Ми просиділи у погребі 10 днів: психотерапевт про те, як пережити окупацію та підтримку під час війни

20.04.2022

Психотерапевт Геннадій Мустафаєв жив у будинку на початку Ворзеля біля перехрестя на Бородянку, Бучу та Ірпінь. На момент початку війни він перебував у будинку із дружиною, майже 90-річною тещею, донькою із зятем та онукою віком 4,5 роки. Родині довелося провести у погребі 2х2 понад тиждень, а Геннадію зіштовхнутися із військовими рф, що влізли у його будинок. 

Психотерапевт дав інтерв’ю медичній експертці ЮНІСЕФ в Україні Катерині Булавіновій і розповів, як йому вдалося пережити окупацію, зустріч із військовими, а також — як заспокоїти близьких під час війни та особливості психотерапії після кризових ситуацій.

— Розкажіть, про життя у погребі та як почувалися близькі. Як вам вдалося їх заспокоїти та що ви для цього робили? 

Ми сиділи шестеро у погребі 2 на 2. Лягти у повний зріст неможливо. Три ночі спали сидячи, боялися вийти. Це історія, коли естет помирає  — стоїть помийне відро і ми всі ходимо на відро у туалет. Поруч ми їли, пили і так далі. Зранку я виливав помиї і відразу ховався. Було небезпечно, тож я один виходив на вулицю — при мені тричі мародери залазили у наш будинок і виносили коштовності, телефони, планшети, гроші з мого бумажника витягли. Були троє солдат, я їх бачив.

На той час забору навкого будинку вже не було — його винесло хвилею від вибуху. Потім ще декілька разів залазили — виносили те, що не винесли попередники. Мені було важко, що мені довелося тримати усіх у такому мобільному психологічному стані. 

Вони по черзі почали провалюватися — вони переживали страх, безвихідь — ми не мали можливості з’ясувати щось. Це безсилля накладало свій відбиток. Рідні почали зриватися. 

Онуці 4 роки — у неї такий гучний голос, вона весь час розмовляє. Ми сидимо у погребі і чуємо, як навколо будинку ходять військові. Ми чуємо їх через вентиляційну трубу і вони нас чують — я знаю це, бо коли виходив, то чув як дружина розмовляла, онука тощо. Коли онука розмовляла, то усі починали її смикати, долонею закривати їй рота, мовляв, військові нас почують, вб’ють. Онука замовкала на секунду, а потім знову продовжувала говорити. Я розумію її фізіологічний та психоемоційний розвиток — вона не розуміє до кінця усієї небезпеки, яка була. Але усі були настільки на взводі, що вони почали поводити себе агресивно до неї. Я почав усіх фактично «вишукувати», її увагу забирати на себе, розповідати казки, щоб вона більше слухала, ніж говорила.

Я почав більше говорити з дітьми та дружиною про те, як себе поводити, щоб якось контролювати ситуацію. Я періодично бігав у будинок, щоб зловити хоч якийсь зв’язок з кимось — повідомити, що ми живі. Але зв’язку не було. До мене підійшла донька та каже, мовляв, а ми виберемося, нас не вб’ють? Я обіцяв, що все буде добре, хоча не знав, як буде. 

Ми просиділи у погребі 10 днів. Там було холодно, страшно, сильна вологість, відсутність інформації та розуміння, що буде далі. Це все психологічно було важко — у такі секунди нема, на що спиратися. Я розумію, що якби я був сам — це одна історія, а коли я відчуваю відповідальність за рідних та маленьку дівчинку — я розумів, що мені не можна ламатися, плакати, треба бути сильним.

— Як вам вдалося виїхати із селища? 

Коли дії змістилися, Ворзель був окупований, але стріляли менше — я полагодив паркан, почав виходити. Бачив на вулиці тіла загиблих, вони там лежали по 5 днів, і їх ніхто не прибирав. Це були тіла сусідів.

Пізніше один із жителів став ходив по сусідах, питав як вони. Десь 9 березня він прийшов і сказав, що є можливість евакуюватися, але будуть пускати лише жінок і дітей. Ми вирішили, що донька, зять та онука поїдуть, а ми лишимося у будинку. Вони почіпляли білі прапори, написали на автомобілі «діти» та поїхали у центр, звідки мала вирушити колона. Я у той час почав забивати вікна, хоч якось зберігати будинок. Проте потім прийшов сусід і сказав, що випускають всіх і можна приєднатися до колони, щоб виїхати. 

Тоді ми сіли у другу машину, навіть не встигли їжу взяти, взяли лише воду і поїхали. Уночі ми встигли добратися до Києва, але це було тяжко, бо коли ми їхали на Київ, то бачили розтрощені машини, розкидані речі по дорозі. Тоді я порадів, що раніше заборонив рідним виїжджати самостійно, без «коридору». 

