Леся СайкоЇї ім’я — Летиція Кур’ята. Вона вміє вигадувати історії так майстерно, що не повірити неможливо. І вона готова повідати вам сім майже правдивих казок про свого батька: полковника з XVII століття, привида минулого, пічника, лісника, качки на селищному ставку і героя сучасної війни… Та зрештою хто ж він? І чи існує насправді?
У світі, де війна стала буденністю, Летиція веде власну боротьбу з найстрашнішим демоном — самотністю. І щоразу, переплітаючи реальність і вигадку, вона стає на крок ближчою до правди. Бо чи не вона — єдина зброя проти того, що нас руйнує? «Летиція Кур’ята та всі її вигадані коханці, яким вона збрехала про свого батька», що вийшла друком у видавництві «Лабораторія», — це суміш гумору, сарказму, поетичних алюзій, магічного реалізму й автобіографічної історії з елементами репортажу. І спроба описати вразливість у світі, де війна стає буденністю, а любов — рятівною ілюзією.
Летиція не крилася. Говорила про усе, що вполювало її увагу, що вразило її й захопило. А вражало й захоплювало Летицію чи не все. Прочитавши чергову книжку, а Марко помітив, що навіть в орендованому помешканні, де вона не планувала залишатися довше ніж на місяць, книжок щоранку ставало більше, Летиція, захлинаючись, оповідала.
Про кабалістів і те, що вона, відверто, могла би бути єврейкою, поглинутою містикою божого творіння. Вона сказала, що Бог створив це все, не маючи жодного плану. І якщо на початку в Бога не було жодних планів, найпевніше, їх не з’явилося в нього і тепер. Зліпив кульку, обтесав людей та й кинув собі в одну із тисяч божих шухляд, навіть не спробувавши запам’ятати — в яку.
— Немає у Бога планів. Ні на бармена Марка, ні на безробітну Летицію Кур’яту. Може й взагалі — ми чернетка, яку ніхто й не планував віддавати до друку, — казала.
У цих словах Марко вчував нечесність, бо кожним своїм кроком і вигином вона давала знати Марку та всім, хто перетинав її шлях, що на неї у світу, у Бога, у будь-кого, хто має стосунок до творення, у них у всіх дуже великі плани на неї. Це те єдине, про що Летиція не сказала Маркові: «Я обраниця світу».
На кілька днів Летицію цілком захопила Ліліт — можливо перша Адамова жінка. Марко, чуєш, спершу із пороху Бог створив Адама й Ліліт, або ж навіть — Ліліт, а за тим — Адама. І тут ідеться про певну рівнозначність, а не так, що Бог із ребра створив жінку для Адама, а жінка із ребра зробила Адаму борщ. Створивши їх з одного піску, глини, попелу, пороху чи грязюки, Бог навряд роздав вказівки, за якими Ліліт має коритися й слугувати Адаму. Адам таке оголосив певно сам, але Ліліт, вважаючи себе не меншим творінням ніж Адам, відмовилася бути опорою, шиєю чи ким там ще хотів Адам, аби вона стала для нього, і просто пішла геть із саду цього першого Садівника і зробила це цілком добровільно.
Адам не зміг її повернути. У цю мить Летиція зауважувала, що вона не певна, чи Адам робив хоча б спробу. Потягів, літаків ще не існувало, Адам не вмів керувати авто, тож звідки міг знати простий розгублений чоловік, як має повернути жінку?
Тож Адам звернувся до Бога. Хоч, знову зауважувала Летиція, Ліліт не прохала Бога допомогти їй з утечею і сама дісталася Червоного моря, від чого постать Ліліт в очах Летиції більшала. Вона не жалілася, на відміну від Адама. Бачиш, Марко, чоловіки й досі бояться таких, як Ліліт, бо вона — руйнівниця, якось взагалі не згадуючи, що саме поступлива Єва з ребра зруйнувала бажане життя першого чоловіка. Тільки ж інколи чути голос Ліліт із безлюддя — голос туги.
— Але туги за чим? — запитувала стелю Летиція, звисаючи однією ногою над прірвою, а за тим уся кидалася у сон.
Марко бувало ніяковів, не маючи жодних відповідей на питання, що вона озвучувала. Летиція видавалася йому напрочуд глибокою та освіченою жінкою. Він соромився, що не мав як зарадити їй самим лише словом, найліпшим словом, яке він тільки міг би вийняти із себе та віддати їй. Він не мав чим доповнити її історії й не мав, що оповісти у відповідь, окрім як про дівчину з футболки. Усе його життя зводилося до бару на третьому поверсі — єдиної науки про людей, що він її студіював.
Та треба щось розповісти.
Може б про Костя Бранка, місцевого пияка-художника, який щовечора п’є в кутку бару за найдрібнішим столом, малюючи щось на білих аркушах, десятки яких він завбачливо тримає у шкіряній торбі, перекинутій через плече. Щовечора він розкладає олівці між пляшкою бальзаму та чаркою і помах за помахом, чарка за чаркою малює гостей бару. Вихоплює нетверезі миті, неприємні подихи, затуманені погляди, похитування й доторки спітнілих тіл й скидає їх на папір.
