Оксана ХромоваПсихологічна повість про дорослішання та материнський спадок «Материзна» Анастасії Литвиненко — ще одна непересічна історія, яка виходить у межах оновленої серії #проявляйся від першого феміністичного видавництва Creative Women Publishing. Тепер у серії ще більше сенсів, які додають гучності жіночим голосам та відкривають нові імена сучасних українських авторок.
#проявляйся перетворилася на більше, ніж просто простір для початківиць. Вона стала платформою для дебютанток у різних творчих напрямках — письменниць, дизайнерок, редакторок, кураторок. Як раніше зазначала Слава Світова, ідейниця серії, вони створили її для тих, хто не має «досвіду» чи «зв’язків», але має щось важливіше — правдиву історію, яка проситься в світ.
Зараз у візуалі більше уваги до самої авторки та контексту її історії. Змінився й формат — книжки стали зручнішими, легшими й доступнішими, їх легко взяти із собою. Усе для того, аби ще більше авторок-дебютанток могли проявитися, знайти свій голос і бути почутими. А підтримуючи їх, ви підтримуєте й український літературний процес, який зростає разом із ними.
Однією з перших книжок оновленої серії стала «Материзна» Анастасії Литвиненко — історія про відчуття дому й ту належність до нього, що ніколи не зникає остаточно.
Про авторку
Анастасія Литвиненко — письменниця та авторка української сучасної повісті про важливість памʼяті свого роду, його дослідження «Материзна», харків’янка, яка зберігає зв’язок із рідним містом, де б не жила. Свій літературний шлях розпочала ще в юності з поезії: видала дві невеликі збірки, після чого взяла тривалу творчу паузу, аби накопичити досвід і відточити слово для прози.
За фахом Анастасія — спеціалістка з брендингу та комунікацій. Від 2022 року встигла пожити в Батумі, Одесі та Івано-Франківську, де мешкає і продовжує писати дотепер.
«Тема повісті виникла у мене давно, ще у 2016-му році, напевно. Я крутила її і так, і сяк, шукала якогось обрамлення для неї, і все це було штучно і якось недоладно. Зрештою, відклала її, аж поки до теми не додалося те, що робить текст книгою — ідея. Коли стало зрозуміло, навіщо це все, то виявилося, що обрамлення знайти нескладно. Зараз багато кажуть про терапевтичне письмо, про те, що ми фіксуємо в літературі непрожите й витіснене… Для мене писання «Материзни» не було болючим чи важким, і я не можу назвати цей процес терапевтичним, гадаю. Мені просто було дуже цікаво, чи вдасться мені розповісти про те, про що я хочу. Для мене це книга-висловлювання, я вклала в неї кілька думок, які вважаю гідними обговорення.Також мені було важливо, щоб ця книга була веселою. Не смішною, а саме веселою, легкою, попри її теми. Бо жінки мого роду — дотепні і веселі, і я сама така ж, тому «Материзна» не могла обійтися без цього. Я писала її далеко від дому і далеко від материзни, і насолоджувалася кожним рядком», — ділиться Анастасія Литвиненко.
Про книжку «Материзна»
Перш за все ця історія про особисте дорослішання, що підкрадається в дрібницях — коли гладиш хрест серед зарослих бур’янів, витираєш сльози об чужу косинку чи пакуєш у рюкзак дещо значно важливіше за речі.
«Материзна» — сучасна українська повість про належність головної героїні до місця, яке, здавалося, вона зовсім не знає, але яке однаково завжди чекає на неї.
«Останніми роками українська культура — як інтелектуальна й високочола, так і та, що плекається в кожній окремій родині — тяжіє до пошуку відповідей на питання, хто ми є, звідки й куди йдемо. «Материзна» Анастасії Литвиненко — актуальна й важлива нині історія, бо додає до цих пошуків важливий контекст жіночої традиції, передачі досвіду в межах роду від жінки до жінки», — каже Ірина Ніколайчук, головна редакторка Creative Women Publishing.
