Марічка Довбенко: Я готую ліжко для Першої леді та Президента 

Авторка ”У ЛІЖКУ” розповіла про історію створення YouTube-проєкту та що відбувається у ліжку за кадром

У Швеції можна побачити, що люди роблять у своєму ліжку 

Коли я навчалась у Швеції, то побачила що люди дуже просто ставляться до своєї приватності. У квартирах не має фіранок чи штор, бачно все що відбувається: як люди сплять, ходять, їдять. Це мене водночас і вражало, і бентежило, адже у нас так не заведено. У нас зачинити по щільніше, аби ніхто нічого не побачив. Я багато міркувала над цим, і вирішила що така поведінка пов’язана із тим, що Швеція одна із найбезпечніших країн, люди там просто не відчувають загрозу від того, що хтось їх побачить. Одного разу я також вирішила спати, не закриваючи жалюзі. Мені було дуже цікаво отримати такий досвід, адже кімната в якій я мешкала у гуртожитку розташовувалась на першому поверсі. І ця маленька деталь свідомості іншої культури, до якої ти можеш бути дотичною, виявилась для мене напрочуд корисною. Перше, що я бачила, відкриваючи очі, — людей, згодом така поведінка стала для мене не просто нормальною, а комфортною. 

Я хочу, щоб українці ставали більш відкритими 

Саме там, у Швеції, і виникла ідея формату інтерв’ю “У ЛІЖКУ”. З огляду на те, що увесь час у мене був потяг повернутись додому і продовжити брати участь у трансформації України в європейську державу, а також з огляду на мою професійну сферу — комунікації, я вирішила розмовляти з цікавими людьми про важливе для України та українців.

Тоді я міркувала, що ліжко — це місце, де ми ввечері перед сном роздумуємо про наш день, плани на завтра, та зрештою мріємо. І така розмова з іншою людиною може бути дуже природньою, у такій обстановці гість зможе розслабитися, а глядач відчути себе майже як у своєму ліжку.   Гадаю, що якби я увесь цей час знаходилась в Україні — така ідея б не спала на думку, бо все ж таки наше суспільство більш консервативне. У Швеції я навчилася відкриватися до іншого — і хочу, щоб українці, дивлячись “У ЛІЖКУ”, також ставали більш відкриті до нового. 

Ми всі прокинулися у ліжку 24 лютого 

Я не розумію, чому цей проєкт може викликати у людей асоціативний дисонанс. Згадайте, де вас застала війна вранці 24 лютого, де ваше життя та життя всієї України змінилося. Ліжко стало дуже символічним місцем для нас. І кожен раз, коли я записую випуск програми, пригадую, як я прокинулася у цьому ліжку о 4:30 того дня. Для трансляції цієї ідеї у програмі, ми зробили заставку-відеоряд, де я лежу у ліжку із заплющеними очима, чутно вибухи і я прокидаюсь. 

Так як було страшно тоді 24 лютого, не було страшно уже нічого. Я не боялася провалитися із цим проєктом, хоча це було дуже ймовірно. Як наше суспільство сприйме такий формат? Хто погодиться прийти у ліжко? Тому я навіть не сказала практично нікому, що запускаю цей проєкт. У мене не було ні менеджера, ні продюсера, ні піарника, нікого. Я знайшла оператора, а все решта робила і продовжую робити самотужки, поєднуючи це ще зі своєю основною роботою.

Першим гостем у ліжко я запросила людину, з якою я давно дружу, але навіть його мені прийшлось запевняти в тому, що це все серйозно та максимально прозоро.

А коли герой прийшов та ліг у ліжко, запевняти вже було треба мене, що я зможу це інтерв’ю зробити. У мене було багато власних бар’єрів — це був мій перший досвід зйомки, ще й у такому незвичному місці. Хоч це моє власне ліжко, але я там звикла займатися іншим. Зрештою, своїм першим досвідом я була задоволена а, але коли зараз аналізую кожен наступний випуск, бачу суттєвий зріст.

Тут ми справжні  

Я обрала суспільно-політичну тематику для своїх розмов. Тобто гостями  можуть бути не тільки експерти та політики, а й люди із культурного сектору. Якщо до мене прийде якийсь артист, то спілкуватись ми будемо на теми, які важливі для життя українців та нашої країни. Я хочу, щоб ці розмови допомагали нашому суспільству знаходити відповіді на важливі для нас питання сьогодні та думати про те, що важливо буде завтра, після нашої перемоги. 

У моїх інтерв’ю часто можна зустріти дотошність та питання на кшталт, чому депутати не можуть відправити у відставку міністра освіти Шкарлета, як це було під час розмови із депутатом Ромою Грищуком, який займається освітою. Уже декілька разів наші розмови “У ЛІЖКУ” потім втілювалися у житті. Наприклад, Павло Клімкін, колишній Міністр закордонних справ України, запевняв “У ЛІЖКУ” ще у листопаді, що Україні передадуть Patriot, тоді в це ще не дуже вірилося, а сьогодні вони уже на полі бою.   

Коли гість приходить до мене у ліжко, для нього це невеличкий сюрприз, бо я ніколи не даю питання заздалегідь, хіба можу окреслити тему розмову. Тому всі наші розмови дуже природні — і я “У ЛІЖКУ” абсолютно природня, не граю ніяких ролей.   Мені здається, що це дуже впливає на кращий контакт, на відвертість. І глядач відчуває цю справжність, я сподіваюся.  

“У ЛІЖКУ” ми шукаємо нових себе  

Якийсь час я працювала з психологом стосовно власних питань. Проте мені також важливо було розібратися, чи спроможна я на щось, чи не завищені у мене сподівання стосовно себе, чи можу я робити те, що хочу, і чи не буде це якось дивно виглядати?. Психолог допоміг мені зрозуміти, що у всіх є питання до себе, тому не потрібно боятися і вагатися, а потрібно діяти й в процесі прийдуть відповіді. Тому сьогодні “У ЛІЖКУ” я знаходжу багато відповідей особисто для себе.  

Я просто йду та стукаю у двері. Перед цим часто шукаю ці двері до людей, з якими хочу поспілкуватися, а потім невтомно у них стукаю. Люди, які відчиняють двері і приходять у ліжко — це люди, які транслюють готовність до нового, до нового формату суспільного дискурсу, до нового бачення України. України, яка сьогодні захищає Європу і весь західний світ, і має стати візіонеркою майбутнього, а не пережитком минулого. 

У нас є плеяда політиків, які стали пережитком минулого. Як Юлія Тимошенко, наприклад, якою я щиро захоплювалася у дитячому віці. Тоді вона здавалася такою сильною жінкою, яка протистоїть системі. Мене взагалі дуже надихають такі вольові жінки. У старшому віці це була Маргарет Тетчер, а в останні роки — Мішель Обама. 

І я б дуже хотіла більше спілкуватися з такими жінками у своєму проєкті. Поки це було двоє жінок — народна депутатка Марія Мезенцева та телеведуча і активістка Ярослава Кравченко. Але жінки менш схильні погоджуватися на мій формат. Одна з відомих в Україні жінок (поки не буду називати її ім’я) відповіла мені: “Ви запросіть ще декілька жінок з хорошою репутацією, а потім я прийду”. І мені було дуже дивно це чути від жінки, яка сама пройшла довгий шлях становлення своєї публічності та побудувала ім’я на соціально відповідальних проєктах. Але я продовжую стукати у двері й сподіваюся, що колись їх відчинять Перша леді та Президент.  

Вікторія Покатіс, Анастасія Ніколаєнко