«Квіти — моя сім’я»: світовий бестселер австралійської письменниці Голлі Рінґланд «Втрачені квіти Еліс Гарт»

На узбережжі Австралії, за багато-багато миль від найближчого міста, у будинку, наповненому любов’ю матері Аґнес і жорстокістю батька, живе дев’ятирічна Еліс Гарт. Мамин прекрасний сад — це єдине місце, де вона може не боятися, ховаючись від раптових спалахів гніву. Аж доки вогонь, що несе за собою неминучу трагедію і загибель, не змушує Еліс покинути все, чого вона так боялась і водночас так сильно любила.

У видавництві «Лабораторія» незабаром вийде друком роман «Втрачені квіти Еліс Гарт» Голлі Рінґланд, який припаде до душі шанувальникам «Там, де співають раки» Делії Овенс та «Хранительки таємниці» Кейт Мортон. Це дивовижна, надзвичайно зворушлива романтична історія молодої дівчини — доньки жорстокого батька, яка змушена пройти нелегкий шлях аби зрозуміти, що вона може навчитися жити за власними правилами та віднайти власну силу. Публікуємо уривок з книжки.

— Чому мені не відвести б тебе до майстерні? — запитала Джун. — Ти зможеш побачити, як працюють Квіти.

Коли вони йшли між рядами квітів, Еліс не впізнавала багатьох із них. Та ось перед собою вона помітила кущ червоних лапок кенгуру. А перед нею — квітки берізки. Еліс закружляла навколо, оглядаючи ряди. Ось вони, праворуч від неї: пухнасті жовті голівки лимонного мирта. Еліс майже відчувала в повітрі солодкий запах водоростей, що гниють, і зеленої цукрової тростини з полів. Пальці сіпнулися при згадці про глянцеву поверхню письмового столу під їхніми кінчиками. Запах воску і паперу, коли вона піднімала кришку столу, під якою лежали коробки із крейдою, олівцями і зошитами. Мати, що пропливає повз вікно, її руки, що пробігають над голівками квітів, поки вона розмовляє з ними своєю таємною мовою. Сумний спогад. Повернуте кохання. Насолода від спогадів.

Запитання переплуталися зі спогадами. Тривога від того, що, прокидаючись щоранку, вона не знала, кого побачить у домі: свою енергійну матір, сповнену історій, чи примарне створіння, що не може піднятися з ліжка. Страх гнітючий, наче вологість, у моменти, коли чекаєш на повернення батька з роботи, з його непередбачуваною, як західний шторм, поведінкою. А потім — усміхнена морда Тобі. Його великі очі, пухнаста шерсть і рухливі вуха, які нічого не чули. Питання, про яке вона не думала раніше, раптово вразило її.

Чи загинув Тобі?

Ніхто не згадував про Тобі. Ні лікарка Гарріс, ні Брук, ні Джун. Що сталося з Тобі? Де був її собака? Що відбувається із тваринами, коли вони помирають? Чи залишилося хоч щось від усього, що вона любила? Чи була в цьому її провина? Адже це вона запалила ту лампу в сараї батька…

— Еліс? — покликала Джун, затуляючи очі від полуденного сонця.

Мухи роїлися навколо обличчя Еліс. Вона відганяла їх, дивлячись на Джун, бабусю, про яку ніхто з батьків не розповідав. Джун, опікунку, яка забрала її з моря і привела в цей дивний світ квітів. Вона поспішила до Еліс і присіла, щоб їхні погляди були на одному рівні. Над головою рожевими струменями проносилися рожеві какаду.

— Ей, — голос Джун був теплим, підсолодженим щирим занепокоєнням.

Еліс робила великі ковтки повітря, намагаючись дихати спокійно. Усе її тіло боліло.

Джун розкрила до неї руки. Без жодних вагань Еліс зробила крок вперед, в обійми. Джун підняла її. Руки були сильними. Еліс ткнулася в шию Джун. Шкіра пахла сіллю, змішаною з ароматами тютюну й м’яти. Великі сльози котилися по щоках Еліс, вони підіймалися звідкись із глибин, таких же глибоких і страшних, як найтемніші частини моря.