«Пошук свого коріння й розповідання самій собі, а потім і нащадкам історії свого роду завжди мав жіноче обличчя — тож таких текстів має ставати й ставатиме більше. В Іри вийшло віднайти бабу Марусю, якої вона не губила, але так потребувала — то, може, вийде в неї, у тебе й у кожної?» — додає літературознавиця.
Це мала бути проста поїздка в село. Двотижневе гостювання у «бабусі», щоб попрацювати над записами для практики, зібрати локальні діалектизми, скласти речі й поїхати назад. Але щось пішло не за планом…
(НЕ)пусті балачки з тутешніми жінками, події в Лавринівці, що розгортаються, як випадково знайдений фотоальбом на запилюженому горищі, — все, що трапляється з Ірою, чи то пак Оришкою, врешті приводять до головного запитання: а чия ж вона?
І головне — чи готова вона почути відповідь?
«Крім теми родичання, у «Материзні» я досліджую теми смерті, втрати, памʼяті. І саме цієї лінії мені не вистачало раніше, щоб зробити повноцінну книгу. З письменницьким цинізмом можу сказати, що тільки коли я свідомо, дорослою, пережила два похорони в один рік, один за одним, я зрозуміла, що і як мушу сказати. І однаково Іринка в повісті достеменно сама не знає, як сприймати сільський похорон, як прощатися і як памʼятати. Це на краще, мені здається. І для неї, і для читачів. Не існує універсального досвіду проживання горя. Та сумують тільки за тими, кого люблять, це я знаю точно», — каже Анастасія Литвиненко.
Передзамовити книжку за нижчою ціною можна на сайті видавництва Creative Women Publishing.
Уривок з книжки Анастасії Литвиненко «Материзна»
Краплі збігали по пружному зеленому листю, тут же вбираючись у землю. Іра відчула, що вже звикла до цієї щоденної роботи: без музики у вухах, без книжки, лише дощовий шум води й зелень, що коливається перед очима. Коли нічого не заважає думкам, їх раптом стільки, що всі й не передумати!
У неї в голові все крутилися Катеринині слова. Судячи з усіх переповідок, щось таки в характері в неї було від прабаби. А от щодо зовнішності… Певно, це вже старість — вбачати в кожному тих, за ким сумуєш, кого хотіла б побачити хоча б на хвильку. Але, може, вона й права? Мама ніколи не помічала тої схожості, та, можливо, вона цього й правда не бачить — Іра ж постійно в неї на очах, день у день. А на відстані схожість помітніша.
Коли всі грядки було напоєно, а в повітрі настало передчуття сутінків, Іра змотала шланг і зайшла в хату.
— Баб Марусю, — гукнула.
— А у вас є фотографії?
— Які? Всякі є, — обізвалася та з вітальні. — Оно в стєнці повен альбом. Там і я, і твої всі теж є.
Дерматинова обкладинка вже вкрилася павутинням тріщинок, на куточках і зовсім протерлася. Іра обережно поклала альбом на стіл і розгорнула, пильнуючи, щоб фото не розсипалися. Їх тут було безліч: якісь вставлені в прорізні куточки, як годиться, і навіть підписані, а якісь — просто насипом між сторінок, жовтіші й світліші. Спочатку Іра просто гортала їх, сподіваючись, що впізнає тих, кого шукає. Але потім усвідомила, що не впорається. Баба підійшла до неї тихенько, зі спини, причаїлася, увіп’явшись поглядом у чорно‑білі обличчя.
— Оце твоя прабаба з Надюшкою на руках, бачиш. Їй тут стільки ж, скільки й тобі, напевно. Чи, може, трошки більше. А оце, — вона нагнулася ближче, — чиїсь проводи в армію. Не пам’ятаю, чиї, хоч убий. Ми всі дівчатами були, хотіли собі якусь таку хвотографію на пам’ять, то й посідали під кущами. Ось і Надя, бачиш, це в неї плаття таке було строкате, жовте з сірим. Чи з синім?..
