«Мами своїх дітей не кидають»: Лариса Гринчук про поміч військовим, медичні консультації та гуманітарну допомогу 

Лариса Гринчук — лікарка з загальним досвідом роботи 36 років, є дерматологом-косметологом вже 23 роки, anti-age терапевт, засновниця Anti-Age Boutique Lys Royal. Її син, Іван, з перших днів пішов добровольцем у ЗСУ, хоча має «білий квиток». Сама Лариса від початку війни знаходиться в Києві та щоденно поєднує роботу з гуманітарною допомогою. 

У спецпроєкті «Незламні» наша героїня розповіла, як їй вдається поєднувати бізнес та волонтерство, а також які історії українців її надихають працювати далі.

Довоєнні плани

Я мама двох дітей та бабуся трьох онуків. Сім’я, родина для мене найвища життєва цінність. 

11 березня я мала відзначати своєрідний ювілей — 60 років. Дата для жінки своєрідна — хронологічний час виходу на пенсію, час підбивання підсумків дорослого життя. Оскільки на спокій я не збиралася, хотілося відсвяткувати цей день якось по особливому. Рівно за тиждень до війни я зробила фотосесію, а з 6 березня збиралась на два тижні Шрі-Ланку. План був супер — поєднати в одній подорожі груповий тренінг з психологом по роботі зі своєю внутрішньою дитиною, екскурсії, релакс, гастротур. 

Багато років підряд я працюю 6 днів на тиждень. В планах 60+ було більше подорожувати, надати більше уваги вдосконаленню вивчення англійської мови, заняття спортом, спілкування з онуками та, звичайно, продовження професійної діяльності. А ще – мрія всього життя: будинок поруч з хвойним лісом, де могла б збиратися вся родина. Ділянку для реалізації мрії було придбано в серпні 2020.

Перші вибухи та евакуація рідних

Стрес кожен переживає по-своєму – хтось плаче, кричить, хтось кудись біжить, метушиться. В мене своєрідне переживання стресу — максимальна мобілізація і зібраність. Напевно, мені з цим дуже пощастило, хто зна.

Я зустріла війну дуже хворою, всю ніч не спала через високу температуру і кашель. А ще я впродовж ночі читала один український телеграм канал, який цитував виступ путіна, і чітко зрозуміла — все, це початок. Тож, коли почула перший вибух, не панікувала. Можливо, мені було простіше, ніж багатьом — вибір переді мною не стояв, я твердо знала, що нікуди не поїду з Києва. Це особливе почуття — немає страху, немає сумнівів, ти не знаєш, що маєш робити, але чітко усвідомлюєш, що маєш бути лише тут і зараз.

Поза сумнівом, діти — в моєму випадку, внуки, мають бути в безпеці. Саме тому я зробила все, від мене залежне, для їх виїзду. Старші внуки й досі за кордоном (що не заважає моїй внучці вже дві зміни відпрацювати вожатою волонтером в таборі для наших українських дітей), донька з молодшим внуком ще в кінці квітня повернулися до Києва з західної України, де всі два місяці активно волонтерили.

Організація допомоги для військових та адаптація бізнесу

Моя аудиторія – це реалізовані, розумні, гідні та зайняті жінки. В перші тижні війни, в оточеному Києві їм точно було не до косметології. Мені – також. Я ніколи раніше за свої шістдесят років не жила і не працювала за умов реальної війни.

Тому бізнес в умовах війни я почала з того, що 24.02 заплатила усім співробітникам зарплату до кінця місяця. Після цього, кошти, які залишились у мене на руках, рівно поділила між своєю родиною та ЗСУ. 

Звичайно, ніякої системи в перші дні не було. Відправивши внуків, я зареєструвалась волонтером всюди, де могла, за винятком вантажника — як лікар, водій, різноробочий. Найперше, що я зробила, на прохання для забезпечення бомбосховищ, зібрала обігрівачі, простирадла, пледи, тонометри, які були в моїй клініці, і віддала волонтерам.

