Оксана ХромоваНезвичайна лірична повість-колаж зі снів, ігор і діалогів з назвою «Ламання гілки» Олесі Богдан виходить у межах оновленої серії «Проявляйся» від першого феміністичного видавництва Creative Women Publishing. Як зазначають видавчині, серія покликана відкривати нові українські імена, допомагати авторкам заявити про себе й додати гучності їхнім голосам.
З часом «Проявляйся» виросла у щось більше, ніж просто робота з початківицями. Вона стала платформою для дебютанток у різних сферах — письменниць, дизайнерок, редакторок, кураторок. Тут кожна може проявитися, розпочати свій творчий шлях і знайти свій голос.
Серія отримала новий дизайн: тепер у візуалі більше акценту на саму авторку та контекст її історії. Змінено й формат: книжки стали більш зручними й доступними, їх легко взяти з собою. Усе для того, аби ще більше українських авторок-дебютанток могли проявитися, віднайшли свій голос і врешті були почутими.
Однією з перших книжок в оновленій серії є лірична повість «Ламання гілки» Олесі Богдан.
Про авторку
Олеся Богдан — письменниця та авторка ліричної повісті «Ламання гілки», відзначеної ІІІ премією літературного конкурсу «Смолоскип» у 2020 році.
Завжди працювала з текстами: спочатку як копірайтерка, згодом — як журналістка. Нині поєднує журналістику з менеджерською роботою, обіймаючи посаду випускової редакторки у видавництві Ukraїner.
Писати художні тексти Олеся почала ще в дитинстві — і прозу, і вірші. Довгий час вважала, що проза їй «не піддається», та згодом саме вона стала головним способом говорити про себе. У прозі авторка знаходить свободу, простір для досліджень і можливість чути власний голос по-новому.
“Мені наснився сон — доволі насичений за емоціями, вони були такими гострими, що я зрозуміла: така драма має стати книжкою. Та насправді мені б не хотілося, щоб це сприймали занадто містично. Так, сни часом містичні, але для мене це більше про розмову з собою — глибшу ніж це може бути вдень, поміж справами, коли мозок працює над багатьма завданнями. Бо відчуття у снах все ще мої, просто опрацьовані підсвідомим, скажімо так. Тож, яким був сон — реалістичним, з кількома персонажами, з структурою, як у міцної історії, тобто я розуміла мотивації героїв, якусь передісторію і власне ту сцену, що і була центральною. Все було дуже насичено і відчувалося, що за цим є ще багато чого сказати. Що я і зробила. Чи мусила ця історія стати книжкою, зараз уже складно сказати, але я вирішила, що вона проросте і таки стане нею. Тому сон тільки як поштовх, а далі — моя воля, як письменниці”, — каже Олеся Богдан, авторка “Ламання гілки”.
Про книжку “Ламання гілки”
Це лірична повість-колаж зі снів, ігор і діалогів про жінку, яка повертається до місць свого дитинства й юності, щоб доторкнутися до того, що болить й досі.
Серед річкової води й вербового листя вона намагається пізнати себе, відновити зв’язок із минулим і зрозуміти, чи витримає крихка гілка там, де замість розмови — відстань, а замість слів — тиша й вода.
Це історія про пам’ять, що повертається уривками, і про розмову з собою, яку ми часто відкладаємо.
“Рукопис Олесі Богдан «Ламання гілки» потрапив мені в руки в найпотрібніший час. Коли важливо було зменшити інформаційний шум навколо себе, змусити світ замовкнути, щоб врешті почути себе. Мені подобається, як авторка працює з паузами, невимовленими словами, і всім тим, що зазвичай ховають або ж зовсім не надають значення. Олеся Богдан не боїться показувати вразливість, між рядками проговорювати, що тиша і мовчання — це той самий спосіб дослідити, а відтак і пізнати себе, а чесне визнання болю — місце, звідки починається шлях до свободи бути собою”, — ділиться Тетяна Жидак, кураторка серії авторських дебютів #проявляйся.
Головна героїня повертається до річки, де залишила себе юну — там, де тіло стало чужим, любов боліла, а мовчання тривожило. Але річка пам’ятає все. І що глибше героїня занурюється у спогади, то розмиваються межі між минулим і теперішнім, між дійсністю й сном.
(Не)забута історія про сіру пташку, самотню гілку у склянці, замулену воду й гостре річкове каміння, що змушує повертатися до болісного. А ще про вербове листя, яке проростає поміж мовчання й терпкою дорослою любов’ю — насамперед до себе.
Може, аби зрозуміти теперішність, спершу таки треба повернутися туди, де вперше зламалася гілка?
Передзамовити книжку за нижчою ціною можна на сайті видавництва Creative Women Publishing.