Дівчата на знимку сиділи просто на траві, підібгавши ноги, тулилися одна до одної, поклавши долоні подругам на плечі. Спочатку здалося, усі вони — сестри, схожі межи собою, але якщо вдивлятися, то помітно, що кожна особлива. Тонші й крупніші носи, грубші щоки й випнуті вилиці, очі, зіщулені від усмішок, чи навпаки, широко розплющені. Іра придивилася до бабусиного обличчя: широкі чорні брови, такі ж, як і в неї, той же контур губ із виразним вигином. Підборіддя в бабусі було квадратним, а в Іри — гоструватим, але чоло в них обох ніби й правда подібне, невисоке, кутасте.
Баба Маруся простягнула руку й поворушила фотографії, шукаючи потрібну. Зрештою знайшла, провела по глянцевому паперу сухими пальцями:
— Ось вона одна. Тут луччє видно. Це, напевно, як школу кінчала, то поїхала в Кременчук в ательє, тоді всі так робили. Помада в неї… І нам одну штучку дала, на пам’ять.
— А до нас зараз самі в школи приходять і знімають, — чомусь повідомила Іра. — Тільки все одно так гарно не виходить. Яка вона тут!..
— Красуня наша, — баба поклала руку Ірі на плече й притулилася підборіддям до тім’ячка. Дивно, та ці обійми не здалися їй неприємними. — І ти в нас така ж, Оришко. Дивись, які ви похожі.
Вони обидві помовчали. Тоді баба Маруся присіла до столу, присунувши обтягнуту якимсь рядном табуретку.
— Оце ж після школи вона й поїхала на Донбас. Тоді всіх кликали туди: строїти, працювати… Нікому ж документів не давали, а вона так хотіла кудись вирватися, побачити щось, крім колгоспу. А як запишешся в оргнабір, то виписували паспорт. Подружка в неї була, Раїса, так та забоялася. А Надька нічого не боялася — зібралася та й поїхала.
Іра зашурхотіла фотографіями, шукаючи далі. На очі їй попалася та, де бабуся тримала на руках маму, — така ж точно була в них удома. І мама тут смішнюча, у білому чепчику з кружавчиками! Баба ткнула пальцем:
— От, от, бачиш, а вернулася звідти вона вже з дитям. І весілля не гуляли — там і розписалися, чоловік її одразу до себе забрав. На Донбас уже не верталися, і сюди тільки на знакомство приїхали. Казали, що він Надьку любить, аж труситься за нею й за дитиною. Тоді стала вона, виходить, городська…
Спершу Іра хотіла заперечити: ні, зовсім не була її бабуся городською. Говорила так само, як і тут — особливою теплою мовою, готувала по‑сільському, одягалася зовсім просто, у звичайні фасони, не часто бувала в театрах чи на концертах… Але не стала. Бо де ж та межа, що ділить жінок на містянок і селянок?
Хоч би й мама: народилася в місті, виросла в ньому й прожила все життя — але тут вона би миттю стала своєю. Точніше, вже була. У цьому селі вона проводила всі канікули, і навіть більше, вміла балакати тутешньою м’якою, округлою говіркою, знала всіх сусідів на імена та прізвища.
Скільки разів вона розповідала їй якісь дитячі чи юнацькі історії — усі вони відбувалися тут, на цих кутках, у цих дворах. Іноді Ірі здавалося, що вона навмисне так часто повертається сюди спогадами, бо не може повернутися інакше… То хто вона, сільська чи городська?
Баба Маруся поволі підвелася: уже пора було вмикати її безкінечний серіал про султанський гарем. І до Іри довго доносилася східна музика, поки вона гортала чорно‑білі фотографії, вишукуючи обличчя своєї сміливої бабусі.
Підготувала для WoMo Вікторія Дребот