Онлайн консультації (до сьогоднішнього дня) в медичному чатботі «Турбота» відразу дали можливість відчути себе потрібною. Завдяки волонтерським телеграм каналам отримала змогу допомогти продовжити життя в буквальному сенсі чудовій талановитій жінці, яка давно страждає на мієломну хворобу — це різновид раку крові. За час воєнних дій я провела чотири курси хімієтерапії їй вдома. Дуже пишаюсь і дуже вдячна ланцюжку добрих людей, які допомогли організувати препарати для порятунку цієї жінки на суму понад 170 тис. грн.

Якщо зранку не треба було їхати на правий берег — ви ж пам’ятаєте ситуацію в березні з мостами через Дніпро — готувала каву і чай, сендвічі; в авто завжди було декілька коробок з шоколадом, печивом, батончиками, придбаними для наших захисників — і розвозила ці гостинці на блокпости. Тобто, якщо ви хочете бути корисним, завжди можна знайти як.

Певна система з’явилася, дякуючи двом людям : Каті Ковальовій, яка нині очолює фонд «ТРІНІТІ» та для мене є справжньою доброю богинею війни та моєму сину Івану, який доєднався до лав ЗСУ.

Катю знаю дуже давно. Вдячна долі за знайомство з нею, можливість їй допомагати та за все те, що вона і її фонд зробили й продовжують робити для потерпілих від війни та наших захисників.

Практично щоденно була в локації роти сина, відповідно, знала їх прямі потреби та робила все можливе і неможливе задля того, щоб їм допомогти.

Перелік зробленого дуже великий: спальники, тепловізори, форма, медикаменти, перев’язувальні матеріали, препарати знезараження води, їжа, предмети особистої гігієни.

Весь цей час я не перестаю дякувати Богові за нові знайомства і тих людей, яких давно знаю. Я пишаюсь колегами та партнерами, які віддають сили, час, кошти та серця задля перемоги: це Барбара Кузьменко, донька Кузьми Скрябіна і фонд його пам’яті, це колектив компанії «МЕРЦ Україна», Дарія Хацька, моя давня пацієнтка росіянка Поліна, яка за кордоном з перших днів війни суперпотужно організовує переважно російських емігрантів на допомогу Україні в цей нелегкий час.

За березень місяць я побувала в стількох куточках Києва, де не бувала ніколи раніше: бажання допомогти та віддати прослідковувалося від пересічних громадян до компаній. Особлива проблема тоді була з ліками, оптикою — ми знаходили все.

Компанії йшли назустріч, переміщаючи препарати, віддаючи щось по собівартості, щось безплатно. Пишаюсь тим, що у нас є фармацевтична компанія Дарниця, Борщагівський фармкомбінат, який без будь-якої реклами безплатно віддавав волонтерам парацетамол, компанія «Юрія-фарм» — взагалі чарівники, які йшли назустріч на рівні перших осіб компанії, не уточнюючи лишніх деталей.

З 24 лютого і до Дня нашої Перемоги пріоритет може бути лише один – перемогти російське зло в цій війні, а бізнес потрібен для того, щоб мати змогу допомагати нашим воїнам та тим, хто постраждав від воєнних дій росії. 

З початку війни та до квітня місяця моя клініка практично не працювала. Я пам’ятаю, наскільки я була щаслива, коли 18 березня мені написала моя постійна пацієнтка і попросилася на процедуру. Такий маленький острівок мирного життя і жіночих секретів поміж бомбами та ракетами.

Зараз активно працюю. Іноді менше, іноді навіть більше, як до 24.02. Майже щоденно роблю закупівлі на потреби фронту та для волонтерських організацій, які підтримую. На це потрібні гроші. Я вже майже не рахую, скільки витрачаю, – наразі, цінності зовсім в іншому. Податки, комунальні послуги сплачені вчасно; допомагаю вижити працівникам — наразі виплачую їм всі кошти від їх послуг. Поки що мій бізнес – це лише я сама.

