Оксана Хромова
Вона народилася в Києві, стала іконою нью-йоркського авангарду й перевернула уявлення про те, що жінка може робити з камерою. Майя Дерен створила власний кінематограф, не схожий на жоден інший, і перетворила життя на експеримент із часом. Вона не тільки знімала кіно, а жила у ньому.
Київське коріння і жага руху
Майя Дерен народилася у 1917 році в Києві, у родині лікаря Соломона Деренковського. Коли їй було п’ять, родина втекла від революції до США. Її нове життя почалося з переїздів, мов, культур — усе тимчасове, усе хитке. І саме це відчуття переходу, втечі та зміни згодом стали серцем її мистецтва.
Вона навчалася у Сіракузькому університеті, писала, танцювала, перекладала. Але справжнє відкриття прийшло через хореографію. Тіло в русі стало для неї способом мислити. Кінематограф вона сприймала як танець, у якому камера була партнером, а не спостерігач.
Коли жінка дивиться на себе
У 1943 році Дерен зняла фільм, який змінив хід історії експериментального кіно — “Meshes of the Afternoon”. Знятий удома, з мінімальним бюджетом і без сценарію, він став чимось більшим, ніж просто короткометражка. Це була жіноча поема у русі.
У ній героїня, якою стала сама Майя, ходить колами, зустрічає власні тіні, торкається ножа, дивиться у дзеркало. Вона є не об’єктом спостереження, а суб’єктом пошуку. І те, що в 1940-х здавалося дивним, сьогодні читається як пророче: жінка, яка бере камеру, щоб подивитися на себе не через чоловічий погляд, а через власну мову.
“Я не знімаю реальність. Я створюю простір, у якому реальність стає поезією,” — писала вона.
Свобода, що не потребує дозволу
Коли Голлівуд запропонував їй співпрацю, вона відмовилася. Майя не хотіла “знімати кіно”, вона хотіла його створювати. Ходила містом із камерою, наче з блокнотом, знімала друзів, танцівників, рухи світла. І була серед перших, хто організовував покази незалежного кіно просто у себе вдома.
Тоді, коли жінкам у кіноіндустрії відводили ролі акторок чи монтажерок, вона відкривала двері і для себе, і для наступних поколінь.
Пізніше Дерен поїхала на Гаїті, де кілька років досліджувала культуру вуду. Результатом стала не тільки стрічка “Divine Horsemen: The Living Gods of Haiti”, а візуальний діалог із сакральним.
Для неї ритуал був не чимось архаїчним, а способом бути присутньою. А камера, що рухається у ритмі танцю, ставала продовженням тіла. Жінка за камерою просто перетворювалася на жінку у ритуалі — не спостерігачку, а учасницю.
Жінка, яка випередила свій час
Майя Дерен померла у 44 роки, але встигла залишити те, що називають “міфом незалежного кіно”. Вона стала натхненням для цілої генерації митців, від Девіда Лінча до Кіри Муратової.
Її образ став не просто історією про мисткиню. Це історія про жінку, яка не чекала дозволу бути собою. Про ту, хто знайшла мову між танцем і тишею, між тілом і плівкою.
У час, коли світ кіно знову говорить про жіночий голос, спадщина Майї Дерен звучить гучніше, ніж будь-коли. Вона нагадує: камера — це не зброя, а інструмент пізнання себе. А її фільми й досі вражають не технологіями, а чесністю. І, можливо, саме тому вони не старіють. Бо поки є жінки, які шукають свободу у творчості, сон Майї Дерен триває.