Коли Джун несла її сходами, а потім верандою, Еліс озирнулася через плече. Від квіткового поля до будинку тягнувся шлейф зірваних квітів, що випали з її кишені.

Кухня Торнфілду була наповнена сутінками і співом цикад. Крихітка Кенді перестала мити посуд і нахилилася до вікна, щоб вдихнути осіннє повітря. Від річки, що протікала неподалік, віяло водянистим ароматом моху й очерету. У неї на шкірі виступили сироти. Джун пояснила, що приблизно в цю пору року й народилася Кенді, але де й у кого, ніхто не знав. За дату її народження вирішили прийняти ніч, коли Джун із Твіґ знайшли її покинутою загорнутою в блакитну бальну сукню. Вона плавала на воді в плетеній колисці в заболочених заростях ванільних лілій між річкою та квітковим полем. Вони були в будинку і вкладали спати дворічного Клема, коли почули її плач. Промінь ліхтарика Джун знайшов її, і Твіґ присіла, щоб взяти її на руки, Клем почав лепетати і плескати в долоні. Повітря настільки сильно пахло ваніллю, що жінки називали її Крихіткою Кенді*. На той час як Джун і Твіґ офіційно оформили опіку, це ім’я прилипло до неї.

Вона знову занурила руки в мийку, розглядаючи смугасте небо кольору індиго. У надрах стін Торнфілду, що складалися з дерева й вапна, загуркотіли труби, коли хтось увімкнув душ. Кенді спустила воду з мийки й витерла руки кухонним рушником. Вона підійшла до кухонних дверей і зазирнула в коридор. Джун сиділа і чекала біля зачинених дверей ванної кімнати, відкинувши голову назад, заплющивши очі, поклавши руки на коліна й зчепивши пальці в замок. У тьмяному й блідому світлі лампи мокрі щоки виблискували сріблом. Гаррі сидів біля ніг Джун, поклавши одну лапу на її ногу, як він часто робив, коли вона була засмучена.

Кенді повернулася на кухню. Вона натирала стільниці до блиску. Поки інші доглядали за квітами на вулиці, кухня була її садом, де розквітали бенкети й застілля. У свої двадцять шість років вона не могла уявити, що коли-небудь полюбить щось більше, ніж кулінарію. Нічого надзвичайного, жодних великих білих тарілок і крихітних шматочків. Кенді готувала, щоб нагодувати душу. Смак і кількість були однаково важливими. Вона стала постійною кухаркою Торнфілду, коли вилетіла із середньої школи і переконала Джун, що може користуватися ножем без загрози для життя. Це у тебе в крові, — сказала Твіґ, відкусивши від її першого пирога з маніокою, щойно вийнятого з печі. Це твій дар, — сказала Джун, коли Кенді подала їй першу тарілку спрінг-ролів із соусом чатні з манго, які вона приготувала з домашніх овочів і зелені.

Це було правдою: коли вона готувала або випікала, це було так, ніби якесь глибоке, приховане знання керувало її руками, інстинктами, смаковими рецепторами. На кухні вона розквітала, підбадьорена думкою, що, можливо, її мама була шеф-кухаркою або тато — пекарем. Приготування їжі заспокоювало біль, схожий на розріз, який вона від-

чувала всередині, коли думала, що може ніколи не дізнатися правди.

Будинок здригнувся, коли воду перекрили. Кенді перестала натирати. Вона притулилася до стійки, прислухаючись. У коридорі почулося шаркання, а за мить — звук відчинених дверей ванної кімнати.

Завжди було важко, коли приїжджала новенька: ще одна жінка, яка потребувала безпечного місця для ночівлі. Вона здіймала попіл спогадів у всіх у Торнфілді. Але цього разу все було по-іншому. Це була дитина Клема. І вона не могла говорити. Ба більше, це була сім’я Джун, а в Джун не було сім’ї, це всі знали. Квіти — моя сім’я, — часто казала вона, махнувши рукою в бік полів і жінок за столом.

Але тепер міф, що оточував родину Джун, розсипався. Дитина повернулася.