Марко любить Бранкові малюнки. Він не знає, що Кость іменитий художник, картини якого здорово продаються у Словаччині, Бранко для Марка — щирий і завжди п’яний тутешній божевільний. Він і не подумав би, що Бранко заробляє на чужому сп’янінні.
Наприкінці вечора Кость завжди показує Маркові все, що намалював. Марко бачив те найщирішим у світі мистецтвом — усі люди на папері видавалися майже оголеними. Чи малював хтось п’яних оголених людей? Та ж хтось малював, звісно.
О, Марко так хотів, аби колись Кость віддав йому хоч один ескіз, але той ніби непотріб запихав усі папірці у шкіряну торбу, яку носив через плече. Отож, Марко міг би розповісти Летиції про Костя і про те, що він малює сп’янілі розслаблені чи й збуджені тіла, але вона не потребувала цього, бо Кость, найпевніше, і сам їй вже розповів.
Одного ранку, лежачи в ліжку, Летиція сказала Маркові, що нині хотіла б розповісти йому про чоловіка, від якого вона утекла. Марко жартома сказав їй, що це був, либонь, Адам, на що Летиція серйозно відповіла, що то був не він. То був інший чоловік або й не чоловік зовсім. Був просто всеохопним теплом, в якому вона постала, білою піною, великим вибухом. Кимось, хто нічого не продумав, ні про що не подбав і не мав жодного плану, думав Марко.
Батька Летиції звали Дмитром. Чорнявий, кучерявий, круглощокий, середнього зросту й вельми широкий у плечах, від чого видавався чоловіком сильним. Хтось йому зіпсував життя — це читалося в нім щодня, коли він сідав за стіл, вимагаючи, щоб одночасно за стіл сідали всі жінки його дому. З одного боку йому клали хліб, з іншого — виделку.
Невдоволеним поглядом він обводив стіл, аби всі жінки його дому починали їсти. І вони слухняно опускали голови й починали. За тим тиша западала така, що всі намагалися жувати якомога повільніше, не чутно, від чого вечеря чи обід у вихідні перетворювалися на незручну зустріч людей, які в інший час воліли б і не зустрітися.
Хтось із жінок недбало чхав у рукав, він чого батько повільно клав виделку або ложку — чи щось там він тримав цього разу, їй-богу, аби не ніж — відкашлювався й рвучко вставав зі столу. Спасибі, сухо відрізав він, і йшов з дому у двір, не пояснивши нічого.
Тобто просто однієї миті чоловік — обурений чимось, роздратований чимось — встає і йде, від чого починають переживати й перейматися всі жінки у домі. Усю ніч дві доньки, дружина й мама перебирають варіанти — що його засмутило чи рознервувало цього разу.
Летиція ненавиділа це. Ненавиділа цю тишу, повільне жування, очі, опущені в тарілки із супом. Батько був нестерпним чоловіком, який не мав жодної любові чи поваги до когось у родині — так їй це бачилося. Коли її мама, геть не часто, могла підфарбувати очі, він з’являвся позаду і казав, що так їй ще гірше, і тепер у неї очі як у корови.
Мама слухняно усміхалася і відклала туш, яку з таким щастям замовила в черговому косметичному каталозі Avon, й відходила від дзеркала, ховаючи очі — очі корови. Коли вони познайомилися, мама ще не фарбувалася, була юна 18-річна і не мала грошей на косметику, ба навіть не так — була така гарна, що не мала потреби в косметиці.
Коли ж вони одружилися, мамин чоловік і майбутній батько майбутньої Летиції швидко перетворився у того, ким став, тож мама так і не навчилася малюватися. Спершу вона працювала, бо вони не мали багато грошей, але хотіли збудувати дім. Коли ж у неї з’явилися власні заощадження, вона на радощах купила одну туш, палетку яскравих тіней, одну помаду і так почала вчитися. Але відомо, що косметика — річ хитра і не піддається жінці з однією тушшю й однією палеткою. Вона потребує десятків тюбиків, коробочок, баночок, аби навчитися ними вправлятися, а ще — щоденного тренування одягання яскравої шкіри на лице. Тож всі жінки її покоління фарбуються геть кепсько.
Коли зустрічаєш жінку віку її мами й бачиш на ній добрий легкий макіяж, одразу ж думаєш: вона в якийсь спосіб вирвалася з буденності й змогла зажити для себе. Жінки, обтяжені домом, господарством, місто це чи село, а особливо чоловіком, дітьми й питаннями, як би зекономити на нові теплі черевики доньці, що недбало зносила попередні, — такі жінки мають відверто поганий макіяж. Гарно нафарбовані жінки покоління її матері — втікачки. Вони як Ліліт.
Летиція стала єдиною жінкою в родині, яка відверто не мирилася з батьком. Не терпіла ні жорстокості, ні вимог перемагати на олімпіадах чи щоби пальто не зношувалося п’ять років. Ніби Летиція ніколи не росла, ніби Летиція взагалі не по землі ходила. Бо от йому колись батьки купили одне-єдине в житті пальто і то лише тоді, коли він переміг в обласній олімпіаді й мусив їхати на всеукраїнську, а батьки не хотіли ганьбитися його старою шубою.