Леся СайкоМарина Мірзаєва, позивний “Мамайка”, — військовослужбовиця 3-ї окремої штурмової бригади ЗСУ, історикиня за освітою, колишня співробітниця Національного музею історії України. Відома Марина як авторка книги “Жінки Свободи“, де вона блискуче поєднала дослідження про жінок ОУН та УПА з власними щоденниковими записами з фронту, створивши міст між поколіннями українських борців.
У сьогоднішньому інтерв’ю ми поговоримо про те, як війна знайшла її, студентку-історикиню й учасницю Майдану, як у 2014 році вона не потрапила на фронт, але вже у вересні 2022-го приєдналася до ЗСУ. Обговоримо унікальність жіночого погляду у війську, глибоке значення її позивного “Мамайка” та, звичайно, поговоримо про її книгу — сагу, що показує тяглість духу нашого народу.
Де і за яких обставин війна застала вас та як ви ухвалювали рішення приєднатися до лав Збройних сил?
Коли почалася війна у 2014 році, мені було 17 років. Я навчалася на першому курсі історичного факультету Шевченка, була учасницею Майдану. Вже тоді сповідувала націоналістичні цінності і хотіла бути причетною до історичних подій моєї держави. Тоді на війну не потрапила. Мої зверхники, вчителі переконали у тому, що маю продовжити навчання. Мовляв, це буде найкраще вкладення для майбутніх рішень та дій. І дійсно, коли почалось вже повномасштабне вторгнення, то змогла приносити користь спочатку у волонтерстві, а згодом у війську. Приєдналася до ЗСУ у вересні 2022 року. Відтоді проходжу службу у Третій окремій штурмовій бригаді. Для мене важливо бути в епіцентрі історичних подій разом з однодумцями.
Ви є «Мамайкою» — військовою, але водночас ви жінка. Чи доводилося на фронті стикатися з упередженнями і як ви з ними справляєтеся? Або ж, навпаки, чи допомагає жіночий погляд бачити та фіксувати те, що чоловіки-військові можуть не непомітити?
Я потрапила у колектив, де до мене ставляться з повагою. Почуваюся частиною великої родини бригади. Звісно, що на початках кожен, чоловік ти чи жінка, має зарекомендувати себе, проявити, увійти в сім’ю. Мені пощастило. Я маю підтримку командування, побратимів.
Фіксувати щось цікаве, що, наприклад, увійшло до моїх щоденникових записів, можливо і допомагає жіночий погляд. Адже з досвіду читання спогадів учасниць визвольного руху відзначила, що їхні тексти зазвичай емоційні та деталізовані. Багато з них згадують своїх побратимів, їхні долі, описують побут і вдаються до саморефлексії. Тож можу допустити, що моє сприйняття навколишнього підкріплене жіночим умінням бачити деталі. Хоча це не заперечує того, що і серед хлопців багато уважних до дрібниць. Але однозначно жіноче і чоловіче сприйняття різниться, тому цікаво читати і тих, і інших, аби мати цілісну картину подій.
Хто придумав ваш позивний та що він означає?
Після закінчення школи, це був 2013 рік, я захопилася дослідженням української автентики. Особливо близьким став образ козака Мамая. Він уособлював добу козаччини, яка, на мою думку, посідає одне з ключових місць нашого національного міфу. Естетика Гетьманщини та українського степу не дала канути у забуття воїнській традиції у період поневолення наших земель. Мамай набув популярності серед народу у ХІХ столітті. Його образи прикрашали українські оселі, допоки московський режим не знищив їх, як й інші стовпи нашої ідентичності та самосвідомості.
Повертаючи силу образу Мамая, організувала свій перший фестиваль у рідному місті Боярка. Назвала його “Республіка Мамайщина” і згуртувала навколо нього поціновувачів української культури. Це був вересень 2013 року. Тоді хтось із друзів назвав мене Мамайкою. Сподобалося. Далі на Майдані була Мамайкою і так підписувала свої художні твори. Перший опублікований есей під цим псевдонімом вийшов у журналі “Дніпро”. Тож коли долучилася до війська, вибір позивного був очевидним.
