«Люди плакали, побачивши хліб»: Лейла Туваклієва про організацію «Київ волонтерський» та 10 000 порцій їжі на день

28.06.2022

Багато років Лейла Туваклієва працювала у ресторанній сфері, була менеджером корпоративних продажів GoodWine. Але вона й подумати не могла, що колись готуватиме для бійців ЗСУ та людей на деокупованих територіях під Києвом.

У проєкті «Незламні» Лейла розповідає історію створення благодійної організації «Київ волонтерський», яка зараз об’єднує 26 ресторанів та 3 пекарні та щодня готує для 10 тисяч осіб.

Волонтерство як спосіб подолати стрес

Почалася війна, навколо люди панікували: їхати чи залишатися. На третій день війни у мене було щось на кшталт емоційного виснаження. Кожні п’ять хвилин я ухвалювала інше рішення про те, чи їхати, чи не їхати. Коли я посадила молодшу сестру на потяг до Чернівців, я зрозуміла, що сама я не поїду з Києва. Нарешті, це було кінцеве рішення: я залишаюсь поруч з моїми друзями, з колегами, я буду тут, в цих умовах.

Потім Сашко Боровський, керуючий закладами «Дилетант» та «Дублер», співвласником яких є відомий архітектор Слава Балбек, сказав, що вони хочуть годувати людей. Я попросила, щоб взяли й мене до цієї ініціативи, бо відчувала, що мушу щось терміново робити. Сидіти й скролити стрічку новин — це подовжувати невизначеність, а значить заганяти себе глибше у негатив.

Для мене «Київ Волонтерський» став способом здолати стрес, робити щось корисне, що дає миттєвий результат: ти попрацювала на кухні, везеш їжу людям, наприклад, у будинок для літніх людей, вони їдять і дякують тобі. 

Годувати людей у війну

28 лютого ми вже приготували нашу першу тисячу порцій. Команду зібрали з тих, хто залишився за допомогою «сарафанного радіо»: частина людей — співробітники «Дублера», інші — просто наші друзі та знайомі. У перший же день наші телефони почали розриватися: були запити на харчування, були й прохання щось знайти та передати. Ми зрозуміли, що наступного дня не зможемо обробити всі ці запити. Була ще одна важлива проблема: ніде не можна було знайти хліба. Зрозуміли, що потрібно гуртуватись з іншими рестораторами.

Наше коло насправді зовсім невелике. Ми кинули клич у соцмережах — до кінця тижня з нами були вже 14 ресторанів. У середньому ми готували щоденно 10 тисяч порцій, в піковий період це були 15 тисяч. 

В перший період це була така ендорфінова штука, вирішення квестів типу «потрібна гречка». Або, наприклад, потрібен посуд — для того, щоб доправити їжу на блокпости чи у метро нам потрібні були близько 100 тисяч одноразових комплектів посуду на тиждень. Багато виробників відкривали нам свої склади: беріть що треба. Готувати й розвозити їжу нам допомагали люди дуже далекі від логістики, ті самі менеджери та директори закладів. 

Зараз на волонтерах тримається все, самі військові так кажуть. Війна взагалі зробила видимим усі старі проблеми. Ми не звертали такої уваги на ту кількість людей, яким потрібна допомога. У Києві залишились самі пенсіонери, люди з інвалідністю чи іншими проблемами зі здоров’ям, є діти, яким потрібна допомога, є багато внутрішньо переміщених осіб. Їх всіх треба нагодувати. На щастя у питаннях харчування ми маємо належну експертизу, розуміємо, що для пологового повинні бути легші страви, а для бійців — м`ясо, каші. Нещодавно до нас звернулись з ТРО: молоді хлопці, яких беруть на службу, не знають, як приготувати м`ясо так, аби воно швидко не зіпсувалося у теплу погоду. Іноді й яєшню не знають, як приготувати, їдять мівіну. Тож, ми консультуємо, як готувати безпечну в польових умовах їжу. 

Як створювалася благодійна організація

В якийсь момент Київ був оточений, ми не могли нічого привезти, ні купити. Міжнародне фінансування передбачалося лише для зареєстрованих компаній, а офіси Міністерства юстиції не працювали. Ми телефонували всім для того, щоб зареєструвати організацію. Нам вдалося це зробити 23-го березня. 

Зараз це доволі велика організація, яка має певну структуру. Ми працюємо з різними міжнародними фондами. Тільки на наших кухнях працюють 340 осіб, а всього у проєкті нас близько 500. У нас є back office, є люди, які постійно шукають фінансування. У нас є цілий медичний напрямок. Коли привозять поранених, їм надають необхідну допомогу у лікарні, а далі їм потрібен амбулаторний супровід. Часто немає медпрепаратів, ми беремо це на себе. Зараз ми отримали перший грант на 1 млн грн на тактичну медицину, потреби у аптечках, турнікетах все ще дуже великі, адже ніхто до кінця не вірив, що почнеться війна і все це буде необхідно у таких кількостях.

Коли ми тільки почали, Сашко взяв на себе питання транспорту: пальне, пошук водіїв, шукав вантажні машини, в тому числі щоб возити сировину між ресторанами. Слава та його колеги створили для нас систему, завдяки якій все працює: реєструється запит, вільний менеджер дає йому номер, кидає його у чат водіїв, водій бере замовлення, робить доставку. На день у початку у нас було 120 замовлень. Замовлення тоді приймала я, готувала з вечора таблицю що, скільки й куди потрібно везти. Так само, із ресторанами та замовниками працювала Марія Повисоцька з PR-відділу balbek bureau.