«Острівки мирного життя» для постраждалих мешканців Київщини

Окремо хочу виділити мою співпрацю з фондом «Всі ми з України», який організований і активно працює на території Бучанського району. Це особливі люди та особлива історія, як особлива історія Бучі. Разом з Костею Кастутісовичем, який за час окупації особисто врятував 203 людини та казахською діаспорою ми не просто їздимо роздавати харчові пайки постраждалим людям — щотижня в різних селищах на селян чекає справжній пікнік, як в мирний час: готується величезний котел плову, смажаться баурсакі, ми роздаємо необхідні продукти, одяг, ліки, засоби гігієни. 

А за останній місяць до спільноти, завдяки Алі Ковальчук, доєдналися ще й співочі волонтери — справжні оперні співаки. Вважаю, що такий симбіоз — то просто цілющі ліки для зранених війною людей.

Чим займаюсь я під час цих виїздів? Власне, тим, чим вся дружня команда — сортуємо, пакуємо та роздаємо допомогу, допомагаємо «офіціантами» на роздачі плову — так, ця фізична робота дуже допомагає відчути свою причетність, хоч дехто мені каже “як, ви лікар, такий спеціаліст і стоїте день з пайками чи їжею”. Звичайно, лікарська валізка завжди з собою і постійні консультації також мають місце, бо з тих, хто був в окупації, дуже багато літніх людей, а саме вони більше потребують медичної уваги та допомоги.

«Наші люди — надихають»: як війна змінює цінності та як волонтерство може відновити ресурси

Будь-які критичні обставини є індикатором справжніх цінностей, усвідомлення надважливого. Не буду оригінальною, якщо скажу, що зараз нарівно на п’єдесталі життєвих цінностей стоїть саме людське життя, мир, сім’я, людяність, добро, порядність.

Під час війни у мене з’явилося більше емпатії, навіть простого терпіння, разом з цим, я почала чіткіше вибудовувати свої кордони. Я відчуваю задоволення кожного прожитого дня, бо тепер спілкуюся виключно з людьми, які мені приємні. Я постійно віддаю дуже багато енергії та любові й, разом з тим, – надзвичайно багато цього ж отримую на заміну. 

Я завжди дуже багато допомагала своїй родині, сім’ї. Та до війни ніколи такою з радістю не віддавала чужим людям своєї любові, праці, часу, грошей, як роблю це зараз. 

Ще з початку березня, коли мій дорослий син, маючи “білий квиток” двадцятирічної давності, пішов добровольцем захищати Київ і Україну, в мене з’явилася підшефна рота. Можна сміло сказати, що родина стала на 90 осіб більшою. Майже щоденно я була у них в частині, допомагаючи закривати нагальні потреби, а їх було багато – ті ж само спальники, предмети гігієни, продукти, медикаменти. Довелося дізнатися, що таке сухий душ і як це цінно для бійців, які місяцями не знають, що таке ліжко і ванна; що таке теплики, які потрібні та де шукати; які плити оптимальні для бронежилетів; комплектувати аптечки бійця та отримати задоволення від того, що у тактичного медика роти з твоєю допомогою є все необхідне.

Досить швидко у мене на варті перестали питати документи та казали: «Мамка приїхала». Це дійсно відчуття любові, турботи, відповідальності, як за своїх дітей. А мами дітей не кидають. 

На Великдень перед вирушенням з Києва мені дуже хотілося потішити хлопців, адже багато хто з них давно не бачився зі своїми рідними. Два дні пекла ковбаси, шинку, підчеревину, фарбувала яйця. Але «вишенькою на торті» для хлопців стали іменні персональні капкейки з позивними кожного. Тішилися, раділи, носилися з ними, як малі діти. А я раділа, бо змогла подарувати своїй великій родині ЗСУ свято.