Уривок з книжки Олесі Богдан “Ламання гілки”
Так багато гілок. Цілий ліс. Цілий ліс спогадів. От і вродило. Ця гілка тобі, ця — мені, а он та, за деревами — кучерявому хлопчику, дарма, що його вже нема. Бо стався вже чоловік — десь у ньому далеко ще є відлуння хлопчика. Але ж… Ту гілку віддам місяцеві, хай теж у нього буде, сам же собі не візьме — скромний.
Я знову вдома. Цікаво, чи є в мене дім? Це дім котроїсь іншої мене, що любила споглядати траву з ґанку. Знала, яка вишня родить солодким, яка — кислим, коли достигає малина й чому так сумно стає при місяцеві. Круглому, теплому, як хліб, що його виймають із печі. Круглий. «То сонце? — питаю. — То місяць?» Знову потрібного слова не знайду ніяк.
Мій хрестоматійний хлопчик так журно стояв на порозі, коли прощався. «Я прийду ще!» — кортіло прокричати йому, кортіло обіймати міцно. Щось у грудях гупало, аж відлунювало під його шкірою: «Я прийду ще, мій кучерявий хлопчику! До таких як ти завжди повертаються. Я більше тебе не залишу». Ішла вулицею додому й обдумувала все це. Як же чудово у тиші його кімнат, як же слова там відлунюють…
Знову в себе. Тут усе таке звичне, просте — упізнаю речі на дотик. Так, усе постарішало, невловна туга оселилась у всьому. Я тут була? Я тут жила? Авжеж. Це мій дім.
Щойно ступила за поріг — почалася злива. Смішно, як у дитинстві. Вірю в знаки, радію таким випадковостям. Як у тій хаті, де пахло соломою, а ми в ній з мамою ховалися від дощу. Він десь ззовні, він нас не знайде, у цьому солом’яному лісі, у цьому прихистку сухості. Так чудово!
Вода мене переслідує. Я це чую шкірою на руках — така злива! Лячно воді битись об землю, текти, мінятися, ставати словом, щоб наступного разу я неодмінно виграла. Дощ — на букву д, періщить — на букву п. Що, дієслова не можна? Хто такі правила видумав?
Течія — на букву т, лагідний на букву л, ламання — на букву л. Як це — «такого нема»? Гілка ж зламалася!
Раптово захотілось вийти на вулицю. Стати на порозі. Вийти і зовсім раптово для себе самої крикнути: «Приходьте до мене вечеряти!». Аж не своїм, а якимось глибоким голосом, холодним і неслухняним:
«Усі, хто є, і кого нема — ходіть!»
А вітер дужчає. Єдине бажання зсередини пре: викинути в грозу вербову гілочку. У саме серце грозі — ні, в обличчя, як образу, як спогад: «Не я б’ю, верба б’є…», — і все припиниться.
А поки кричу: «Хто в лісі, хто за лісом, ходіть сюди! Я вам їсти лишила. Трохи ву кожній тарілці, є чим повечеряти».
І гроза вщухає без ганебної вербової гілочки в лице, наче зеленої рукавички, червоного ляпаса. «Можемо обійтися й без цього, — міркую: — Мирімося по-хорошому, ходіть вечеряти, не питайте, де ложки й де ж твоя улюблена, бо другими ти не їси. Мабуть, будеш голодний, а до іншої не торкнешся, діду».
Ти колись водив мене в сад, літній, затінений, де крім яблунь і слив нічого не росло. Хіба стара вишня, рідкий виноград, зарослі малини та маленький кущик ожини.
Раніше я бачила ожину тільки під лісом, а тепер — три великі ягоди у твоїх долонях. Ти прихиляєш до мене гілку, майже небо прихиляєш, із чорнильними згустками ягід. Не просиш їх зривати, не просиш їсти — просиш дивитися, просто дивитися, споглядати красу.
Звідти ми йдемо мовчки: ти невпевнено кидаєш зір на яблуню, про яку тобі сняться сни. Як нині мені — про тебе.
Тобі снилося — ти йшов і виконував сон, щоби він точно став віщим. Не зважав на інших, бо їм же нічого важливого не сниться. Тільки тобі й мені — це наша таємниця. Наш нерозривний зв’язок.
Я не знала, що можна когось любити такою природною любов’ю. Без звикань і сумнівів. Просто бачити й любити: довгі історії, де він неодмінно герой, рятівник, завжди знає, куди піти і як вчинити по совісті. Темні загорілі руки, неодмінно порізані якимсь дротом з огорожі, щоразу із запеченою темною кров’ю; його ходу, чутну ще за хвилини до того, як він прийде. І ти точно знаєш — то він. Його святошну сорочку й капелюха, у якому він молодіє і стає чоловіком із фото, що від нього лишилися хіба очі та густе чорне волосся.
