Марія Матіос: Ніяке «чисте мистецтво» не може стати причиною відмовчування

Другий KyivBookFest зібрав не лише видавництва і книголюбів, але й видатних авторів, чиї твори лишають щемкий посмак у серцях читачів. Однією з таких авторок є наша співрозмовниця — письменниця і поетеса Марія Матіос.

Письменник нікому нічого не зобов’язаний, окрім свого сумління  

Я ніколи не любила отієї заяложеної тези про якусь особливу письменницьку місію в суспільстві, бо вважаю її дещо надуманою і перебільшеною. Так, радянська школа, яка також вплинула на моє виховання, закладала постулат, що письменник мало не у примусовому порядку зобов’язаний виховувати суспільство, бо він — совість нації і т. д. Але насправді письменник нікому нічого не зобов’язаний, окрім свого сумління і відповідальності перед ним. Він може бути пияком і одночасно генієм. Може мати нестерпний характер, але бути улюбленцем публіки. П’ять разів одружуватися і одночасно обстоювати сімейні цінності. Решта залежить від його особистості і його світогляду. І не більше.

Але я переконана, що національний письменник просто зобов’язаний мати зрозумілу для суспільства громадянську позицію, публічно артикульовану, а тим паче у складні для його країни часи, а тим паче у воєнний час.

Ніяке «чисте мистецтво» не може стати причиною відмовчування чи страусиної позиції «мистецтво поза політикою».

Так, письменник не конче має бути трибуном чи златоустом з усіх сфер життя. Та, коли надходить небезпека для його батьківщини, це великий гріх і навіть злочин відмовчуватися у коконі своєї уявної високої місії, чи законів того ж «чистого мистецтва», чи космополітичної естетики. Якщо я, письменник, з певних причин не можу взяти до рук зброю в прямому сенсі, як Артем Чех, Сергій Жадан, Артем Чапай, Ярина Чорногуз  і багато-багато інших не названих мною колег, у час війни я роблю те, що можу і вмію: волонтерю, як Тамара Горіха Зерня (хоч і не у таких масштабах), психологічно допомагаю рідним загиблих воїнів, вислуховую поранених, розшукую зниклих і звичайно, пишу, коли можу. А згодом з фронту чи госпіталю надходить вістка: дякую, я вашу книжку читав на реабілітації, у шпиталі чи й поміж боями. І тоді хай сховаються всі бігуни за Нобелем чи ще за чимось, коли ти в якусь мить розумієш, що своїм словом, саме Словом тут, на своїй землі, дієш, як загойні ліки для тих, хто цього потребує. Немає слів передати це відчуття! Тоді промінчик ліхтарика з фронтового окопу над твоєю книжкою перевершує софіти найпрестижніших світових зібрань. У мене дотепер волосся стає сторчма, коли я згадую лист однієї української Матері: «Я чекаю тіла свого сина і читаю ваші МАМИ».

Коли берегиня вдома, тоді легше вірити

Може, це немодно і дивно, але увесь час повномасштабної війни я тут, в Україні: у Києві, в горах, знову в Києві… І я не маю жодного бажання їхати туди, куди мене кличуть з першого дня цієї нелюдської війни: у Канаду, Америку, Францію, Німеччину, де повиходили мої нові й давніші книжки. Напевно, я б і там своїми публічними виступами не пошкодила Україні, хоч зброї, напевно, від моїх промов у нас не побільшало б. Там є кому від імені України добре говорити й без мене. Але я пригадую вуличну розмову десь у перший рік війни, коли одна жінка довго дивилася на мене, тоді перепитала, чи не помилилася, а потім сказала ніби в нікуди: «Знаєте, коли берегиня вдома, тоді легше вірити». І пішла собі.

Я ніколи не вважала себе нічиєю берегинею, хіба лише своєї великої родини, але ці слова просто потрясли мене. Бо якщо ти публічна людина, для когось це має значення, що у час війни ти не в Маямі нібито збираєш гроші для ЗСУ, за які мало коли звітуєш чи й не звітуєш зовсім, а тут, разом з такими самими, як сам, слухаєш бридке виття сирен і благословенну роботу ППО, здригаєшся від новин, плачеш разом зі знайомими і незнайомими, але тут, разом з усіма.