Якою ви бачите жінку на війні сьогодні? Чи є щось спільне у погляді, жестах, внутрішній силі з підпільницями, про яких ви писали?
Жінка на війні сьогодні — це про спільну боротьбу. Українки у різні періоди нашої історії фігурували у політиці, були княгинями і гетьманихами, шляхтянками і козачками. Тобто мали статус і певний вплив на те, що відбувається на цій землі. Українці виховані на кордоні двох цивілізацій. Наш східний сусід, ворог, окупант, росія має відмінну від нас культуру, систему координат і цінності. Так склалося історично. І ми протягом багатьох століть протистояли тому, що приходило до нас зі сходу. Постійні війни формували українську ментальність. У нас включення жіноцтва у війну було і є невід’ємною частиною виживання. Просто у різні періоди по-різному це проявлялося.
Я не дуже люблю слово “берегиня”, воно мене тригерить. Але водночас розумію, наскільки важко було залишатися жінкою у період козаччини. Коли вона виконувала функціонал берегині, яка несе відповідальність за дітей, оселю, худобу, родинну скарбницю. У той час було дуже неспокійно на наших землях — польські, кримсько-татарські, московські війська заходили сюди, тож жіноцтво часто виступало фортецею свого сімейного вогнища. Мусила подбати про все. Тож я не здивована, що у такому гарті наше жіноцтво жило і розвивалося. У подальшому воно породило таких інтелектуалок, як Ольгу Косач (Олену Пчілку), Ларису Косач (Лесю Українку), Герміну Шухевич (бабусю майбутнього командира УПА Романа Шухевича), дівчат-воячок Легіону Українських Січових Стрільців, які воювали у часи Першої світової війни, та інших непересічних особистостей ХХ століття.
Звісно, що не всі жінки були у центрі історичних подій з чітко усвідомленою позицією власного стану, статусу, а згодом ідентичності. Традиційна рольова модель все ж таки зосереджувалася на тому, аби створювалися сім’ї та народжувалися діти. Проте з початком боротьби за українську самостійність у ХХ столітті націоналісти звернули увагу на те, що першою і головною цінністю всіх є боротьба за визволення народу. Ти не можеш виховати свідомого українця, який житиме вільно на цій землі, якщо не розумієш власної ідентичності і не готовий відстоювати її.
Організація українських націоналістів у минулому столітті вишколювала дівчат у жіночій мережі ОУН. Їхня ідеологія спиралися на те, що всі мають причинитися до боротьби за визволення України. Дівчат готували до сценарію великої війни. У нас же мало приділялося цьому уваги. Загалом ми дуже погано готувалися до теперішньої великої війни. Нам пощастило, що пасіонарні особистості чоловіків та жінок пішли захищати свою землю у 2014 та 2022 роках. Проте брак національного виховання породило низку інших проблем, зокрема і ту, що деякі жінки потурають ухилянству своїх чоловіків. Це сумно.
Але повертаючись до запитання, чи схожі жінки-підпільниці з тими жінками, які сьогодні в авангарді війни або ж виконують допоміжні функції як волонтерство. Так, звісно. І це насамперед про вибір і жертовність. Віднайти місце, де ти приносиш максимальну ефективність, і викладатися на повну, аби допомогти нашим чоловікам, які здебільшого на своїх плечах тримають фронт. Подібна взаємодія була в УПА. І ті, хто на війні або ж наближений до неї через рідних, то у них, звісно, відмінний світогляд, теми розмов, реакції, пріоритети. Я часто впізнаю у спогадах підпільниць саму себе. Є опис Марії “Ірини” Лабуньки, як вона з партизанського лісу потрапила у місто і зачаровано ходила там, розглядаючи його динаміку і безтурботність людей, які просто жили, а не боролися. Це нагадує мій приїзд додому після тривалого перебування з підрозділом на напрямку.