Коли ми дісталися до Києва, то я зрозумів наскільки мало треба для щастя — вивезти рідних з пекла, прийняти гарячий душ із милом, мати змогу витягнутися у ліжку на чистій постелі, бути у квартирі.

Зранку ми поїхали на Західну Україну, зараз я, теща та дружина перебуваємо під Чернівцями — добрі люди нам дали безкоштовно будинок, я сплачую лише комунальні. Це фантастичні люди. Моя донька з онукою у Польщі.

Я вже почав працювати як терапевт. Я розумію, що у мене є ПТСР — коли я чую якісь звуки, мене накриває. Якщо я дивлюся ролики з військових дій і я чую вибухи, як стріляють, то розумію, що мене накриває. Це ж саме із тушонкою — вона нагадує про перебування у погребі.

— На що ви спиралися, що вам допомагало під час перебування у погребі?

Мало на що було спиратися. Хоча моя психіка зіграла зі мною корисну річ, я придумав собі, що це така віртуальна гра і я граю у партизана. Я підіймався у будинок, через маленький отвір у ролетах спостерігав за орками, грав партизана. Не знаю, як це спрацювало, але я розумів, що я у цій війни один — я старший чоловік і вся відповідальність на мені.

Я грав у дисоціацію — я спостерігав за собою з боку, це якось утримувало. Напевне допомагало ще те, що у мене є такий досвід, бо я служив в армії і вмію у скрутні хвилини збиратися, лишатися достатньо ефективним. Кажу: «Хвилюватися будемо пізніше». На той момент мені треба було максимально зупинити емоційну сферу та включити раціоналізацію. Я думаю, що усі мої дії були достатньо раціональними: і коли я казав, що ми нікуди без коридорів не поїдемо, і коли ховався за кріслом. При цьому я спостерігав, як мене наповнює адреналін, як я збуджуюсь, але я максимально лишався у голові.

— Ви сказали кілька разів, що стали найголовнішим членом родини. Як це відбулося? 

По-перше, це моя позиція та вміння брати відповідальність. якщо припускаюся помилок, то шукаю, як їх виправити. Також це виховання — батько казав мені такі речі як, якщо у родині немає грошей, то це питання чоловіка. Я присвоїв собі те, що я відповідаю за своїх дітей, родину, і мені комфортно у цій іпостасі, коли я став старший. Тож я умовно випромінюю таку енергетику і рідні мусять мені підкорятися, і слухатися, коли віддаю накази. 

— Ви сказали, що естет під час таких подій «вмирає», а хто «помер» чи народився у вас? 

Народився дуже злий, лютий чоловік і я відчував два переживання. Перше, це безсилля, що неможу усіх перенести бо в трьох метрах стоять військові з атоматами. Допомогло вижити те, що я відразу усім сказав: «Без героїму, не треба вибігати та кидатися з топорами, адже проти автоматів, нічого не зробиш. Головне не провокувати та вижити». Це трохи труслива позиція, але це інстинкт самозберження. Бо страх — це нормально.

Друге переживання — злість неймовірних розмірів. Це було пов’язано саме з онукою, бо я розумів, що вона за 10 днів сидячи у погребі вийшла вже дорослою. Я як фахівець розумію, що якщо зараз її травматичний досвід може не сильно видно, може вона це проскоче через пластичність дитячої психіки, але потім ці травми можуть проявитися. Ці травми лишаться на все її життя і як та де вони вилізуть — ми цього не знаємо, бо наші дитячі травми ми несемо все життя і вони впливають на наше і соматичне, і психічне здоров’я.

Я ненавиджу їх за те, що ми мусили закривати рота дитини, що весь час на неї цикали, що в неї забрали планшет тощо. 

— Як ви відволікали онуку?

Я розказував ій про ситуацію зрозумілою мовою, бо вона почала питати, чого ці люди прийшли, чого вони хочуть нас вбити. Я розповідав казку про снігову королеву і про злого чаклуна, у якого розбилося дзеркало, а осколки розлетілися по всьому світу, і ті кому попав осколок, ставали злими. Але цей осколок дістали і люди стали знову добрими.

Я розумію, що ій 4,5 роки і розказувати їй про путіна не має сенсу.

— А щоб ви порадили для літніх людей, що їм говорити? 

Це моє особисте рішення, яке я відразу прийняв, що у нас двоє дітей — онука та теща. Я піклувався про неї як про дитину. Давав чітки команди, чітко розумів, що треба набратися терпіння і багато чого пояснювати — чому це не можна, як можна. Додатковий раз намагався запитати, чого вона б хотіла, підтримував її. Намагався з нею поговорити, бо часто буває, що питання дорослих можуть дратувати, бо ясна річ, що швидкість мислення у більш молодих людей краща.