Коли телефонували з Тероборони або ЗСУ було важливо зберігати конфіденційність, тому що не можна було розголошувати місце дислокації: ми використовували Сигнал або орієнтувались по геолокації, а військові виїжджали зустріти доставку. 

Майже завжди ми брали замовлення «сьогодні на сьогодні», при цьому кожен ресторан має свої потужності і не завжди може виконати замовлення у повному об’ємі. То ж мені треба було розподілити замовлення так, щоб його було зручно приготувати і зручно доставити. Зараз у нас для цього є зручна система комунікації між рестораном та водіями. Пам’ятаю, нам потрібно було терміново 20 тонн картоплі. Славі було варто кинути клич — і ми вже мчали за вантажем. Зараз у нас є окремий координатор водіїв, окремий координатор замовників, відділ закупок, який шукає продукти за найкращими цінами, адже фінансування все ж обмежено, ми багато чого отримуємо безкоштовно, але гроші дуже потрібні на пальне, наприклад.

Як війна змінила нас всіх

Я — людина-пожежний. У стресових ситуаціях знаю, що треба робити, це моя сильна сторона і це допомогло мені. Те нове, чого довелося навчитися — дистанціюватися емоційно. Я дуже емоційна людина, але я зрозуміла, що за тиждень емоцій мене почало просто «накривати» і я не могла працювати нормально. Щодня були погані новини. Мені довелося пояснити собі, що це війна і, на жаль, за три тижні у кожного з нас були друзі чи родичи, які загинули чи були поранені. Тому моя психіка спрацювала так, що мені вдалося якось залишити сильні емоції й діяти. 

Ми прибули до Бучі на другий день деокупації. Везли їжу військовим та мешканцям містечка. Люди плакали, коли бачили хліб, якого не їли півтора місяця. Я не плакала, дехто думав, що я нічого не відчуваю, але це був мій спосіб упоратись з усім тим жахіттям навколо. 

Не було питань «для чого я це роблю?» Відповідь була очевидною: ти там, де повинен бути. Так, ми допомогли великій кількості людей, але ми допомогли і собі, ми створили новий сенс життя для 500 людей, які змогли бути корисними тут і зараз, без підготовчих курсів чи дипломів. Прямо зараз ми творимо нове суспільство, нову Україну. Змінюються цінності, багато людей вперше свідомо ідентифікують себе як українців, людям перестало бути байдуже до проблемних питань, люди хочуть допомагати іншим людям. Ми зрозуміли цінність людського життя. Українці стали братами один одному.

Я впевнена, що у найближчі п’ять років «Київ волонтерський» буде працювати, і Слава, і Сашко підтримують подальшу реалізацію цього проекту. 

Коли кияни почали повертатися, багато хто зрозумів, що роботи не стало. На щастя, наша організація змогла після перших двох місяців, коли всі працювали безоплатно, виплачувати людям на кухні матеріальну допомогу. Ми отримали фінансування на діяльність організації, тому зараз можемо трішки допомагати матеріально нашим волонтерам. Проте, проблема відсутності роботи дуже відчувається. Наші люди, дійсно дуже працьовиті, не мають, де працювати. Стільки робочих місць знищено, а ті компанії, які знову відкрилися в Києві, не працюють на повну потужність. Тому ми думаємо організувати Навчальний центр. Ми — спеціалісти, ми можемо навчити людей бути кухарями, офіціантами, барменами, менеджерами. Це професії, які можна опанувати за кілька тижнів і отримати роботу.

Я думаю, що після нашої перемоги наша робота буде ще актуальнішою. Зараз ми виїжджаємо в область з їжею по селах. У 70 км від столиці є місця, де електрики не було ніколи. А війна ще більше ускладнила їм життя. Ми допомагаємо й тим, кому пошкодили житло чи господарство. Так, у однієї літньої жінки міна «прилетіла» до курятника — ми відбудували цей курятник. А зараз Слава будуватиме перші нові будинки у Бучі. 

Мені дуже поталанило працювати з людьми, які реалізують великі, надихаючі проєкти. Впевнена, ми здатні робити неймовірні речі завдяки тому, що ми разом. 

Публікацію підготувала команда WoMo.ua за підтримки представництва Фонду Фрідріха Науманна за Свободу в Україні. У публікації подано  погляди авторів, які можуть не збігатися з  позицією Фонду.

Незламні

«А Сашка з 38 квартири разом з Богданом прибила ракета. Їм відірвало голови»: волонтерка Ольга Зайцева про життя українців у сірій зоні

Незламні

Після полону ви маєте розказати, як вас катували, бо інакше країна-агресор отримає менше покарання, ніж має: правозахисниця Юлія Полєхіна про те, як відновити права українців після неволі

Незламні

Моя мета на найближчі роки у професійній площині — притягнути рф до відповідальності не на папері, а на ділі. Я прагну і вимагаю справедливості для своєї країни і своїх людей: Ірина Мудра про створення міжнародної організації зі стягнення активів росіян та роботу у Мін’юсті

Незламні

Здавалося, що у 2017 році ставлення до жінок у ЗСУ почало покращуватись, але зараз воно погіршилося в рази: Ірина «Незламна» Терехович-Сопко про доленосні зустрічі під час війни

Незламні

Я ніколи не думала, що під час війни потрапити на війну так важко — Анастасія Блищик

Незламні

Я мріяла, щоб наша лікарня працювала з Гарвардом, Єлем, Стенфордом та Шаріте, і сьогодні це вже реальність: Мар’яна Свірчук про Національний реабілітаційний центр «Незламні», де вміють повертати людей до повноцінного життя