Як ви, як жінка і військовослужбовиця, бачите роль українського жіноцтва у відновленні країни після перемоги? Чи буде ця роль такою ж важливою, як і на фронті?
Для мене всі українці мають бути включені у процеси війни та відновленні країни після чергового етапу боротьби. Я дуже не люблю слово “перемога” у тому значенні, яким його змальовують сьогодні. Це виглядає ніби фініш, після якого московити покинули всі наші землі і ми зажили тут щасливо і безтурботно. Але ж історія та реальність показує протилежне — росія не зупиниться, допоки існуватиме їхня імперія. І не одне покоління українців має докласти зусиль не тільки для відновлення, але й поліпшення оборонної спроможності нашої держави. Ми маємо виховати сильне прийдешнє покоління, яке буде кращим, у якійсь мірі більш свідомим, за нас. Чи жінки є у цих процесах? Однозначно.
Для цього нам потрібна консолідація суспільства, розуміння, що таке держава і нація, що є відповідальністю за загальний добробут, а не особистісний. Не працює так, що один віддає життя на війні, а інший насолоджується легкістю буття без думки про майбутнє цієї держави. До прикладу, матері, які на дитячому майданчику спілкуються зі своїм чадом російською, невже це великі надзусилля говорити рідною мовою?
Ті, хто сьогодні далеко від фронту та живуть власне життя, мають формувати україноцентричний простір навколо. І це не є якимось надскладним завданням бути не байдужим. Це про спільні цінності, які об’єднуватимуть нас і робитимуть кращими. Ми вже зрозуміли, що ворогу цікава не територія, а знищення українства як такого. Тож нам не треба чекати відновлення, аби почати робити кроки. Сьогодні, вже і зараз ми маємо працювати на майбутнє. У нас за період бездержав’я стільки було знищено, що ще багато років відновлюватимемо втрачене у минулому столітті. І до цього, звісно, додається і те, що ми, на жаль, втратили за час цієї війни. Тому роботи для всіх багато.
Багато військових говорять, що на війні відчувають почуття братства. Чи є у вас таке відчуття з побратимами та посестрами і як воно відрізняється від дружніх зв’язків, які були у вас в цивільному житті?
Підрозділ — це моя друга родина. Я дуже люблю цих людей і вдячна їм за ту підтримку, яку відчуваю щоденно. З більшістю побратимів та посестер навряд би ми перетнулися без війни. З деякими ми різні, проте тут стали близькими. Побратими дозволили мені багато чого переусвідомити. І це так круто, що з ними можна бути відвертою і не боятися якогось осуду. Бо тут ця межа життя і смерті дуже відчутна, тому не хочеться розмінюватися на негатив. Всі чудово розуміють, що таке, коли болить, і вміють підібрати слова так, аби ти не відчував себе покинутим або ж не загруз у ще більшій емоційній прірві.
Я не боюся відкриватися і маю велику емпатію до великою кількості наших бійців. Моя робота полягає у спілкуванні з особовим складом. Я завжди кажу, що працюю з ними як із дітьми, які не люблять лицемірства та брехні. Намагаюся будувати наші взаємини по правді та чесноті, а також на позитиві.
Чим відрізняється побратимство від просто дружніх зв’язків? Напевно, тим, що цим людям довіряєш своє життя, почасти розділяєш служіння і війну. Ці взаємини формуються в екстремальних умовах, пережите дуже нас об’єднує. Ми маємо багато спільних тем для розмов. І що довше на війні, то складніше спілкуватися з тими, хто залишився ще у вимірі цивільного життя.
Коли їду від підрозділу у відпустку чи на кілька днів, я направду сумую за своїми братами і сестрами. Переживаю за них. І мені дуже хочеться, аби вони були щасливими. Ці люди варті всього найкращого.
