Яблунів) розташована резиденція святого Миколая.

Коломия

Після недовгої зупинки у Косові ми вирушили до Коломиї (шлях — 38 км). Дорога через Яблунів більш-менш нормальна, хоча спочатку нам було дивно не бачити гір навкруги, тільки де-не-де невисокі пагорби. У Коломиї ми знову побачили річку Прут. Порівняно з Ворохтою, тут вона ширша і сильніша. Це популярне місце для купання, засмагання і риболовства коломийчан. Після Карпат нам довелося заново звикати жити на рівнині, де пейзаж в усі боки рівний і однаковий, що після гір видається трохи нуднуватим. З рослинністю тут теж інакше, замість квітучих полів однотипні і жовтуваті луки, місцями оздоблені велетенськими будяками, колючими кульками яких так весело кидатися. Щоправда, на стежках вздовж Прута можна знайти чимало ожини. Та й краєвиди зі скель над річкою досить мальовничі.

Усе, що ми знали до цього про Коломию, то це про Музей писанки, але насправді все місто виявилося цікавим і вартим вивчення. З давніх-давен навколо міста видобували сіль, ще у 13 ст. тут існувала фортеця, а потім і замок, але все одно місто не раз руйнували і татари, і турки. Місто належало то Польщі, то молдавським правителям, то Австро-Угорщині, тому тут змішалися десятки етносів, а, наприклад, велике німецьке поселення існувало аж до Другої світової війни. Цю ж різноманітність досі можна простежити в архітектурі міста, яке коломийчани то порівнюють зі Львовом, то навіть називають маленьким Віднем чи Парижем.

Цікавинки Коломиї

Ріка Прут

Улюблене місце літнього відпочинку коломийчан і туристів. Розповідаю про технологію плавання у ріці, де води по коліно, як побачила у місцевих. По-перше, на Пруті, як і на будь-якій іншій гірській річці, бажано мати з собою відповідне взуття, як у Єгипті чи Греції. Каменюки тут такі, що босоніж далеко не зайдеш. Можна купатися і у звичайних гумових тапочках, але сильна течія знімає їх з ніг на раз-два, варто лише трішки розслабитися. Отже, заходимо у ріку так глибоко, як можемо, тобто аж по коліна. Можна зайти і до середини стегна, це подекуди максимальна глибина, але в середині ріки течія вже майже зносить. Потім плавно опускаємося у річку, нічого, що холодна, і лягаємо на воду, на спину чи на живіт, кому як зручно. Розслабляємося і даємо течії знести себе вниз на всю довжину пляжу. При цьому варто контролювати процес «сплаву», трохи відштовхуватися руками і ступнями від каменів, щоб уникнути можливих травм. У потрібному місці загальмувати і почати вигрібати до берега, або просто піднятися і вийти з води, після чого повторити все з початку. Діти також розважалися тим, що біля берега ловили мальків у відра і стаканчики. Тим, хто шукає більших глибин, можна піти на нещодавно облаштований пляжик біля мосту на в’їзді до Коломиї з боку Нижнього Вербіжу. Там навіть насипали піщаний волейбольний майданчик, де так приємно походити босоніж. Спуски до води, на жаль, ніяк не облаштовані, глинисті і слизькі.

Музей «Писанка»

Донька дуже хотіла побачити цей відомий музей у формі гігантської 13-метрової писанки, тож дослідження міста ми розпочали саме з нього. Паралельно з нами проходила шкільна екскурсія, тож галас і хаос стояв ще той, екскурсовод марно намагалася донести якусь інформацію фото-відео-лайвтранслюючим дітям. Музей виявився досить маленьким, хоча у ньому представлено більш ніж 12 000 експонатів з України та світу. Пройшли ми його досить швидко, і все, що можу сказати: побачили багато писанок, великих і маленьких. Мабуть, треба було брати екскурсію, щоб залишилося більше вражень. У музея досить невисока оцінка на Foursquare — всього 6,5 балів з 10.

Міське озеро

Від Музею писанки ми вирушили місцевою стометрівкою ліворуч, а потім вулицями Шопена та Моцарта на Міське озеро. Це дуже приємне місце для прогулянок. Можна покататися на човнах і катамаранах, дітям дуже сподобався великий майданчик у формі корабля. Є кілька симпатичних кафе, одне з яких пропонує 20%-ву знижку у дощ. Посеред озера є невеликий острів. Судячи зі знаків, купатися тут заборонено, але молодь досить активно плюхкалася у воді. У парку поруч з озером є мотузковий парк.