Зараз хлопці на «0» позиціях. Постійно підтримую з ними зв’язок. Звичайно, дуже хотілось би сказати, що зараз вже все є, та це, на жаль не так. Відправляю через зв’язкових і продукти, і перев’язку, і медикаменти, і літню форму, берці, мішки, сокири, пилки.

Дуже вдячна Каті Ковальовій і фонду «ТРІНІТІ», які завжди виручають і пайками, і генераторами, павербанками.

Окремо виділю проєкт «Чиста вода для ЗСУ», це надзвичайно важлива допомога від Бучанського фонду «Всі ми з України», які через донати та власні зв’язки надали мені дуже багато препаратів для перетворення «води з калюжі» в питну, а я по своїх каналах доставила їх в дуже багато місць — Харків, Бахмут, Слов’янськ, під Оріхово, Сєвєродонецьк.

Плакала я всього двічі за війну. Вперше це було на початку березня, коли син попросив забрати машину, а разом з нею віддав паспорт і готівку, зіславшись на те, що тут йому це не потрібно. Вдруге 7 липня, коли мої хлопці з «нуля» попросили хоч щось з їжі для себе, але обов’язково — для котів та собак. Уявіть, самі голодні, а просять їжу для тварин. Орки наших собак їли, наші воїни рятують і годують. У цьому маленькому прикладі – суть української душі.

«Сукню одягла лише двічі»: «мирні» звички, які під час війни сприймаються по-новому

Вважаю, що в українок викорчувати нормальні цивільні звички повсякденного життя не може ніяка війна, ніяка росія. Ми ж не можемо не прибирати своє житло, не готувати смачно, не турбуватися про своїх близьких, не слідкувати за собою. Дуже яскравий приклад був у вщент зруйнованому Мощуні : жіночка, у якої з усього майна залишився шматочок гаража, прибирає в цьому куточку — килимок, фіранки, якимсь чудом вцілілі вазочки — і прийшовши за гумдопомогою питає про не йодовану (саме!) сіль, бо планує консервувати городину! Городи не всі розміновані, дому нема, плити та банок теж, але ж ми УКРАЇНОЧКИ ХАЗЯЄЧКИ.

Щодо себе особисто — лише двічі за війну вдягла сукню. Розумію, що це вже прояв тривалого стресу, але не можу собі дозволити просто гуляти в парку… не можу.

Лише один раз відвідала ресторан — зустрілася з подругою, яку не бачила 5 місяців. Звичайно, де ж іще зустрітися дорослим достойним дівчатам? Все пройшло добре, але спочатку я навіть не зрозуміла – як це, піти в ресторан? І скажу відверто, спостерігати за людьми, які постять свої фото на морях, в ресторанах, на дискотеках, м’яко кажучи, некомфортно.

До дня народження клініки раніше ми завжди дарували подарунки клієнтам та партнерам, а цьогоріч дарували безкоштовні косметологічні процедури для волонтерів і бійців ЗСУ. Це дійсно було надзвичайне відчуття свята – ми дарували не просто процедури, а частинку нормального, довоєнного життя, емоцію турботи, краси, релаксу. Я навіть не можу передати словами відчуття і наші та наших обдарованих. Можливо, це саме те, що й називається «обійняти серцем».

Я щиро вдячна кожній з моїх відвідувачок, які допомагають моїм рукам не втрачати досвід: за їх дзвінки, обійми, підтримку, в тому числі та фінансову. Адже косметологія і догляд за собою – то нормальна риса цивільного світу, а українки – найкращі у світі жінки. Наразі, я б додала до відомої фрази “Краса врятує світ” – якщо цей світ врятує Україна. 

А Україна – це кожен з нас, і разом ми непереможні.

Публікацію підготувала команда WoMo.ua за підтримки представництва Фонду Фрідріха Науманна за Свободу в Україні. У публікації подано  погляди авторів, які можуть не збігатися з  позицією Фонду.