Наведу епізод про побратимство, який був не так давно. Я повернулася з лікування у підрозділ. У мене була перша лекція після травми і такої тривалої відсутності (не пам’ятаю, коли востаннє аж на три тижні була поза межами свого гарнізону). І аудиторія бійців складалася з бойових хлопців, з якими ми бачилися один раз на занятті півтора місяця тому. Я хвилювалася трохи, але відпрацювала метаріал. Побратими підтримували, кивали головами, уважно слухали. І коли після завершення підійшла до сержанта і перепросила за хвилювання, то у нього вирвалося здивування: “Мамайко, ти що? Ми ж тут всі свої. Все чудово”. Ось це є також прояв побратимства. Ми з цими чоловіками перетиналися один раз, але ми за замовчуванням свої і підтримуємо одне одного, бо ми носимо шеврон підрозділу, у нас багато спільних цінностей, у нас спільна мета та ідея.
Ви працювали гідом і викладали історію. Що з цих професій допомагає вам сьогодні: уміння розповідати історії, доносити інформацію чи щось інше?
Я працювала науковим співробітником Національного музею історії України, де водила екскурсії. Згодом викладала у школі і працювала гідом. Тож умію розповідати і викладати так, аби зацікавити аудиторію. Це величезний досвід виступів, уміння імпровізувати, формувати думку. Але найважливіше — це відчувати аудиторію. Можна мати цікавий матеріал, але, наприклад, він за настроєм чи за обставинами не заходить слухачам. Тоді треба відходити від плану і нащупувати ті теми, які пробуджуватимуть інтерес.
Але є матеріали, які треба викласти обов’язково. Незалежно від того, подобаються вони аудиторії чи ні. Тоді ж включається максимальна харизма. Я особисто дуже люблю слухати людей, які захоплені тим, про що говорять. Тому, на мою думку, лектор насамперед має бути закоханий у свій матеріал і добре обізнаний.
Сама ж я кохаюся в історії України. Це мій внутрішній ресурс, надих, гарний настрій, тому викладати нашу минувшину для мене насолода.
Якою ви бачите свою роль після перемоги? Повернетеся до викладання, продовжите займатися військовою справою чи буде щось іще?
Не дуже вірю у те, що доживу до перемоги у тому значенні, яке вкладаю у нього я. Але назвемо це так: після чергового етапу війни планую захистити кандидатську і писати книги. Це те, що мені до душі. Проте ми не знаємо, у якій ситуації залишатиметься наша держава і які виклики чекатимуть нас попереду. Однозначно, що у всіх процесах не стоятиму осторонь і знову шукатиму місце, де буду найбільш ефективною.
Також треба реалізувати себе у родинному житті. Я хочу мати свій затишок та нащадків. Це один із моїх обов’язків як жінки. Сподіваюся, що Всесвіт подарує мені особистісне щастя, а головне час і простір, де я зможу все гармонійно поєднувати.
Як, на вашу думку, можемо ми як суспільство гідно вшанувати пам’ять і героїзм захисниць минулого і сьогодення, щоб їхні історії не загубилися з часом?
На мою думку, вже не загубляться. Можливо, ця оцінка з’явилася з того, як мої побратими пам’ятають і вшановують полеглих посестер. Проте зараз нам загалом треба зосередитися на меморіалізації нашої героїки. Це і кладовища, і пантеони, і меморіальні місця у невеликих містах та селах. А також створення культурних, освітніх просторів, стипендій, які носитимуть імена наших героїв. Бо їх вічність продовжується у тих ідеях, за які віддали вони життя. І хочеться, аби пам’ять про них мала світло і ними захоплювалися прийдешні покоління.
Дівчата-підлітки мають знати, наприклад, хто така Юлія Бояновська на позивний “Тиша”. 19-річна дівчина-штурмовик, яка загинула у бою, але всім своїм недовгим життям є прикладом свідомої українки з великим відчуттям відповідальності за свою державу і народ. І хочеться, аби у цих біографіях змальовували весь шлях людини, її становлення, ухвалення рішень, віру, які надихатимуть інших бути сміливими і кращими.
Аби ці всі історії не загубилися, ми повертаємося до меседжів, озвучених вище. Треба бути небайдужими і брати відповідальність на себе.