І, може, лиш у такі хвилини розумієш свою, швидше, людську, ніж письменницьку, місію: бути однією цеглиною опОри Опору і віри своїх співвітчизників. Бо чим далі серце нашої нації вже не навпіл, а на четверо, на шматки, і чим далі — прапорів більше, ніж воїнів. І ти вже точно не можеш бути просто у своїй мушлі вигаданих образів, сюжетів і персонажів. Ти вже  літописець такого часу. І хочеться зафіксувати, зафіксувати усе до йоти. Для людського чи Божого суду над ворогом за всі його звірства і наші сльози.

Мій світогляд формували насамперед батьки

Я вже багато разів казала, що мій світогляд формували насамперед батьки і ще раз батьки і їхній життєвий приклад. Ніякі побічні чинники не вплинули на мене сильніше. Книги — розумні, серйозні і всякі — просто доповнюють життєві орієнтири чи приносять естетичну й емоційну насолоду. І не більше. У мене є багато улюблених авторів, бо ж людство за час цивілізації створило такі поклади писаної думки! Але сказати, що ось той чи та — це моє все, не можу. Однак у партері літературних авторитетів для мене однозначно зостається Ольга Кобилянська, зостається Стефан Цвейг, Маркес. А далі — несть їм числа. Все залежить від настрою, віку і часу. Перечитайте «Любий друг» Гі де Мопассана в перекладі Валер’яна Підмогильного — і ви відчуєте щось близьке до екстазу від такої української мови. Або ж посмакуйте мовою Юрія Косача у «Володарці Понтиди» — і у вас надовго зостанеться присмак вина столітньої давності з найвідоміших світових колекцій. І таких прикладів — море.

Груба фізична праця допомогає відновити емоційний  ресурс

Творчість завжди вимагає не просто великого, а виняткового емоційного ресурсу! Як його відновлювати у час небезпеки і викликів? Я не маю універсального рецепту. Найближче — просто груба фізична праця, якої я ніколи не цуралася і не цураюся. Це, мабуть, таки універсальний антидепресант. Напевно, я би вижила навіть на Північному полюсі, бо не боюся фізичної праці, а у важкі якісь моменти стаю дуже винахідливою. Це властиво всім, хто народився, виріс і загартувався в селі. А ще у мене завжди на журнальному столику 3-4 книги, які я читаю поперемінно, також залежно від настрою і самопочуття, а також інших обставин. Але я не знаю, що таке не читати.

Якби я не знала, що хочу сказати читачеві, я б не бралася за Слово

У мене в історичному романі-панорамі «Букова Земля» між першим реченням і останньою крапкою минуло 13 років. А це (на хвилиночку!): майже 1000 сторінок тексту, 225 років подій, 2 млн 100 тисяч знаків, 362 тисячі слів, понад 500 імен, більше 600 топонімів. 13 років не тільки інтелектуальної, але й реальної фізичної роботи в архівах, у різних місцевостях, між людьми. На останній крапці (після поїздки в Станицю Луганську в 2018 році) я собі сказала: «Все, Маріє! Решта піде у наступні книжки».

Поезія, вірш, як правило, справді нагадує вистріл кулі (це не образ, маю певні навички стрільби зі зброї). Це короткочасний сплеск емоцій. А написання роману — концентрований згусток дуже багатьох чинників: розуму, логіки, логічних зв’язків, почуттів і т. д. Романи не пишуться на такому диханні, на вершині чи то радості, чи смутку. Це інший жанр, сказати би, інша галактика. Принаймні для мене. Це штабелі і штабелі різних деталей. Умовно кажучи, це труд шахтаря із забійним молотком чи, ближче до наших реалій, робота ППО під час багатогодинної тривоги. Вишукування цілей (персонажів) плюс взаємодія з іншими підрозділами (пересікання персонажів з різними сюжетними лініями), наведення прожекторів на ціль (дошукування взаємозв’язків дійових осіб в романі) тощо. Так що вірш ти видихнув (навіть якщо він беземоційний) — і крапка. Поет не зобов’язаний пояснювати читачеві нічого, він може обірвати думку на пів слові, залишити читача у повній невідомості чи нерозумінні. З романом так не буває. Навіть у романі з суцільним «потоком свідомості» є своя логіка, розвиток внутрішнього сюжету і логічне закінчення. Інакше письменник залишиться автором однієї книжки чи писатиме у шухляду для себе або для рідні.

