Марина Абрамович знову порушує усталені правила мистецького світу. У 2026 році вона стане першою жінкою, чиї роботи за життя представлять у Галереї Академії у Венеції — одному з найшанованіших музейних просторів Європи, де від епохи Відродження панували лише голоси минулого.

Виставка під назвою «Марина Абрамович: трансформаційна енергія» відкриється 6 травня 2026 року і триватиме до 19 жовтня у межах 61-ї Венеційської бієнале. Вона приурочена до 80-річчя мисткині й вибудовує зустріч між радикальними експериментами перформансу та іконами живопису, що формували культурну ідентичність Венеції. Куратором проєкту став Шай Байтель, художній керівник Музею сучасного мистецтва у Шанхаї, який працював у тісній співпраці з Абрамович.

Уперше в історії установи експозиція розгорнеться не лише у тимчасових залах, а й у самому серці постійної колекції. Таке рішення змінює спосіб взаємодії з класикою: поряд із полотнами Тіціана чи Белліні глядачі побачать твори, що визначали мистецтво другої половини ХХ століття.

Мистецтво тіла й кристалів

У центрі експозиції — практика Абрамович, яку вона називає «передачею енергії». Відвідувачам запропонують взаємодіяти з кам’яними ліжками та конструкціями, інкрустованими кристалами: лягати, сидіти або ставати на них, відчуваючи тілесний і духовний вимір її мистецтва.

Поруч із новими роботами, створеними спеціально для цієї події, покажуть і знакові перформанси: Imponderabilia(1977), Ритм 0 (1974), Світло/Темрява (1977), Балканське бароко (1997), Перенесення скелета (2008). Кульмінацією стане показ «П’єти (з Улаєм)» (1983), поставленої в прямий діалог із останнім шедевром Тіціана — «П’єтою» (1575–76). Цей жест перегукує досвід болю і втрати крізь століття, наголошуючи на тілі як на просторі страждання і водночас відродження.

Віховий момент для інституції

Ідеї виставки тісно пов’язані з подорожжю Абрамович уздовж Великого китайського муру, яку вона здійснила 1998 року з німецьким художником і партнером Улаєм. Протягом 90 днів вони йшли назустріч одне одному, аби зустрітися посередині й завершити свої стосунки. Для Абрамович ця мандрівка стала метафорою трансформації та водночас болючого, але необхідного переходу від одного етапу життя до іншого.

Виставка у Венеції стане не лише подарунком на ювілей художниці, а й історичним прецедентом для Академії. Донині її стіни пам’ятали лише посмертне визнання майстрів. Тепер же, завдяки Абрамович, відбувається злам традиції — підтвердження того, що сучасне мистецтво має рівний голос у діалозі з класикою, а жінки-мисткині посідають своє місце у пантеоні історії.