Меморіалізація — це не згадка про людину два рази на рік, то продовження її історії, чину, ідеї у сьогоденні.
Про що ви мрієте?
Мрію, що українська нація може стати сильною та великою, пишатиметься собою і буде розвиватися. Тоді я буду безмежно щасливою у цій дійсності. Частково бачу цю силу і гордість в обличчі своїх побратимів, але хочу ще масштабніше. Хочу, аби зник совок і все російське у головах наших людей.
Якщо говорити про більш конкретні особистісні мрії, то є багато місць, куди хочу помандрувати. Ще так багато є чого пізнати, зафіксувати, написати і розказати іншим. Поки що все йде за планом, важко, десь із зовнішніми правками, але мені пощастило віднайти своє джерело надиху та захоплення. Можливо, життя підкине ще цікаві відкриття.
Ваша книга поєднує історичні нариси про жінок ОУН та УПА з вашим особистим фронтовим досвідом. Як саме виникла ідея об’єднати ці два часові пласти і чи було це рішення продиктоване початком повномасштабного вторгнення?
Ця ідея виникла після того, коли з видавництвом Vivat домовилися про видання книги “Жінки Свободи”. У мене були замальовки про жінок в ОУН та УПА, і вони перегукувалися з моїми щоденниковими записами. Тоді запропонувала видавцям об’єднати ці два часові простори.
Оформлювати книгу я почала тоді, коли наш підрозділ поїхав на Бахмутський напрямок (січень 2023 року). Мій щоденник почав наповнюватися багатьма історіями. І вийшло так, що під час до оформлення історичних епізодів, у мене писалася сучасна історія. У динаміці всіх подій часто бракувало часу на книгу. Писала здебільшого ночами і постійно просила видавництво почекати. До того ж постійно змінювалася ситуація на фронті. Довше перебування там змінювало моє сприйняття вже написаних текстів. Наприклад, записи у перший рік повномасштабної війни виглядали аж надто емоційними. Хотілося доповнити книгу вже більш зрілими роздумами. Тому “Жінки Свободи” писалася і змінювалася разом зі мною. Аж поки друзі не сказали: “Стоп, давай вже видавай, бо ти її ніколи не допишеш”.
У своєму дописі в Instagram ви згадуєте, що пообіцяли ветеранам ОУН та УПА розповісти їхню історію. Чи могли б ви поділитися, хто були ці люди і які саме їхні історії найбільше вас вразили чи мотивували взятися за цю книгу?
Гана Абрамчук, підпільниця з позивним “Гива”, її історія вразила мене тим, наскільки ця літня пані зберегла у собі життєвої енергії і залишалася активною та самостійною для свого віку. Наше знайомство почалося з того, що ми гуляли лісом і пані Ганна показувала місця, де таборувалися повстанці. Але найбільш відвертою була розмова у хаті, коли ми залишилися один на один і вона розповідала, як радянський слідчий намагався її зґвалтувати. Це такі інтимні подробиці, про які важко забути. Або ще одна її історія вже з радянського табору, коли пані Ганну поранили у праве стегно, і куля пройшла через увесь таз. Вона показала мені цей шрам, а потім схопила своєю сухенькою рукою мою руку і сказала, мабуть, скорше наказала, продовжити їхню боротьбу. Згадую сьогодні про це, ніби про епізод з кіно. Але ні, це були живі легенди і я рада, що мала змогу з ними познайомитися.
З деякими з героїнь я познайомилася через їхні родини. Наприклад, у книзі є біографія Ольги “Малуші” Мороз. Пару років тому на мене вийшов дослідник з містечка Моршин, мовляв, є неопубліковані спогади підпільниці. Ми познайомилися з ним і домовилися зустрітися з родиною Морозів. Це особливий сентимент увійти в життя героїні через її нащадків, особливо якщо ті зберігають і шанують пам’ять про свою бабусю. Я мала доступ не тільки до неопублікованих спогадів, зі мною поділилися ще й аудіозаписами! Це щось неймовірне почути голос своїх героїнь, вони ніби оживають. А “Малуша”, попри те що записували її на диктофон вже у літньому віці, залишалася такою ж жартівливою у розмові, як про неї згадували побратими та посестри.
