«Мені треба, щоб наші хлопці влучили у ворога»: Як Оксана Місюра поставляє військовим оптику та тактичні аптечки

Волонтерка Оксана Місюра допомагає військовим ще з 2014-го року — саме з того часу для неї триває війна. Вона разом із посестрою обрала найскладніші напрямки — тактичну медицину та поставку оптики. Крім того, вона заснувала бізнес із виготовлення уніформи та екоторбинок. 

У проєкті «Незламні» за підтримки Франко-української торгово-промислової палати ми продовжуємо публікувати неймовірні історії мужності українських жінок, які роблять величезний вклад для наближення перемоги. Оксана Місюра розповідає про свою роботу волонтера, доставку тактичного обладнання та аптечок, тактичну медицину та свій екобізнес, який наразі перепрофілювали на допомогу військовим. 

Війна для мене почалася у 2014 році, тоді ж і почалося моє волонтерство. За ці роки багато чого змінилося і кар’єрі, і в бізнесі.

Керувала компанію «Венето», трохи менш як рік тому заснувала новий бізнес в партнерстві з Олександром Соколовським (засновником компанії «Текстиль-Контакт»). Разом ми запустили новий бренд екосумок TakaSumka та спеціалізованої уніформи TK Uniform. Але зараз все виробництво та продажі призупинені. 

Про другу фазу війни дізналась, мабуть, як і більшість людей, просто о 5 ранку 24 лютого. Почалися вибухи у Києві, від яких ми всі і прокинулися. Я зрозуміла, почалася велика масштабна війна. Звичайно, було дуже страшно, винищувачі та гелікоптери над головою, вибухи, повітряні тривоги. Одразу все повернулося у 2014 рік, тільки тоді це було далеко, а тепер прямо над твоєю головою та головами твоїх дітей. Ми досить швидко та відносно безпечно виїхали з Києва. Зараз уся моя родина перебуває в Україні в безпеці, а я займаюся поставкою препаратів для тактичних аптечок та оптики для наших військових.

Про комплектацію тактичних аптечок та поставку оптики

Оптика і медицина, як на мене, найбільш складні напрямки і там треба найбільше мати кваліфікацію, аби адекватно це закуповувати, передавати, навчати. Я розуміла, що мало хто за це буде братися, бо купити автомобіль чи берці — теж потрібно, але у цьому легше розібратися

У 2014-му році я була дуже шокована, коли мені подзвонили хлопці і сказали, що на одну людину використали 4 турнікети — унаслідок обстрілу «Градами» людина втратила 4 кінцівки. Це був шок для мене і я вирішила, що цим конче треба займатися. До того ж після Майдану у мене був певний досвід надання допомоги при пораненнях, тож я з цього вже хоч шось розуміла. Я багато читала, перший рік купляла те, що казали хлопці, а потім вже сама почала потихеньку розбиратися. Спілкувалася із фахівцями, бо ми працювали із розвідкою — із хлопцями з 95-тої та 25-тої бригади, а це десантура — вони високого рівня експерти у зброї та у тому, що до неї докладається. Вони і навчили. 

Турецькі турнікети для аптечки

Ми зрозуміли, що таке аптечка за НАТОвським взірцем і купували у США необхідне. Друзі та знайомі передавали це все у валізах літаками, а ми комплектували: турнікет, бандаж, кровоспинна серветка, плівка, аби зупинити пневмоторакс, якщо поранення легень.

Міноборони наприкінці 2015-го року вирішило створити українську аптечку і в принципі ЗСУ було забезпечено непогано десь на кінець 2016-року. 

Тоді, як і зараз, кожен волонтер робить те, що може або розуміє. Це ж справа добровільна. Наприклад, я розумію, що у нас немає багато рук та грошей, тому я визначила для себе, що ми займатимемося складними речами. Так, ми можемо дістати комусь, кому конче необхідний бронік та шолом, але наша специфіка — це тактична медицина та тактичне обладнання (тепловізори, оптика, дальноміри, прибори нічного бачення, приціли тощо). Ми сконцентрувалися на збереженні життя та на підвищенні боєздатності  нашої армії.

Про вартість аптечки

Бюджетна українська аптечка за взірцем НАТО для військового коштує $80-100. У підрозділі 60 людей — це $6 000 треба, аби тільки їх забезпечити. Якщо брати американську чи швейцарську тактичну аптечку, то там начинка така ж, але якість вища і це близько $200  може коштувати. Тільки один турнікет коштуватиме 30-50 євро у залежності від того, де закупили. 

Один рюкзак тактичного медика, а їх мінімум двоє — це $5 000 — 6 000 на компоненти. Що досить великі суми. 