Міський парк ім. Кирила Трильовського

Ще одна зелена пляма на мапі міста. Тінистий парк, куди можна зводити дітей на батути і дитячі майданчики. Поруч працюють тенісні корти. На території можна побачити старенькі скульптури, наприклад, родину оленів або більш сучасного кота зі скрипочкою. Є там і велика кам’яна брила з барельєфом Адама Міцкевича, і літній театр.

Центр міста

Почати мандрівку можна від Ратуші, з якою пов’язано море цікавих історичних подій. Потім роздивитися світломузичний фонтан та знайти скорпіона, зробленого з боєприпасів на честь усіх українців, що пішли захищати Україну. Варто звернути увагу на металевий вітрильник на стіні будинку поруч, який присвячено Іванові Богдану, склодуву і корабельному майстру. Саме він першим з українців ще у 1608 році ступив на землю американського континенту. Далі можна прогулятися по пішохідній «стометрівці», де розташовані магазини та кав’ярні.

Ботанічний заказник «Княждвірський» (або Тисовий заповідник)

Заказник займає понад 200 гектарів і відомий тим, що тут є одне з найбільших у Європі насаджень рідкісного тису ягідного. Тис має дуже цінну і красиву деревину, яка колись цінилася на вагу золота. Нею оздоблювали палаци, трони, робили скриньки і чаші. За легендами, якщо випити з такої чаші вина, то людина швидко помирала від древесної отрути. З тиса також робили зброю, луки, арбалети і навіть важкі гарматні ядра. Тис дуже довго не псується у воді, тому подекуди зветься залізним або «негний-деревом». З іншого боку, його називають деревом смерті, бо його насіння і хвоя — отруйні, тож нам порадили добре слідкувати за дітьми, щоб не зривали плодів чи колючок. Коломийчани люблять посидіти тут за пишно накритими столами у критих альтанках. Для туристів цікаво буде відвідати місцевий Краєзнавчий музей флори і фауни Карпат (або просто «музей сотні опудал», де є олені, вовки, кабани, лебеді, бобри та багато інших), побачити, як росте тис ягідний і як виглядають його червоні «ягідки», сходити за смачною, льодяною водою до місцевих джерел.

Нічний базар вишиванки

Коли я почула про цей базар, то спочатку навіть не повірила. Адже який сенс вести торгівлю вночі, з 12 ночі до ранку? Тим більше якщо товар такий, як вишиванки, які треба гарно роздивитися. Але так вже склалося, що багато років цей базар проводиться саме вночі, з середи на четвер. Я прийшла сюди близько 8 ранку і була вражена масштабами. Базар дійсно величезний, а кількість виробів, мабуть, рахується сотнями тисяч. Кругом критого базару розташовуються численні палатки і живі ряди продавців. В основному тут продають вишиванки, але є і сукні, і костюми, і віночки, і ляльки і ще море всього. Дуже багато виробів з машинною вишивкою, але можна знайти і оригінальні вишиванки ручної роботи. Є цілі ряди ниток і тканин для майстринь. Біля 9 ранку продавці вже починають пакуватися, хоча деякі залишаються до обіду. Google maps знає це місце як нічний ринок «Колос» на вул. В.Атаманюка. Над входом – вивіска «Українська вишивка». В день базару туди йде такий потік людей, що пропустити важко.

Нестандартна екскурсія

Дивний пункт, на який ми випадково потрапили, — це відома раніше Коломийська паперова фабрика, зошитами якої колись користувалася всі ми. Фабрика давно зачинена, а після серії нещодавніх пожеж виглядає як місцевий «Чорнобиль». На стінах все ще видно викладене плиткою «Слава праці!», будівлі і асфальт активно заростають травою і кущами, все, що було всередині, поступово розтягується, і повсюди панує постапокаліптичний дух.

Де поїсти

З харчуванням у Коломиї проблем немає, тут багато кафе, ресторанів, магазинів, супермаркетів та великий ринок у центрі. Мені здалося, що страви тут люблять калорійні, смажені та жирні, також на столі завжди має бути щось борошняне та солодке – торт, пляцок, пампухи, печиво.

Шешори

Під час перебування в Коломиї ми дуже скучили за горами і випадково отримали прекрасний шанс до них повернутися. Всього в 30 км від Коломиї, біля Національного природного парку «Гуцульщина», розташоване оточене горами село Шешори (наголос на «е»). Село це відоме своїми мальовничими водоспадами, але ми розвідали ще кілька вартих відвідування місць.

