Оксана ХромоваВона прожила лише 41 рік і встигла зняти фільми, які не старіють разом з епохами. Лариса Шепітько не залишила по собі великої фільмографії, зате залишила точний і болісний погляд на людину, без готових відповідей і нав’язаних висновків.
Її ім’я знову опинилося у публічному просторі наприкінці 2025 року, коли у Львові демонтували меморіальну дошку на будинку, де вона жила. Формально — у межах процесів декомунізації. Фактично — без чіткого пояснення, чому саме ця постать була поставлена в один ряд із радянською символікою. Реакція у соцмережах виявилася різкою й показовою: про Шепітько говорили не як про «радянську режисерку», а як про авторку, чиє кіно давно існує поза політичними календарями.
Ця історія ще раз оголила просту річ: ми досі не навчилися говорити про складних митців без спрощень. А Лариса Шепітько була саме такою — складною, вимогливою, безкомпромісною до себе й глядача.
Початок без ілюзій
Лариса Шепітько народилася 1938 року і рано прийшла у кіно. Навчання у ВДІК, вплив Довженка, дебют у середині 1960-х часто згадують як обов’язкові біографічні віхи. Але вони мало що пояснюють без головного: від самого початку вона працювала з темами, яких радянське кіно воліло не торкатися. Самотність після війни, внутрішня втома, життя після подвигу — усе те, що не вкладалося в офіційний оптимізм.
«Крила»: тиша після героїзму
Фільм «Крила» став одним із найточніших висловлювань про жінку, яку суспільство звикло бачити символом, а не живою людиною. Героїня-льотчиця, колишня зірка війни, у мирному житті виявляється самотньою і загубленою. Це кіно не про ностальгію і не про травматичну пам’ять як ефектний сюжет. Це уважний, майже болісний погляд на те, як важко жити після того, як тебе навчили бути героєм.
«Ти і я»: втома від благополуччя
Наступний важливий етап — стрічка «Ти і я». Це фільм про людей, у яких начебто все є. Кар’єра, інтелект, комфорт і водночас відчуття внутрішньої порожнечі, від якої немає захисту. Шепітько вміла говорити про кризу без істерики й моралізаторства, майже пошепки, саме тому її інтонація звучить актуально навіть сьогодні.
«Сходження»
Кульмінацією її короткого життя стало «Сходження». Фільм приніс їй «Золотого ведмедя» Берлінського кінофестивалю і міжнародне визнання. Для радянського режисера, тим більше режисерки, це було підтвердженням того, що її кіно зрозуміле й важливе поза межами системи, в якій воно створювалося.
Фільм не був зручним, але саме це і зробило його помітним. Історія вибору, страху й відповідальності тут подана без героїчної риторики й спрощень. Картина не намагалася пояснити, хто має рацію, вона фіксувала момент, у якому людина залишається сам на сам зі своїм рішенням. Саме ця стриманість і внутрішня напруга визначили місце стрічки в історії кіно.
Життя, обірване на ходу
Лариса Шепітько не сприймала компроміс як робочий інструмент. Вона працювала так, ніби кожен фільм міг бути останнім. У 1979 році ця інтонація набула трагічного буквального сенсу: режисерка загинула в автокатастрофі під час підготовки до знімань нового проєкту. Їй був 41 рік. Фільм так і не став її особистою фінальною крапкою.
Нещодавня дискусія навколо меморіальної дошки радше говорить не про саму Шепітько, а про нашу нездатність працювати зі складною культурною спадщиною. Її фільми не потребують виправдань і не вкладаються у прості визначення. Вони залишаються свідченням короткого напруженого життя нашої режисерки, яка вміла знімати людину так, ніби часу на повтор не буде. І, можливо, саме тому її фільми витримують час краще за будь-які таблички на стінах.