відчуваємо провину

«Мені соромно жити зі світлом»: чому ми відчуваємо провину за нормальні умови життя?

Ви точно бачила в соцмережах відео чи пости, де люди страждають, бо в них світла та тепла в квартирах більше, ніж в оточуючих. «Світло є вже 3 години, я зробила все, що могла. Забирайте й дайте іншим!». «Накип’ятив води на три дні вперед!». Та й самі, впевнені, переживали, що хтось сидить у темряві й холоді, поки ваші графіки відключень трохи покращилися. Чому ми відчуваємо провину за нормальні умови життя? І що з цим робити? Розповідає психологиня Центру ментального відновлення «Незламна» від «Фонду Маша» Ірина Лябах.

Різні реальності

В умовах війни люди живуть у дуже різних умовах навіть у межах одного міста. В одних районах світло, вода й тепло зникають надовго, в інших відключення коротші або майже непомітні. Десь життя чітко підлаштоване під графіки блекаутів, а десь вони майже не відчуваються. На цьому тлі в багатьох з’являється внутрішній конфлікт: чому в мене зараз є світло й тепло, коли інші живуть у постійних відключеннях? Так виникає почуття, дуже схоже на так звану «провину вцілілого».

– Ця провина не має раціонального підґрунтя, однак є емоційно й психологічно зрозумілою, – пояснює психологиня Центру ментального відновлення «Незламна» від «Фонду Маша» Ірина Лябах. – Вона посилюється через постійне порівняння себе з іншими через новини, дописи в соцмережах, історії знайомих, які довго сидять без світла, води чи тепла.

“Ми постійно бачимо чужий біль – і в результаті починаємо відчувати його як власний. На цьому тлі власний комфорт здається ніби «недоречним» або «несправедливим». Додатково тисне й відсутність контролю: людина не обирала, де саме буде світло, а де – ні, але психіка все одно намагається знайти пояснення. І часто спрямовує злість чи звинувачення на себе”.

У такій ситуації світло й тепло перестають бути просто побутовими речами. Вони стають символами того, наскільки по-різному ми всі проживаємо війну.

Різні відчуття

Ще глибше це почуття пов’язане з потребою належати до спільноти. У мирний час нас об’єднує спільний ритм життя – схожі будні, плани, труднощі. Під час війни досвід людей різко розходиться, і з’являється відчуття, ніби ми більше не «в одному човні».

Людина, яка в певний період має світло й тепло, часто переживає внутрішню суперечність. З одного боку вона почувається частиною спільноти, що живе у війні й нестабільності. З іншого – її власний досвід не збігається з досвідом тих, хто постійно в темряві й холоді. Тут народжується не лише провина, а й тонке відчуття відчуження від «своїх».

– У цей момент люди часто починають забороняти собі втому чи радість, знецінюють власні емоції або бояться бути неправильно зрозумілими, – говорить Ірина Лябах. – Іноді це призводить до дистанціювання від спільного болю як способу психологічного захисту.

З погляду психології, наша ідентичність багато в чому формується через приналежність до групи. Під час війни українська ідентичність стає важливою опорою. Але різний досвід – зокрема різний рівень енергетичної нестабільності – може підривати відчуття єдності. Тоді провина за світло й тепло стає способом не «випасти» з колективного «ми», залишитися емоційно поруч із тими, кому важче.

Що можна зробити?

Психологиня Ірина Лябах також поділилася конкретними кроками та вправами, які допоможуть впоратися із синдромом вцілілого:

Вправи для визнання та прийняття почуттів:

Першим кроком є визнання того, що ваші почуття є нормальною реакцією на ненормальні обставини. Не намагайтеся їх придушити чи заперечувати.

  • Назвіть емоцію: Просто проговоріть про себе або вголос: «Я відчуваю провину, тому щову мене є світло, а в інших немає. Це важко».
  • Дозвольте собі відчувати: Прийміть, що відчувати смуток чи провину – це не ознака слабкості, а ознака вашої емпатії.

Вправи для відновлення та підтримки відчуття приналежності:

  • Вправа «Я в «ми»: записати або продумати три способи, якими ти підтримуєш інших або спільноту (навіть маленькі – повідомлення, донат, допомога, порада). Це допомагає усвідомити, що приналежність не вимірюється стражданням.
  • Вправа «Зв’язок через історії»: обмінятися короткими повідомленнями/історіями з іншими людьми про те, як вони справляються з блекаутами. Це повертає відчуття спільного досвіду.

Вправи, які допоможуть перевести провину в дію:

  • Вправа «Малий внесок» – щодня робити хоча б одну маленьку дію на користь інших або спільноти: допомога, повідомлення, підтримка близьких. Важливо – без самопожертви.
  • Вправа «Ресурсні дії» – складати список того, що допомагає зберегти власний ресурс – це сон, їжа, прогулянки, тепло, хобі. Провина зменшується, якщо бачиш, що зберігаєш себе, щоб допомагати далі.

І пам’ятайте: наявність світла й тепла – це не зрада й не моральна провина. Приналежність не вимірюється кількістю страждань. Вона зберігається через цінності, солідарність і взаємну підтримку.