Вплив літератури на національну ідентичність та читацькі одкровення

Впливає і то безпосереднім чином. Знаєте, я могла би зараз «розводитися» високим стилем про цей вплив. Але не люблю теоретизування і «філософствування» без особливої потреби. Отож відповім на дуже конкретних прикладах.

У дитинстві я хотіла бути юристом (дивно, правда?), тобто правником, людиною, яка обстоює справедливість. У старших класах мріяла стати журналістом, щоб мати можливість брати інтерв’ю у відомих людей, особливо космонавтів. Уявіть, на час яких ідеалів і пріоритетів припало моє формування! Врешті з мене виросла письменниця. Але так чи інакше мої дитячі мрії справдилися — всі до одної. Бо письменник-прозаїк, погодьтеся, це той самий правник, який обстоює справедливість для кожного свого героя (хоч і не в суді), і той самий слідчий, навіть якщо він не пише детективів. (А це, до речі, різні професії.) Увага до деталей, до точних характеристик і маркерів місця, до персонажів, до характеристик часу — хіба це не правнича і слідча водночас професія у хорошому сенсі? Прозаїк — він і слідчий, і адвокат, і прокурор, і суддя своїм персонажам (переважним чином це стосується тих, хто пише подієву, сюжетну прозу). І скрізь він має бути дуже, ну дуже переконливим і правдоподібним, точним, щоб у ту чи іншу історію повірив читач. А з іншого боку хіба прозаїк не журналіст? Не та людина, яка вміє так зайти «попід шкіру» своєю цікавістю (сюжетними лініями твору), що інтерв’юер (персонаж) перед ним «пливе» і розкриється, як нічна квітка, вивертає свою сутність, тому стає читачеві цікавим або ні?

Після кожної моєї книжки (і я нітрохи не перебільшую) мені надходить маса відгуків і листів приблизно такого змісту: до вашої «Солодкої Дарусі» («Нації», «Майже ніколи не навпаки» і т. д.) я не читав книжок українською…. після вашої («Дарусі», «Букової землі»…) я перейшла на українську… я не знав (не знала), що в історії України були такі сторінки, як описані вами в… я шкодую, що так багато людей до війни не цікавилися нашим минулим… як же я хочу бодай частково засвоїти мову, якою ви пишете, щоб вона не була така дистильована і канцелярська… і так далі. Що це, як не вплив літератури на формування національної самосвідомості?

Такі читацькі одкровення багато про що свідчать, бо йдеться не просто про незвичний сюжет чи цікавого персонажа того чи іншого мого твору. Коли б я не була переконливою як адвокат для кожного свого персонажа, навіть останнього негідника, очевидно, я не могла б викликати хвилю таких емоцій у читача, а заодно і впливати на його самосвідомість. «Який же він негідник, той ваш енкаведист, і як же ж я його ненавиджу, що готова сама йому відомстити» — ось ця читацька реакція каже, що я виписала персонажа так, що зробила достовірним, переконливим для читацької ненависті.

Не треба думати, що тобі найгірше у світі

Мої ритуали незмінні багато-багато років: увечері попросити Бога нічку переночувати, а вранці подякувати, що днинки дочекала. За день зробити бодай дрібну, але добру справу: зателефонувати хворому чи тому, хто в біді. Та, Боже мій, скільки довкола всього, що може вивести тебе з найбільшого суму. Особливо тепер. Бо ніколи, навіть у найбільш трагічні миті, не треба думати, що тобі найгірше і найважче у світі.

Життя коротке, нація — вічна

Молодим я повторю своє улюблене: життя коротке, нація — вічна, а ви намагайтеся бути щасливими отут і вже, і живіть, живіть: цікаво, розмашисто, до смаку, бо ніхто інший ніколи не виконає цю роботу за вас. А ще запрошую тих, кому цікаве спілкування зі мною, прийти на виставку KyivBookFest у суботу, 7 вересня о 15 годині, де і зустрінемось.