Ми — щось значно більше за тіло, — колонка редактора про прийняття себе

Як це вчитися жити, що наше тіло - це і є ми, не просто оболонка, а чудовий, затишний і витривалий дім

Коли мені було 13, у мене різко змінилася фігура. Була собі дівчинка-билинка з довгими, худими ручками і ніжками, а потім ра-а-а-аз… і стала дівчина з круглими виразними стегнами. А якщо відкинути зайву політкоректність, то просто з великою попою. Я думаю, більшість дівчат, які мають в анамнезі подібні трансформації, проживали їх нелегко. З дитини в дівчину — це такий особливий проміжний стан, коли ти вже і не там, але ще й не там. І оскільки у тебе ще немає геть ніякого досвіду, ти дуже, дуже-дуже залежна від сторонніх коментарів і висловлювань.

Мій однокласник складав про мою попу чи то віршики, чи то пісеньки, які знущально декламував на весь клас. Я їх досі пам’ятаю дослівно, але ще не маю того рівня прийняття і прощення, щоб таке цитувати. Потім ще кілька хвилин у класі стояв масний, густий регіт. Досі пам’ятаю це відчуття, коли від сорому я стаю вся багряна, кров шугає в голову і я вже майже не чую і не розумію ні слів, ні реготу. Хочу тільки провалитися крізь землю, щоб ніхто мене не бачив. Через багато років, коли я почну нарешті гортати пам’ять назад, щоб розібратися у причинах, то зрозумію, що саме з тих віршиків і почався один з найбільших моїх комплексів — неприйняття свого тіла.

Все моє свідоме життя з 14-ти до 32-х я порівнювала свою фігуру з фігурами інших жінок. Я йшла вулицею, назустріч йшла струнка жінка, чи просто жінка з меншими, ніж у мене, формами, і я щоразу думала: “От би мені таку попу замість моєї.” Ці думки були зі мною весь час, хоч де б я була: в університеті, в магазині, на вечірці, на пляжі, на роботі. Я не пропускала жодної худорлявої дівчини, щоб не вжалити саму себе порівнянням. А ще я не пропускала жодної вітрини, вікна чи дзеркала. Коли у примірочних випадало міряти одяг поруч з дівчиною, у якої були менші стегна, я не хотіла виходити з-за шторки. А коли виходила, то переживала такі муки самознецінення, що тікала з магазину, нічого не купивши. Пам’ятаєте, в 2000-х джинси з низькою посадкою? Я дуже в них страждала, бо у мене висока талія і джинси закінчувалися на половині попи. Але для мене тодішньої то не джинси були не такі, а я.

Насправді ні тоді, ні зараз мені не було чого соромитися. Ну, попа і попа. Велика попа — красиво, маленька попа — теж красиво. Велика чи ні вона у мене була — досить суб’єктивний момент, я досі не можу визначитися. Але ж вся суть в акцентах. А вони були розставлені таким чином, що велика попа одночасно означала не лише шеймінг, а й сексуалізацію. Зараз я навіть не знаю, чого я більше боялася і хотіла уникнути. Психіці молодої дівчини важко розібратися з усіма нюансами ситуації, коли тебе одночасно жорстоко обстьобують і при цьому вважають сексуальним об’єктом. Погодьтеся, у фразах “у тебе такі красиві і сексуальні стегна” і “оце так зад” (говориться з виряченими очима) є таки певна різниця. Я не хотіла бути об’єктом, і уваги теж не хотіла. Часом мені хотілося стати невидимкою, щоб ніколи не ловити поглядів на своїй попі.

За все моє життя у мене не було жодного партнера, який би сказав криве слово про мої сідниці. Але це не допомагало. Коли я шукала причин для конфлікту, я все одно діставала з шафки аргумент про “тобі не подобаються мої стегна” і далі можна було вже нічого не говорити, сварка неслася як по маслу. Коли мені було 13 і стегна розширилися за одне літо, я стала дуже смішно ходити. Змінився центр ваги, я довго вчилася балансувати. До всього мені не подобалася ще й моя хода, я здавалася собі незграбною. З часом нести свої стегна з високо піднятою головою я навчилася. А от усьому іншому навчитися було значно важче.

Буває, що якийсь комплекс чи страх, який з тобою мало не все життя, з часом починає заважати, як футболка, яка стала затісною. Навіть подорослішавши фізично, ми не лишаємося завжди однаковими ментально, ми продовжуємо рости і набувати досвіду. Десь у 27-28 я почала відчувати, що мій досвід і моє життя не втискаються вже в ті рамки, які виставляє перманентне несприйняття свого тіла. Треба було вчитися приймати себе. Цю потребу я вперше усвідомила, коли почала озвучувати свої комплекси подругам з роботи. Іноді люди, які знають тебе все життя, настільки звикають до твоєї “старої версії”, що сприймають її як базове налаштування з усіма комплексами і хибами, не помічаючи метаморфоз. Але люди, які приходять у твоє життя, коли ви вже є сформованими дорослими особинами, бачать ту людину, якою ти є саме зараз. Це вже відредагована життям і досвідом версія, краща, розумніша версія тебе. Це я до того, що контраст також видно краще.

Ми з подругою йшли вулицею. Раптом якийсь хлопець на скейті так ефектно озирнувся на мої сідниці, що аж впав з дошки. Подруга почала сміятися з того, як він вивернув шию і як буркнув “та це я на ваш букет задивився”, а я намагалася пояснити, чому мене це злить, як я не люблю свою фігуру і що завжди хотіла бути худенькою, щоб мені не дивилися вслід. Аж раптом зловила себе на тому, що от саме зараз мені насправді теж смішно. Я засміялася тоді і потім сміялася щоразу, коли у колі своїх подруга переповідала цю історію і театрально показувала, як хлопець вивертав шию і падав зі скейта. Я сміялася і думала, що цій дівчині, яка так регоче з найбільшого свого комплексу, в ньому вже й справді затісно.

Рік тому я вперше зрозуміла, скільки насправді довкола жінок, яким не подобається щось у собі. Як правило, у фігурі. Ці жінки можуть бути успішними, талановитими, реалізованими, нереально красивими. А може бути й так, що нелюбов до свого тіла стала чимось значно більшим, ніж комплекс, і занапастила життя або ж тривалу його частину. Зараз я вчуся жити з розумінням, що ми щось значно більше за тіло, і водночас що наше тіло — це і є ми. Не просто оболонка, а чудовий, затишний і витривалий дім. Поки що це найважча наука з усіх, вона не дається просто. Але принаймні вже давно на вулиці мені не хотілося помінятися стегнами з випадковою стрункою дівчиною, яка йде назустріч.

Анастасія Багаліка, оглядачка, редактор WoMo