Його наївне дитяче невпізнавання мене на вулиці, страх, що то хтось чужий зриває на городі біб, його вітання з днем народження, щороку не в той день, бо в березні й так багато свят. Довгі задумливі погляди на межу — і крізь неї. Віщі сни, де яблука неодмінно достигнуть на полиці самі, зелені й тугі. Усі речі, без яких не знаєш, куди себе подіти і як бути. Як заходити в його кімнату, як гортати фото з ним, молодим та засмаглим.
Бо порожнеча велика, густа — породжує сама себе, не має кінця. Це ніщо, відсутність присутності, форма без змісту чи радше зміст без форми. Ніжна любов без прощання, голуби, що згоріли без неба.
Так багато слів для гри — а їх ніяк не вимовити. Треба звідси піти. Я не знаю, хто прийде на вечерю. Не час же.
Зовсім не час. Раптово зникли не тільки слова, а й люди. Вечерятиму сама. Ось моя тарілка, ось — решти. Примхлива геометрія столу. Скільки поміститься тут тарілок? А скільки ще треба?
Примхлива геометрія грози. То вщухає, то знову ллє. Я така беззахисна тут — ну подивись.
Глянь на мене ще раз, діду. Глянь у моє лице, обійми так стигло, що аж дух перехоплює. Покури хоч тут, між тарілок, між порожніх стільців і склянок.
І приходь вечеряти.
Дід колись казав про свого тата. Прийшли чоловіки — дурна сила страху — і казали, би йшов з ними. Донині бачу їхні очі: дикарські, вологі від шалу й збудження очі, що вчули запах крові й не годні витруїти його з себе — тонкі червоні павутинки скоро дійдуть до ока.
Страшні люди. Люди зі страху, з непомильним чолом дурнів, не здатні звіряче в собі придушити.
Діду, ти ж виріс із тих же слів. Із тієї ж гілки. Серце твоє вузлисте, руки твої — міцні. Діду, ти був маленьким. Аж смішно. Ти ж виріс і став інакшим. Сам собі слово. Сам собі вірш.
Про тебе так багато можна сказати… Чому ж я мовчу? Чому ж я знову думаю про чоловіка, що спав на стільці? Сонне лице сповзло, лікоть затерп. Між нами — меч і стільки слів, що однієї гри не вистачить.
Він каже:
— Рана.
Відповідаю:
— Астронавт.
— Темінь.
— На м’який знак нічого нема. Ножиці.
— Історія, — він усміхається. Ну й подумки додає: — Наша.
Думок не чую, говорю:— Яструб.
— Біль.
Я в розпачі:
— Знову нема слова. Чому ж мені тільки м’які знаки трапляються?! — хвилю мовчу (знак м’який не вимовляємо!) й кажу: — Ланцюг, — а хочеться сказати листя й зробити гру відвертішою.
— Гра. — сміюся. —Знову мені на а! Так слова всі закінчаться. Артишок.
— Кінець.
І в мене щось у серці калатає, як монета в порожній склянці. Мовчу (м’який знак не вимовляємо!) й видаю:
— Цемент.
— Тиша.
— Ти підлий, — кажу. — Знову на а. Аґрус.
— Секрет.
— Тенета. Тепер тобі на а!
— Акація, — він світлішає.
— Ягня.
— Язик.
— Кров, — добираю.
— Вода…
Він промовляє — і я більше не знаю слів. Краще б самій розпластатися й стати словом —красивим, лелійним, стомленим. Таким собі словом, що ляже йому в долоню, потім — на губи. Ляже так тихенько, що він захоче потім носити мене в кишені: красиву, дрібну і цінну. Бо де ж таке красиве слово ще знайдеш?
Але ж він сказав вода. Він же сказав вода!
Можна, я теж побуду словом, а потім назву його в грі? Видам секрет, знайду небачене. «Ти ще мала до слова, — чую над вухом: — Їж!»
Як то мала? Я вже бачила воду і темінь, я вже спала в чужих ліжках. «Цього замало, — чую. — Поки не зламалася гілка. Яке ж ти слово, якщо гілка жива?»
Чоловіки перед очі. Чоловіки з косами — грізні, дурні. Але знаю, що в діда нема ненависті до них, він сам іще ледь знає, що то таке. До чоловіків, що прийшли з косами — наче по траву, або ж на покіс є дещо інше. Поки не вимовлю. Ненависть їм до рук уклалася. Шукають собі спільників. Мого прадіда теж. Тільки він не такий — він ясний, суворий, але без ненависті в серці. Дід це знав: він — маленький хлопчик, що сидить під хатою. Він бачить трикутник ліктів, геометрію схрещених кіс. Бачить чоловіка — тата свого, — і двох людей зі страху: мова їм — ненависть, руки їм — ненависть, очі — ненависть теж. Мій прадід бере коси за леза, проходить між ними, як у дитячій грі. Очі його кажуть: «Я виграв». Очі його — ясні.
Підготувала для WoMo Вікторія Дребот