Про забезпечення армії станом на 24 лютого

На момент початку другої фази війни підрозділи, які були «активні», фактично всі були забезпечені. Ми надавали аптечки більше тим, кого мобілізували. Там були рівно ті самі проблеми, що були у 2014-му, але знову ж таки аптечку треба поповнювати. 

Наприклад, якщо у тебе в аптечці лежить турнікет, а твій побратим поранений і у нього немає турнікета, то ти використаєш свій. Або, наприклад польові медики, які мають мати пачку турнікетів, системи, крапельниці — все те, що потрібно, аби стабілізувати пораненого та довезти до шпиталю. І їх треба більше, ніж армія забезпечувала, тому знову допомагають волонтери. Також потрібні шоломи, бронежилети. Дежавю, на жаль. 

Є такі волонтери, які беруть окремий підрозділ, бо у нього, наприклад, там брат. І вони повністю їх забезпечують. Треба форма, вони шукають форму, треба коліматори — шукають їх. 

У нас, оскільки ми працювали з 2014 року, дуже багато підрозділів. Звичайно ми усі ці знайомства підняли і ми їх забезпечуємо необхідним. І ті нові підрозділи, що формуються та нас знаходять, то ми їх теж беремо під крило. 

“Зараз хлопці нульові”: про надання першої меддопомоги

Досвідчені професійні військові, які на війні з 2014 року, вміють користуватися аптечкою та надати собі допомогу. Їх навчили або волонтери, або парамедики, або життя. Зараз звичайно, хлопці усі нульові і це дуже погано, бо не можна дати їм турнікет та не навчити їм користуватися. 

Насправді нас у команді двоє — я і Ганна Варіч. Так воно зазвичай і влаштовано. Звичайно, є великі волонтерські фонди, які закривають великі потреби. Але ми працюємо з нашими хлопцями і дівчатами, з якими працюємо ще з 2014 року. Це ті 25-та та 95-та бригади, які ми вели і ведемо. 

Моя посестра Ганна Варіч має великий досвід в навчанні наданню первинної медичної допомоги на полі бою, самому собі або пораненому, коли навкруги активний бій. Тож зараз вона цим і займається.

На жаль, це промах Міністерства оборони, у якого було 8 років на те, щоб навчити військових надавати собі медичну допомогу. Коли ми про це кричали — нас ніхто не слухав. По стандарту НАТО бійців навчають цього понад рік і у них це потім автоматично виходить і накладання турнікету, і навіть прочистка дихальних шляхів. А ми цього не зробили і наших бійців доводиться навчати зараз. 

Про плани після перемоги у волонтерстві

Сподіваюся, що після перемоги я просуну питання  щодо тактичної медицини на рівні держави, принаймні я дуже хочу цим зайнятися. Тактична медицина — це така польова парамедицина, вона може знадобитися будь-де, у тому ж ДТП. Люди не мають дивитися, як людина вмирає від втрати крові, а мають щось робити. 

Наприклад, моя автомобільна аптечка після 2014 року повністю змінилася, бо я зрозуміла, що той корвалол та анальгін, який лежав раніше, це дурня. У мене тепер лежить така аптечка, яка допоможе врятувати людину — і вже були такі приклади. Не дуже критичні випадки, але все ж. Я стабілізувала людину і ми дочікувалися “швидкої”. 

Але подібне може статися будь-де і кожен з нас має вміти допомогти. Я хотіла б зробити обов’язковим в старших класах курс з надання першої домедичної допомоги. Навчати домедичній допомозі мають в школах, університетах — тобто там, де можна базовим речам навчити людину. Люди гинуть не тільки на війні. Люди мають знати, як надати домедичну допомогу при серцевому нападі, чи епілептичному наприклад.

Також необхідно взяти під громадський контроль виробництво та стратегічні програми з випуску тактичних аптечок для ЗСУ. У нас є виробники, вони зробили великий прогрес за 8 років, але на початку війни вони опинились без активів, державних замовлень і сировини. Це взагалі неприпустимо. І підозрюю, що в Міністерстві оборони ніякий стратегічний запас тактичних аптечок не був сформований.  

Про кошти та необхідні комплектуючі для аптечок та оптику

Це все допомагають люди. Волонтери — це трохи голова і дуже багато рук. Все роблять насправді українці і діаспора — вони дають кошти, допомагають знайти необхідне

Добре, коли люди питають, що купити, бо є проблема, що іноді купують не те, що треба або низької якості — вони це роблять з найкращих побажань, бо хочуть допомогти. Але потім приходять турнікети, які не зупиняють кровотечу чи рвуться, або пластикові шоломи, які прострілюються з травмату. 