Я все спокійно пояснював, бо розумів, що перед нами дитина. Коли вона щось одягала смішне на себе, бо у погребі було холодно і всі куталися у що могли, то жартував, що їй можна на подіум.

Зробив прибудову, щоб вона могли хоч ноги витягнути, а потім пересилив до будинку, бо я подумав, що солдатам точно немає сенсу її вбивати — вона загрози не несе. Там вона почала потрошку ходити. 

— Чому почали розмовляти українською? 

Коли я сидів в погрибі, то чув голоси військових, що розмовляли на російській — тоді я подумав, що дивно, що вони розмовляють на тій мові, що й ми. Я пригадав Другу світову — там було зрозуміло, що якщо на німецькій розмовляють, то німець, а якщо на російській — наш. Тут у мене відбувся розрив щаблонів і подумав, що треба, щоб усі почал розмовляти українською, аби легше було відрізняти своїх від чужих. Це такі ігри розума людини, що сидить у погребі. 

— Що порекомендуєте тим, хто вийшов з окупації?

По-перше, я сидячи в погребі емоційну частину приховав і спирався лише на логіку. Коли ми вже були у безпеці, то дозволив емоційній частині жити, я повернувся в терапію, при можливості ділюся своїм досвідом. Кожний раз, коли я проговорюю те, що сталося — я це знов і знов переживаю. Наша психіка так побудована, що розказуючи комусь подію, переживаючи знов і знов ці епізоди, ми виліковуємося. У терапії я розпакував свої переживання, плачу на сеансах. Для мене це не про слабкість, а про фізіологічний спосіб зняти напругу.

Я чітко розумію те, що у мене є ПТСР, що мій рівень кортизолу підвищений. Я просинаюсь об 3 ночі і до 5 ранку не можу заснути. Розумію, що контролюю час перебування в інформаційному просторі, новинах. Ганяю своїх дівчат, щоб вони не залипали у новинах, бо не можна цього робити. Бо новини не прості, складні. Часто показують кадри, які для мене неоднозначні — з одного боку, ми маємо розуміти реалії, з іншого — ті кадри, що ми бачили з Бучі, то вони фіксуються дуже сильно. Ми від цих картинок пізніше не можемо позбавитися. 

До речі, коли я працював із клієнтами, що мали ПТСР, флешбеки, травматичний досвід, то я використовував метод ДПДГ — це десенсибілізація та переробка рухом очей. Тому я можу сказати, що картинки, які ми бачимо, вони найбільш травматичні для психіки. 

Тому я не сиджу постійно у новинах, не скролю стрічку Фейсбуку. Я можу послухати аналітичні ефіри, але я намагаюся берегти свою психіку. Тож треба скоротити споживання новин — не зовсім, але споживати набагато менше інформації. Якщо є можливість — звертайтеся до психологів та психотерапевтів. Багато зараз з них працюють онлайн і надають послуги безкоштовно, як волонтери. Я також цим займаюся. 

Також зараз є такий синдром вцілілого. Люди, які не боронять країну зі зброєю в руках, можуть відчувати провину. Я і цим відчуттям впорався так: пішов встав на облік у військкомат, але вояка з мене такий собі, але вони сказали, що коли я буду потрібен, то мене викличуть. Тобто я готовий піти боронити країну, але думаю, що мій внесок у перемогу може бути у тому, що я буду підтримувати психологічно постраждалих людей. 

І остання рекомендація. Якщо у вас була терапія, то повертайтеся у неї, а якщо не було — йдіть у неї. Пам’ятайте, що плакати дуже корисно, це фізичний спосіб зняти напругу. Я даю можливість собі поплакати, попереживати бо після цього стає легше.

— Як обрати терапевта, щоб додатково не травмуватися? 

Багато моїх студентів почали волонтерити, але є студенти, які пройшли підготовку та знають, що робити, бо професійна психотерапевтична діяльність з кризовими станами — це особливий вид діяльності. Це не просто про стосунки, розлучення, про життєві проблеми у мирний час. Робота з такими потужними кризами потребує спеціального навчання, закалки та інструментів. Якщо фахівець не має освіти і на волонтерській хвилі починає діяльність, то можна нашкодити клієнту та вигоріти, нашкодити собі. Тому якщо ви до таких людей звертаєтеся, треба спитати про його фаховість.

Також у психотерапевтів у мирному житті є звертання до супервізора за підтримкою, але якщо ми кажемо про роботу із травмою, то тут має бути більш щільне спілкування із супервізером.