Леся СайкоМарко Миколайович Вороний народився 18 березня 1904 року в родині письменника та дворянки, дочки автора слів “Ще не вмерла Україна” Миколи Андрійовича Вербицького.
Марк Вороний – український письменник, перекладач, дитячий поет часів розстріляного відродження та син відомого українського письменника Миколи Вороного. Більше цікавих фактів про Марка Ворона читайте нижче.
Марко Вороний: цікаві факти
Сімейне дерево Марка Вороного
Як ми писали вище, Марк Вороний народився у не простій родині, його батько – відомий український поет та громадський діяч Микола Вороний, мати Віра Вербицька-Антіох – дочка поета Миколи Вербицького. Дід Микола Вербицький — український письменник і журналіст родом із дворянської родини — його мати походить із відомого княжого роду Голіциних. Батько був секретарем губернської управи. А дядько по матері Сергій Павлович Голіцин був Чернігівським генерал-губернатором.
Освіта та робота Марка Вороного
Після розлучення батьків Марка виховували матір та дядько Федір Миколайович Вербицький.
Навчався хлопець у Чернігівській гімназії, де й почав писати. Також Марко здобув освіту у Київському музично-драматичному інституті імені М.М. Лисенка та Київському інституті народної освіти.
Творчо реалізовуватись почав із 16 років, а друкуватися у журналах — у 20-х роках.
1918 року записався добровольцем в армію Денікіна, проте його не взяли через неповноліття. У свій час жив у Катеринодарі, а коли повернувся в Україну 1920 року, працював вантажником. Після повернення батька з Польщі разом із ним жив у Харкові, потім у Києві.
З 1928 року працював на кіностудії, перекладав титри фільмів з російської мови українською. Восени 1933 року переїхав до Москви, де почав працювати в журналі «Наші досягнення» та мандрувати по всьому СРСР.
Творчість Марка Вороного
Марк Миколайович Вороний мав літературний псевдонім – Антіох. У 1930 році він видав 5 збірок для дітей: “Будівельники”, “Коніки”, “Носоріг”, “Ставок”, “Червоні краватки” та збірку віршів “Форвард” через 2 роки.
Скільки знав мов Марко Вороний?
Він був талановитим перекладачем, переклав з німецької (Райнер Марія Рільке, Георг Гайм, Альберт Ліхтенштайн), французької (Рене Сюллі-Прюдом, Шарль Бодлер, у тому числі знаменитого «Альбатроса»), італійської (Джованні Бокаччо), єврейської (Да.
Арешт та репресії Марка Вороного
Восени 1933 р., коли посилилися репресії проти українських письменників, Вороний змушений був виїхати до Москви, де майже рік працював у російському журналі.
19 березня 1935 року його заарештували у Києві органи НКВС УРСР. Згідно з протоколом труса, у нього вилучили рукописи та особисте листування у трьох папках, а також книги М. Грушевського (“Історія української літератури”, “Український народ у минулому та сьогоденні”), С. Єфремова (“Історія української писемності”), історичні праці М. Костомарова, “Твори” Т.Т. з цього за клопотанням матері поета органи НКВС не повернули.
Слідство велося у груповій справі, в якій, крім Вороного, фігурували Зеров, Лебідь, Мітькевич, Пилипенко та Пилипович. Усіх звинувачували у приналежності до контрреволюційної націоналістичної групи, яка готувала повалення радянської влади на території України, а також терористичні акти проти радянських та партійних керівників. З цієї групи до реабілітації дожив лише Мітькевич, який у 1957 році заявив прокуророві, що слідство у їхній справі велося з грубими порушеннями соціалістичної законності.
Як з’ясовано перевіркою військової прокуратури, колишнього співробітника НКВС УРСР Овчинникова, який брав участь у розслідуванні цієї групової справи, за порушення соціалістичної законності було засуджено, а його колега Літмана звільнено з органів державної безпеки через фальсифікацію матеріалів слідства.
“Заявляю о том, что со дня моего ареста 19 марта 1935г. в течение 20 суток, уже находясь в стенах НКВД, я вел себя как предатель, как классовый враг, ни одного слова правду не говорил, но с 8 апреля я решил еше раз навсегда порвать с моим националистическим прошлым, и начал говорить искренне, ничего о себе не утаивая, отдавал всего себя, какой я есть, на руки пролетарского правосудия. И с указанного времени ни одного слова лжи мной не было сказано”, — заявив Марко.
Військовий трибунал Київського військового округу на закритому судовому засіданні 1-4 лютого 1936 року засудив Вороного на 8 років позбавлення волі у виправно-трудовому таборі. Відбував покарання на Соловках, де працював в основному на сільськогосподарських роботах і намагався домогтися перегляду справи, відмовляючись від “визнання”.
Загибель Марка Вороного
9 жовтня 1937 року трійкою НКВС у Ленінградській області Марка Вороного було засуджено до розстрілу. Вирок виконано 3 листопада 1937 року.