Цікава історія вийшла і з Дарією Гнатківською. Я опублікувала її коротку біографію на своїй сторінці “Жінки Свободи” у соціальних мережах, мені написав онук підпільниці. Цей чоловік вже не володіє українською, живе за океаном, але розповів про життя в еміграції, надіслав світлини з родинного архіву. Такі зв’язки розцінювала для себе як маячок від моїх героїнь, з якими ми розминулися у часі.
Тож я не могла не розповісти їхні історії.
Ви почали роботу над книгою у 2018 році. Що найбільше вразило вас під час дослідження історій жінок визвольного руху і чи змінився ваш погляд на їхню боротьбу після того, як ви самі стали військовослужбовицею?
У 2018 році це була не робота над книгою, а скоріше збір матеріалів. Писала магістерську роботу, а згодом кандидатську на тему жінок в українському визвольному русі на Закерзонні. У мене було багато цікавого матеріалу і я вирішила у соціальних мережах створити сторінки “Жінки Свободи”, де викладала тексти. Спочатку це були невеликі замальовки про визвольний рух ОУН та УПА, потім вже публікувала короткі біографії дівчат. Мені почали писати родичі підпільників та підпільниць. Ми обмінювались інформацією. Так, я мріяла тоді, що колись оформлю ці тексти у книгу “Жінки Свободи”, але вважала, що спершу треба написати кандидатську.
Повномасштабна війна змінила все. На початках, займаючись волонтерською діяльністю і маючи свій штаб у Львові, ходила вулицями своїх героїнь і відчувала схожість наших доль. Я вела щоденник, відчувала свою залученість до допомоги війську, але цього було замало. Мені хотілося бути в авангард історії, а він був на фронті.
Так, після того як стала військовослужбовцем, коли опинилася в авангарді історії, то переосмислила все раніше написане про війну та боротьбу. Минулі тексти виглядали дуже наївними. Я не розуміла багато деталей, відчуттів, переживань, які мали мої героїні. Мій досвід змінив все. І те, що мене вражала невтомність моїх героїнь, це насправді покладена відповідальність. Ти втомлюєшся, насправді дуже сильно, але ти це не показуєш, бо не пасує. Ти борешся, а отже, живий. Це велика цінність жити, коли у будь-який момент життя може обірватися через те, що у тебе хворий сусід.
А ще мене вражала усміхненість жінок на світлинах з підпілля та у таборах. Велика кількість зафіксованих теплих моментів у спогадах. Вони же жили у страшний час! Але темні часи породжують світлих людей. І я зараз їх розумію. Згадую так само багато теплих моментів, попри те що багато смерті, болю навколо.
Олександр Алфьоров назвав вашу книгу «сагою про Жінок, яких народила боротьба за Україну». Як ви вважаєте, що є спільним у мотивації, стійкості та цілях підпільниць ХХ століття і сучасних захисниць України?
Формула дуже проста: коли на кону — виживання нації, ніхто не має “права на приватне”. Жінки ХХ століття, ті ж підпільниці ОУН чи зв’язкові УПА, виходили у боротьбу не з якихось “жіночих” причин — вони йшли туди ж, куди й чоловіки, бо усвідомлювали: якщо не буде України, не буде і життя для їхніх дітей. І от у цьому – корінь спільного.
Наші сучасні захисниці так само не питають дозволу історії. Вони знають, що або вони стоятимуть до кінця, або українську землю знову вкриє бетон імперського цвинтаря. Стійкість приходить із відчуття, що вибору немає. Мета одна й та ж сама — зберегти країну, аби наступні покоління могли жити, любити, народжувати.
Це і є та “сага”, яку ви згадали: безперервний жіночий досвід опору, що зшиває ХХ століття із сьогоденням. У цьому – трагізм і водночас велич нашої історії
У книзі ви проводите паралелі між минулим і сьогоденням. Чи зустрічали ви на фронті жінок, чиї історії, поведінка або життєві обставини викликали у вас прямі асоціації з героїнями вашої книги?
