«Ми не розуміємо цінності хліба, води»: розповідь «Тьоті Суп», яка готувала дітям їжу на «Азовсталі»

35-річна Наталя Бабеуш готувала їжу для дітей, які ховалися на заводі «Азовсталь». Там її називали “Тьотя Суп”. 

Свою історію вона розповіла в інтерв’ю ВВС.  

На “Азовсталь” жінка втекла разом з чоловіком Володимиром, коли російські військові почали стріляти у дворі їхнього дому. Це було на початку березня. До війни Наталя працювала на “Азовсталі” машиністом котлів, а її чоловік — електромонтером.

Їжі на заводі бракувало, бо лише деякі сім’ї приїхали сюди на машинах і мали запаси круп. На заводі були сухпайки та дрова. За нормальних умов один сухпайок розрахований на три прийоми їжі, але люди їли раз на день — в обід, тому люди у бункері старалися побільше спати, щоб не їсти. Спільного столу не було — кожен тулився і їв там, де спав. Замість тарілок у людей були лотки, чашки, навіть газетки.

Решту дня та під вечір старалися пити лише чай. Хоча і вода закінчувалась — невдовзі залишилась лише технічна, яку кип’ятили по кілька разів, та збирали дощову воду. 

Одну і ту ж воду використовували кілька разів. Митися можна було, лише коли падав сніг — так сталося на 8 березня. Пізніше милися лише ті, кому дуже треба. 

Кожен бункер жив як окремий світ. Військові полку «Азов» розповідали, що на гігантському заводі загалом було сотні цивільних людей. Серед військових у підвалах лежали поранені та загиблі. Наталя зі своїми підопічними про це не знала, бо бункери були ізольовані одне від одного. У їхньому не було поранених, але деякі люди мали інвалідність, були інсулінозалежні, розповідає вона.

Зв’язку в людей не було, тому телефони тримали вимкнутими, а орієнтувалися по годиннику. Військові заходили до них рідко, приносили дітям трохи солодкого, а їжі ставало все менше. Деякі навіть йшли з бункера не дочекавшись евакуації. 

«Я боялась одного разу подивитись в дитячі очі й сказати, що у нас більше не буде ні сніданку, ні обіду, ні вечері», — каже Наталя. 

Спочатку у Наталі було дві імпровізовані кухні, але їх розбомбили і довелося готувати на сходах. Чоловіки спорудили для Наталі щось на кшталт мангалу, де вона примудрялась готувати не лише суп, а й млинці, деруни і навіть десерти. З консервів, гречки та борошна — вона робила гречаники. Таке ж саме вона робила з перловкою, а потім і рисом, але вже без консерви. Одного разу в когось із людей виявилося прокисле молоко, й воно пішло на «вергуни».

Усього від жінки залежало восьмеро дітей. Найстаршій дитині було 17 років, найменшій, дівчинці — лише 2,5. Наталія каже, що діти часто малювали те, що їм найбільше хотілося з’їсти — піцу, картоплю фрі, тортики. Тож коли у бункері знайшлося чотири картоплини, Наталя зробила дітям деруни — не фрі, але хоч щось. А ще Наталя зробила дітям тістечко: це були млинці з варенням посередині. Піцу вона теж все-таки приготувала — на сухій сковорідці зробила лаваш, додала туди консерви, окраєць сиру, горошок.

«Бункерний» суп від Тьоті Суп — це дві банки консерви на 30 літрів. У різні часи разом із нею у підвалі сиділо до 40 людей, і цього мало вистачити на всіх. Дорослі отримували менше, ніж діти.

На початку травня Наталю евакуювали — вона забрала малюнки дітей та ложку, яку прихопила з дому, перш ніж опинитися на «Азовсталі». Опинившись на Західній Україні вона розплакалася у їдальні — там їй, за її проханням, насипали лише пів порції їжі, але навіть цим можна було нагодувати п’ятьох у бункері, каже жінка.

Наталя каже, що підтримує зв’язок із людьми, з якими була в бункері. Навіть створила вайбер-канал під назвою «Бункера Азовсталь», де евакуйовані дізнаються, де можна отримати допомогу, шукають одне одного, спілкуються та дізнаються іншу інформацію від Наталі. Вона намагається відпочивати і не будує планів, але почала писати невеличкий посібник із виживання, який би могла носити з собою людина на війні.