У липні 1956 року 76-річна мати поета Віра Миколаївна звернулася до військової прокуратури з проханням з’ясувати долю сина, про якого з вересня 1937-го нічого не знала, хоча неодноразово зверталася до різних інстанцій на ім’я Сталіна.
Ухвалою Військової колегії Верховного Суду СРСР від 23 січня 1958 р. обидва вироки щодо Вороного М.М. скасовано, а справу припинено через відсутність складу злочину.
Що писав Марко Вороний про Україну?
Ми підготували низку віршів Марка Вороного, які свідчать про високу художню культуру поетичної мови автора та дають її спробу осмислення історичної долі України, доповнить уявлення шанувальників слова про творчість нашого земляка.
Церкви і янголи
тобі, Тату,
як привіт з України
І
У завивалі тихих вечорів
Співає – думає церков барокко, –
І обсипається потужний спів
В зорі вечірньої огненний спокій.
Господен шлях – спустошені поля.
Проходить іноді Господь полями.
Спадає лист… Господь глядить здаля
На тліючі в спаданні плями,
На цвинтар білий, на хрестів юрбу,
На зграї гайвороння в мутнім небі.
– І тихо так одходить за вербу,
За обрій, за його багряний гребінь.
ІІ
Мутніють досвітки над гаєм;
У сірих обріях поля.
І знов дороги умирають
В сухих рудавних коліях.
І знов іде широким колом
Дзвіниця синя з-за верби,
А там ген-ген на видноколі,
– Село й спустошені горби.
Тріпоче вітер бубонцями,
Зростають рідні пустирі.
А понад ними пастухами
Ідуть два янголи вгорі.
Вони, як велетні повстали,
Мов по воді полями йдуть,
І бачиш ти, рожеві далі
Юрбою янголів цвітуть.
ІІІ
Під вечоровим розсипом огнів
Зростають чорними садами ночі,
І от розбуджений пташиний спів
Пітьму важку срібляним током точить.
Ах, це країна попелу й пожежі!
Непевні в ній будівлі деревʼяні –
Хвіст лисячий огня не вбережеш,
Коли він чоловічий зріст дістане.
– Дзвіниця деревʼяна загуде:
Жаліється і бовкає над силу,
Мов за тріским огнем, на неї йде,
Змежаючи безмежність – всесвіт цілий.
І от побачив зір паламаря,
– Там, де у тьму зникає шпиль дзвіниці,
Мов янголи над зводом вівтаря
Знялись в тривожній ореолі птиці.
І він глядів у миготіння крил,
І бачив – тихо янголи кружляють,
А проміж них промінить твердий шпиль
Над обступаючими ніч полями.
22 січня 1925 р.
Різдвяна елегія
Бʼє за вікном копитом кінь. Туман
Гойдається і лине в ніч різдвяну.
Мороз синіє… І святий пеан
Гудуть осніжені соборні бані.
Гуде Різдво: лунають колядки,
В гудінні сяє вулик небозводу…
Тобі привітний рух дівочої руки,
А коням пити свіжу, зимну воду.
Ти як вощина – догориш, спливеш, –
Лишиться спокій і холодний розум
І будеш ти один собі без меж
Вести рахунок слотам і морозам.
І вийдеш ти під ялинковий спів,
Ще раз поглянеш на зимові зорі:
Незмінне сяйво зоряних огнів,
Незмінне сяйво і свічок в соборі.
Отчизна
Моя отчизно! Знаю я, тобі
Судилась крізь війну в віках дорога.
Ти Бога бачила, такого Бога,
Що віти опустилися в журбі.
Ще колії татарської гарби
Лишилися і з полумʼя грізного
Не вийшла ти. Бо он ще відблиск його,
Поглянь, горить на степовім горбі.
Так, од могил земля наша горбата…
О, проклинаю всіх, хто єсть Батий!
На переможцях скрізь печать проклята.
Он на бурхливім небі знак страшний.
То крові з хмар напухнув хрест гігантський:
Не вийти з бід країні цій селянській.
Слово
Настали ночі темні і глибокі,
і в тиші вогкій туляться сади.
Спадають німо в течію води
і листя, і зірки мільйони років.
Куди у тьмі не йди, не чутно кроків,
в таємній тиші губляться сліди..
А десь над вами, села й городи,
підводиться Господень зір стоокий.
Так ми життя хвилинне проживем,
калейдоскоп одвічних наших тем
розібʼється об чорну тайну ночі.
Одно лишає нам хаос розлук:
в широкій ніжності відкриті очі
І Слово, роджене з блаженних мук.
Візія
Я раз лежав. Спокійна течія
Несла вгорі золотосяйні хмари…
Коли здалось – мов у глухім ударі,
Блакить розкрилась і стряслась земля!
Як божевільна, мрія палія,
Палала сфера. Огняні примари
Розходились і сходились у пари…
І в спеці шкіра тріскалась моя.
І я побачив: неслась земна куля
Серед пекельного того розгулля
У хорі незчисленному планет.
Зотліло все в страшнім огні свободи:
Гляділо сонце лиш в холодні води
І диски місяців, як мідь монет.