Водоспади

Це, мабуть, найвідоміше місце і головна принада Шешорів. Більшість туристів концентрується навколо Сріблястих водоспадів, але на річці Пістинька є декілька каскадів. Коли ви заїхали до Шешорів з боку села Пістинь, завертайте з головної вул. Шевченка на вул. Чорновола, переходьте міст через річку Пістиньку, а далі вибирайте. Підете ліворуч – побачите вищі водоспади, праворуч – менші, Сріблясті водоспади. Ми почали з великих, дійшли до них стежками по території закинутої турбази, стіни будиночків якої де-не-де були вкриті чудернацькими малюнками. Подумали, що це залишки від проведення в селі міжнародних арт-фестивалів. Великі каскади дійсно дуже гарні. Ми обмежилися фотографуванням і повернулися до розвилки. Сріблясті водоспади – місце популярне, людей тут багато, і в воді, і на скелях навколо. Каскади не такі високі, тому навіть діти можуть перестрибувати зі скелі на скелю. Вода здається не дуже холодною, а сильна течія і водоспади нагадують різноманітні гідромасажні процедури.

Річка Пістинька

За що люблю цю річку – тільки в ній з усіх гірських річок вдалося по-нормальному поплавати. Вода тут дуже чиста, прозора. Дно якесь дуже логічне, біля берегів – мілко, всередині – глибоко. Після загадкового Чорного Черемошу, де мілина може за крок перетворитися на двометрову глибину, це дуже приємно. Течія досить сильна, так що подолати її непросто. Дно – кам’янисте, але з великих і гладких брил, подекуди глинисте. В річці багато мальків, які час від часу кусатимуть вас за ноги, але то дрібниці. Приємне і тихе місце для пікніку і купання ми знайшли поруч з печерою Довбуша.

Печера Довбуша

Чомусь про це місце мало згадувань в мережі, хоча воно досить незвичайне і цікаве. Щоб дістатися печери, треба проїхати далі від водоспадів по вул. Шевченка, аж поки не побачите вказівник на полонину Росохату (хвилин 20 по ґрунтовці). Потрібно перейти Пістиньку по підвісному мосту, а потім піднятися до печери за вказівниками. Підйом недовгий, але місцями досить складний, доведеться навіть стрибати, тримаючися за підвішену палицю, щоб дістатися входу. Місце це не тільки гарне і загадкове, а й історичне. Насправді, печера ця існувала задовго до Довбуша і опришків. Деякі вчені пов’язують її з племенами «карпів», від назви яких нібито і пішли «Карпати». Складається печера з двох тунелів, 7 і 27 м. Можливо, вона використовувалася, як астрономічне святилище, пов’язане з днями весіннього та осіннього рівнодення. Довжина тунелів також може бути пов’язана з астрономічними явищами, так само як і дві вершини, що височіють над печерою. Вважається, що у дні рівнодень там також відбувалися певні ритуали давніх племен. Будьте уважні, у печері темно, волого і слизько. Ліхтарики точно стануть у нагоді.

Гора і полонина Росохата

Після вивчення печери, пікніка і купання ми пройшлися іншим маршрутом, який починається так само, але веде на гору над печерою. 30-40-хвилинний підйом супроводжувався дивною музикою, яка виявилася звуками десятків дзвіночків на шиях корів та коней, що пасуться на полонині. Ще по дорозі від водоспадів ми бачили, як на вершині гори щось виблискувало, а коли піднялися, то побачили маленьку капличку, дах якої сяяв на сонці. Враження від підкорення хоч і невеликої, але вершини, і вид, який з неї відкривається – це завжди незабутньо. Особливо, коли ти дуже скучив за крутими пейзажами, адже з Росохатої видно одні гори і майже непомітні сліди цивілізації. Також там прекрасне відлуння, діти з задоволенням покричали і перевірили, як гори повторюють їхні слова.

Урочище і озеро Лебедин

Знаходиться це заповідне місце досить далеко, тож ми до нього не встигли, але дуже б хотіли. В урочищі на висоті 650 м знаходиться озеро Лебедин. Воно, звичайно ж, пов’язано з трагічними легендами про кохання. З гори Лебедин обіцяють чудові види на Яблунів, Стопчатів і Коломию. А ще кажуть, що саме в Шешорах з’явилася пісня «Гуцулка Ксеня». Автор-вчитель присвятив її доньці лісничого у 1932 році.