У нас з 2014 року поставники не змінилися в Європі, тому ми як у них купляли, так і беремо. Пощастило швидко зробити закупи кровостинних та матеріалів для польових  хірургів. Передавали їх «Шпилалю майдана», медикам «Правого Сектору» та медикам наших підрозділів ЗСУ. 

Брак насправді є всього. Наприклад, якась частина пише список — там 30 броніків, 30 шоломові, 5 тепликів, 12 рацій тощо. Ти читаєш цей список і розумієш, що це 200-300 тисяч євро і це лише один підрозділ. Це неможливо закрити волонтерськими силами, тому тільки пріорітети. Ми так і вирішували — зброю надає армія, а ми надаємо оптику, аби ця зброя працювала ефективно. 

Закордонні фонди не сильно допомагають у поставці оптики. Вони хочуть залишатися “чистенькими”, допомагати, наприклад, дітям. А мені треба, щоб наші хлопці влучили у ворога. І нашим військовим це треба. Тож в оплаті оптики допомагають дуже діаспори у  Манчестері, Нью-Йорку, Швейцарії.

Я жартую і кажу, що у Швейцарії у нас “женевська хунта”. Там об’єдналися друзі, збирають кошти та ретранслюють наші звіти

Також ще у 2014-му ми створили фонд «ВуликUA» — це така більше формальність, бо західні якісь фонди хочуть надавати допомогу якійсь фундації, а не просто волонтерці Оксані. 

Насправді мій тип волонтерства піддається теорії про 5 рукостискань — кожен один одному допомагає, ти бачиш цю віддачу. У нас був раніше свій український пілот, який у своїй валізі привозив нам турнікети для аптечок. Тож волонтеру дає все швидко зробити оця людська сила. 

Про волонтерство та зміну пріорітетів

Я не знаю, як не займатися волонтерством. Що мені це дає? Це дає впевненість у майбутньому України. Це можливість сказати “дякую” захисникам. Так я відчуваю свій вклад у те, що ми б’ємо русню.

Для мене війна почалася у 2014-му — тоді змінилися усі пріорітети. Відтоді на зараз майже нічого не змінилося, окрім того, що дуже зріс масштаб і трагедія цього. Усі мої думки, що ми робитимемо після перемоги — це боротьба з корупцією, навчання дітей тактичній медицині, сплата податків, рухання України до Європи…

Про плани у бізнесі

Після перемоги хочу далі розвивати бізнес екоторбинок та екомішечків TakaSumka, та уніформи для співробітників ресторанів та служб TK Uniform. Ідея заснувати цей бізнес пришла, коли ми були на березі річки у Швейцарії. Там ми не побачили навіть шматочку пластику, а у Карпатах, наприклад, ти побачиш будь-де і пластикову пляшку, і пакет. Я розуміла, що треба щось із цим робити, бо ми генеруємо якусь дурну кількість пластику. Плюс виготовлення екотоварів зараз трендова річ  чому б цим не займатися. 

Ми купили швейний цех, створили нові робочі місця. У нас працювали понад 20 дівчат. Жінки в Україні менш захищена соціальна верства, тому створювати робочі місця для жінок, особливо з маленькими дітками — це теж такий пріорітет для мене. Вони можуть заробити собі грошей і бути фінансово незалежними у цьому житті.

Займалися цим бізнесом приблизно рік. У нас була співпраця із Епіцентром — ми уже багато туди поставили сумок. Також були підписані усі контракти з Мегамаркетом. Плюс ми працювали з Новою поштою — шили їм уніформу. Українські дизайнери розробили моделі, ми відшили першу партію, і буквально 23 лютого зустрілися, аби співробітники Нової пошти внесли правки та ми відшили крайню партію. Ми не встигли, тож сподіваюся, що після перемоги повернемося до відшиву цієї партії одягу. 

Виробництво зупинено, частина дівчат поїхали. А ті, хто можуть працювати, працюють  виключно на потреби ТРО і трошки для ЗСУ. Вони відшивають військову форму у Борисполі, тож вони проходили усе, що проходив Київ. 

Про вигоряння

Я дуже сконцентрована, тому ніколи вигоряти. Треба робити

Зараз дуже рано для вигоряння, бо це такий марафон. До мене якесь виснаження прийшло у році 2017-му після початку війни. А зараз я сподіваюся, що у нас настільки крута армія, що нам не треба буде так довго бігти і вони наваляють русні швидше.

Коли ж було вигоряння, то мені допомагали психологи і діти. Це дві речі, які мене рятують. Також мандрівки з дітьми. Сподіваюся, після перемоги поїдемо. 

Зараз ми маємо зберігати оптимізм  — не треба мріяти про щось нездійсненне, але маємо стояти на землі, бачити сонце та небо, якщо є така можливість, та вірити у ЗСУ. Наше завдання — підпирати їх з тилу та допомагати усім, чим можемо.