Так, моя посестра Христя з позивним “Мівіна”. Вона медик. І зв’язок поколінь у тому, що її бабуся теж була учасницею визвольного руху ОУН та УПА. Я про неї написала епізод в одній із своїх нотаток з щоденника у книзі. Христина – ідейна дівчина, має велику емпатію до української культури та історії. Вона рятує багато життів наших хлопців і має свій бойовий шлях.
Також є медик з позивним “Бджілка”. Лагідної вдачі жінка, яка у нашому штурмовому підрозділі надає допомогу пораненим бійцям. Вона могла залишитися вдома, разом із своєю дитиною, але на початку повномасштабного вторгнення долучилася до наших сил оборони. І це про жертовність, яка була так само і у моїх героїнь. Згадати лише Катерину Зарицьку, яка так само мала сина, якого дуже рідко бачила.
Як вам вдавалося поєднувати написання книги, що вимагає заглиблення в історичні матеріали, з повсякденними викликами військового життя на передовій? Чи допомагала вам робота над книгою впоратися з емоційним навантаженням війни?
Складно поєднувати. Як на етапі створення, редакції, навіть ось під час виходу книги, її презентації. Моя служба все одно залишається у пріоритеті. Все інше, то додаткове навантаження у час, який ти забираєш у себе для відновлення. Коли дописувала книгу, то майже не спала. Я люблю, якщо сідати за роботу із текстами, то мати запас часу для того. А епізодично дуже складно працювати. Особливо коли треба переключатися з поточних справ та атмосфери на творчість та занурення в матеріал. Думаю, якщо би тепер писала цю книгу, то навряд би завершила. Я вже не можу забирати у себе сон. Є накопичена втома. Тому другу книгу, яку вже трохи оформила у задумі, буду вчитися писати епізодично. Хоча може відкриється друге дихання. Написання книги не приносить емоційного розвантаження, це теж робота. Тут працює інше — пишеш тоді, коли просто вже не можеш не писати.
Володимир В’ятрович зазначив, що ви «узяли на себе функцію звʼязкової, єднаючи два покоління борців за незалежність». Якою, на вашу думку, є найважливіша місія вашої книги для сучасних українців, особливо для молодих поколінь?
Для мене це фіксація історії у тексті та поколіннєве поєднання. Я побратимам зізнавалася, що не боюся не успіху книги тепер, бо знаю, що з часом цей матеріал набуватиме своєї цінності. Якби подібне написали мої героїні ОУН та УПА, поєднуючи свій досвід з жінками УНР, для мене це було би неймовірно цінно та цікаво. Тому моя місія була розповісти те, що знала, читала, досліджувала і порівняти з власним досвідом. Думаю, що це вдалося зробити.
У книзі є ваші щоденникові записи, які відображають будні війни. Наскільки важко було ділитися такими особистими, іноді болісними, емоціями та роздумами з читачами? Яку мету ви переслідували, включаючи їх у книгу?
Почну з того, що у книзі дуже вирвані епізоди з щоденника. Відібрані, мабуть, найбільш поетичні. Серед них є болючі і я пам’ятаю свій стан, коли писала їх. Але це 10% від всього того, що є. На даному етапі дозволила опублікувати те, що, на мою думку, готова розказати і те, що пасувало до тематики книги. Адже багато записів побутових, сухих і потребують прописання контекстів.
Коли готувала книгу, мені хотілося показати тяглість боротьби і подібність емоцій, які переживають люди на війні. З того вийшла мозаїка розповідей, яка поза часом.
Які, на вашу думку, головні уроки ми можемо винести з історій жінок-підпільниць минулого та як ці уроки допомагають нам сьогодні?
Головний урок історій жінок-підпільниць, мабуть, у тому, що в українській історії жіночий досвід ніколи не був периферією. І якщо ми почнемо уважно читати між рядками, то побачимо, що ці жінки не лише “допомагали” чи “супроводжували” – вони тягнули на собі цілі мережі, вони були носіями культури опору.
