відчуваємо провину

«Мені соромно жити зі світлом»: чому ми відчуваємо провину за нормальні умови життя?

Ви точно бачила в соцмережах відео чи пости, де люди страждають, бо в них світла та тепла в квартирах більше, ніж в оточуючих. «Світло є вже 3 години, я зробила все, що могла. Забирайте й дайте іншим!». «Накип’ятив води на три дні вперед!». Та й самі, впевнені, переживали, що хтось сидить у темряві й холоді, поки ваші графіки відключень трохи покращилися. Чому ми відчуваємо провину за нормальні умови життя? І що з цим робити? Розповідає психологиня Центру ментального відновлення «Незламна» від «Фонду Маша» Ірина Лябах.

Різні реальності

В умовах війни люди живуть у дуже різних умовах навіть у межах одного міста. В одних районах світло, вода й тепло зникають надовго, в інших відключення коротші або майже непомітні. Десь життя чітко підлаштоване під графіки блекаутів, а десь вони майже не відчуваються. На цьому тлі в багатьох з’являється внутрішній конфлікт: чому в мене зараз є світло й тепло, коли інші живуть у постійних відключеннях? Так виникає почуття, дуже схоже на так звану «провину вцілілого».

– Ця провина не має раціонального підґрунтя, однак є емоційно й психологічно зрозумілою, – пояснює психологиня Центру ментального відновлення «Незламна» від «Фонду Маша» Ірина Лябах. – Вона посилюється через постійне порівняння себе з іншими через новини, дописи в соцмережах, історії знайомих, які довго сидять без світла, води чи тепла.

“Ми постійно бачимо чужий біль – і в результаті починаємо відчувати його як власний. На цьому тлі власний комфорт здається ніби «недоречним» або «несправедливим». Додатково тисне й відсутність контролю: людина не обирала, де саме буде світло, а де – ні, але психіка все одно намагається знайти пояснення. І часто спрямовує злість чи звинувачення на себе”.

У такій ситуації світло й тепло перестають бути просто побутовими речами. Вони стають символами того, наскільки по-різному ми всі проживаємо війну.

Різні відчуття

Ще глибше це почуття пов’язане з потребою належати до спільноти. У мирний час нас об’єднує спільний ритм життя – схожі будні, плани, труднощі. Під час війни досвід людей різко розходиться, і з’являється відчуття, ніби ми більше не «в одному човні».

Людина, яка в певний період має світло й тепло, часто переживає внутрішню суперечність. З одного боку вона почувається частиною спільноти, що живе у війні й нестабільності. З іншого – її власний досвід не збігається з досвідом тих, хто постійно в темряві й холоді. Тут народжується не лише провина, а й тонке відчуття відчуження від «своїх».

Боротьба за людей: які рішення працюють у 2026 році

8 липня 2026 року в Києві HR Wisdom Summit 2026 об’єднає HRD, CEO та керівників компаній для обговорення найгостріших викликів ринку праці. Учасники говоритимуть про утримання талантів, адаптацію ветеранів, нові моделі управління командами та розвиток навичок, необхідних бізнесу вже сьогодні.

– У цей момент люди часто починають забороняти собі втому чи радість, знецінюють власні емоції або бояться бути неправильно зрозумілими, – говорить Ірина Лябах. – Іноді це призводить до дистанціювання від спільного болю як способу психологічного захисту.

З погляду психології, наша ідентичність багато в чому формується через приналежність до групи. Під час війни українська ідентичність стає важливою опорою. Але різний досвід – зокрема різний рівень енергетичної нестабільності – може підривати відчуття єдності. Тоді провина за світло й тепло стає способом не «випасти» з колективного «ми», залишитися емоційно поруч із тими, кому важче.

Що можна зробити?

Психологиня Ірина Лябах також поділилася конкретними кроками та вправами, які допоможуть впоратися із синдромом вцілілого:

Вправи для визнання та прийняття почуттів:

Першим кроком є визнання того, що ваші почуття є нормальною реакцією на ненормальні обставини. Не намагайтеся їх придушити чи заперечувати.

  • Назвіть емоцію: Просто проговоріть про себе або вголос: «Я відчуваю провину, тому щову мене є світло, а в інших немає. Це важко».
  • Дозвольте собі відчувати: Прийміть, що відчувати смуток чи провину – це не ознака слабкості, а ознака вашої емпатії.

Вправи для відновлення та підтримки відчуття приналежності:

  • Вправа «Я в «ми»: записати або продумати три способи, якими ти підтримуєш інших або спільноту (навіть маленькі – повідомлення, донат, допомога, порада). Це допомагає усвідомити, що приналежність не вимірюється стражданням.
  • Вправа «Зв’язок через історії»: обмінятися короткими повідомленнями/історіями з іншими людьми про те, як вони справляються з блекаутами. Це повертає відчуття спільного досвіду.

Вправи, які допоможуть перевести провину в дію:

  • Вправа «Малий внесок» – щодня робити хоча б одну маленьку дію на користь інших або спільноти: допомога, повідомлення, підтримка близьких. Важливо – без самопожертви.
  • Вправа «Ресурсні дії» – складати список того, що допомагає зберегти власний ресурс – це сон, їжа, прогулянки, тепло, хобі. Провина зменшується, якщо бачиш, що зберігаєш себе, щоб допомагати далі.

І пам’ятайте: наявність світла й тепла – це не зрада й не моральна провина. Приналежність не вимірюється кількістю страждань. Вона зберігається через цінності, солідарність і взаємну підтримку.