Другий урок – це урок пам’яті. Бо історія підпільниць — завжди напівзатерта і списана на “жіноче”. А коли ми повертаємо собі ці голоси, то відкриваємо зовсім інший вимір нашої боротьби — не героїчний у звичному сенсі, а героїчний у щоденному, тілесному, мовчазному. І цей вимір сьогодні надзвичайно актуальний: бо в умовах нової війни ми знову бачимо, що без жіночої “невидимої” роботи не знаю як би нам було.
І, мабуть, ще один урок — це урок самості. Жінки-підпільниці довели, що можуть гідно боротися.
Юлія Орлова відзначила, що ваша книга показує «тяглість духу нашого народу і роль жінок у нашій перемозі». Як ви бачите цю роль сьогодні і якою вона, ймовірно, буде після перемоги?
Ми всі українці в одному човні боротьби. Немає бути когось осторонь. Всі ролі важливі, але найважливіші у тих, хто знаходиться на передньому краї. Закінчуючи книгу “Жінки Свободи”, я перебувала вже у трохи іншій площині сприйняття дійсності. Зараз дуже важко на фронті і війна від моменту завершення написання книги змінилася. Думаю, що підпільниці б мене зрозуміли. Бо у них теж був період піднесення руху, коли всі були заряджені, велика кількість хлопців і дівчат поповнювала їхні лави, а потім стало складніше.
Тому я би відповіла на це питання так: нам бракує жіночих організацій, але не таких, які ми звикли бачити до війни. Це має бути об’єднання дівчат, які би у тилових містах здійснювали виховання прийдешніх поколінь, долучалися до ініціатив родин військових, створювали культ сильної жінки не в обличчі б’юті-блогерок, а саме тих, хто робить дійсно великі проєкти, є носіями сенсів корисних для нашої держави. Тоді ж у такому ком’юніті будуть оцінені різні жінки і їхні ролі у нашій боротьбі.
Яким є ваше особисте розуміння «Жінок Свободи» після всього пережитого та чи є якась одна історія, з минулого чи сьогодення, яка для вас є квінтесенцією цієї боротьби?
Для мене це жінки, які не залишаються осторонь і допомагають боротьбі всім, чим можуть. Це про ефективність та силу волі. Вміння тримати спинку рівно, попри все. Для мене, найперше, це люди, які все життя несуть у собі цей вогонь боротьби та незламності. Не зраджують, не впадають у байдужість, не ниють на обставини. Хоча, напевно, у кожного є неймовірні складні етапи прожиття. Але я особисто не люблю, коли людина на загал демонструє зневіру, особливо у важкі часи. Тож у моїй книзі багато прикладів саме про сильних людей. Якщо вони змогли, то і ми зможемо.
Чи плануєте ви продовжити дослідження та написання книг, присвячених ролі українських жінок у визвольній боротьбі, чи ваш майбутній творчий шлях буде пов’язаний з іншими темами?
На даному етапі змінюватиму тему, адже робота над цією книгою показала, скільки хочеться розповісти ще іншого. Навколо багато цікавих подій та історій, накопичилося власних рефлексій. Тому зосереджуся на цьому.
Яке повідомлення ви хотіли б передати майбутнім поколінням українців через свою книгу? Про що, на вашу думку, вони мають знати в першу чергу?
Майбутні покоління українців мають знати напам’ять “Декалог”, і все буде добре.
Це коротка і корисна інструкція на все життя. А що стосується самої книги, то для прийдешніх поколінь це джерело пізнання окремих епізодів великої історії. Ми всі її творці і від нас самих залежить, наскільки якісно ми зможемо збудувати наш світ.
Вже багато віддано цій боротьбі, і ми не можемо втратити ні нашої держави, ні нашої ідентичності. Треба не тікати від себе, а, навпаки, вірити та діяти, тоді будуть гармонія і щастя.