Ми вчимо родини загиблих жити з пам’яттю про своїх героїв, але і з розумінням того, що життя триває: директорка БО БФ «ТАПС» Юлія Дмитрова про психологічну реабілітацію сімей після втрати за практиками TAPS USA

Юлія Дмитрова є волонтером понад 10 років. Здається, що це не вона обирала цю сферу діяльності, а волонтерство обирало її. Все почалось з допомоги переселенцям з Донецької та Луганської областей та їх новонародженим малюкам у далекому 2014 році.  Тепер допомагає родинам загиблих захисників та захисниць, озброївшись досвідом американських фахівців з фонду TAPS USA, історія якого налічує понад 30 років. Працюють системно — з усіма членами родини загиблого: дітьми, дружинами, батьками, сестрами та братами. Навіть колишні дружини є у фокусі їх уваги, бо вони виховують дітей героїв. Чого коштує волонтерам фонду повернення людей, які переживають втрату, до повноцінного життя? Портал Womo.ua розпитав Юлію Дмитрову про найболючіше…

Партнерство з американцями надавало можливість готувати спеціалістів, які допоможуть пережити горе

 Що передувало відкриттю в Україні фонду підтримки родин, які переживають втрату українських військовослужбовців за форматом TAPS USA? 

Вперше ідея у мене виникла у 16-му році, коли я була за обміном досвіду за програмою Держдепа у Сполучених Штатах Америки. Тоді відбулась зустріч з керівництвом TAPS USA  — організації, яка вже понад 30 років займається підтримкою сімей загиблих військовослужбовців у Штатах. Мені дуже сподобалась їх філософія, наповненість програм, і, повернувшись звідти, я зрозуміла, що хочу такий фонд створити в Україні, починаючи з нашого рідного міста Дніпро.

Партнерство з американцями надавало можливість готувати спеціалістів, які допоможуть пережити горе тим, хто потрапляє у ситуацію втрат близьких і коханих. У нас війна тривала вже кілька років, а фахівців з відповідною підготовкою для роботи з родинами загиблих не було. Протягом 2017 року я просто листувалась з представниками TAPS USA. Ми обговорювали, як правильно побудувати систему підтримки в Україні. У 2018-му році президентка цієї організації Бонні Керрол приїхала з командою до Дніпра, де взяла участь у зустрічі з родинами загиблих українських військовослужбовців. Тоді ж ми уклали Декларацію про спільні наміри на тристоронній зустрічі між представниками мерії, ініціативною групою з нашого боку та американською стороною. Після цього ми створили громадську організацію та благодійний фонд. Команда складалась з 3-4 дівчат. Серед них були, як члени родин загиблих військовослужбовців, так і ті, хто не пережив такої втрати. Поступово до нас доєднались ініціативні люди, які підхопили мою ідею.

Які труднощі виникли під час створення фонду?

Під час розмови з усіма активними дніпрянами ми зрозуміли, що в нас немає сталої фінансової підтримки, як у TAPS USA. Також немає ініціативних родин загиблих військовослужбовців,  які хочуть бути рушійною силою проєктів, а не виключно отримувачами від таких організацій. До того ж нам довелось подолати довгий 5-річний шлях розвитку щодо написання програм, пошуку психологів та формування власного розуміння, як ми бачимо розповсюдження інформації про нас по Україні. Але ми запустили в роботу проєкт, який для нас, для українців, був актуальним ще з 2014 року, адже вже тоді гинули наші захисники, а спонсорство, донорство чи допомога сім’ям загиблих тільки почали зароджуватися, як волонтерські проєкти та приватні ініціативи благодійників. Всі хотіли щось робити, але сталої системи не було, тому ми намагалися цю систему випрацювати та зробити так, щоб ми не закрилися через рік чи два.

Коли почали надходити домовини з загиблими захисниками, ми вже займалася родинами, в чий дім прийшла така трагедія

Чому вас зацікавила допомога саме родинам загиблих військовослужбовців?

Я займаюсь волонтерством ще з 2010 року, бо у мене добре виходить розв’язувати організаційні питання та об’єднувати людей. У 2014-му році я занурилась у волонтерство, бо ми допомагали переселенцям з Донецької та Луганської областей, діткам, які народжувалися у переселенців, вже у нас, в Дніпрі. Далі наша увага була спрямована на військові частини, які звільняли окуповані райони Донбасу. А коли почали надходити домовини з загиблими захисниками, то потім вже займалася родинами, в чий дім прийшла така трагедія. А оскільки я мала вже великий волонтерський досвід, то у 2017 році мене призначили  у мерії заступником директора Департаменту соцполітики. І там я  почала працювати з ветеранами АТО та родинами загиблих, бо в моєму оточенні вже були люди, які на перших етапах долучились до підтримки родин. Саме через це я в подальшому вирішила шукати дієвий проєкт з аналогічним напрямком діяльності.

Багато фондів опікується родинами загиблих військовослужбовців, чому ви обрали TAPS USA?

Американці готові були тоді ділитися своїми психологічними напрацюваннями.  Ми перекладали українською і друкували книги за їх авторства, розповсюджували їх серед фахівців та готували психологів. І це дало великий старт —  у 2019-му році вперше я поїхала до Америки, як представник  ТАПС Україна.  Ми стали 24-ю державою, яка до них доєдналася. Зараз TAPS International — це представники з 47 країн світу. Але у цій всесвітній мережі кожна організація існує окремо одна від одної. В них свої напрямки роботи, свої юридичні адреси. Лише раз на рік усі з’їжджаються, аби  поділитися своїм досвідом і розказати про важливі кейси. На всесвітньому рівні це дуже круто, бо  там не містечкові організації зібралися і поговорили про свої проблеми, а йдеться про  глобальний досвід.  І це дуже було почесно представляти Україну вже за рік від початку роботи.

Ми не грантоїдська організація, а практично орієнтована

Американці висували до вас якісь вимоги до того, як надати свій бренд вашому фонду?

Ми фінансово та юридично з ними не пов’язані. Їх задача — знайти в країнах, де відбувались або відбуваються військові дії, людей, які зацікавлені в тому, щоб поєднувати сім’ї загиблих з метою надання їм масштабної системної психологічної допомоги. Звичайно, вони придивлялися до нас. Ми майже рік розмовляли листами на Фейсбуці. І тільки через рік вони сказали, що ми приїдемо і подивимося, що у вас тут є, бо ми бачимо, що ви не полишаєте цієї теми впродовж року.

Нашу команду не лякав важкий шлях, який і досі є не простим, і тема непроста і категорія родин, які отримали багаторічні травми. І велика кількість людей, які починають цим займатися, захоплюються, але вигорають та вже не можуть працювати. І їм треба шукати заміну. До того я теж дружина, у мене троє дітей і є чим займатися. Але є відчуття, що ця справа обрала нас, тому хто, як не ми?  Коли ми відкрилися,  не просили у Вашингтоні коштів, бо це не передбачено. Кожен шукає фінансування самостійно. Ми самі напрацьовували свою базу родин, донорів. Чотири роки ми не вигравали ніяких великих грантів, які були в Україні. Ми на місцевому рівні брали участь у міських програмах — і так поступово  заробляли собі ім’я. Бо ми не грантоїдська організація, а практично орієнтована.

Яка мета досягається вашими  психологами при спілкуванні з родинами загиблих?

Ми беремо не кількістю, а якістю. Ми не просто роздаємо пакунки з продуктами чи гроші, ми формуємо спільноту однодумців, які розмовляють однією мовою – мовою  втрати.

У нас немає таборів в тисячу осіб. У нас табори розраховані лише на 30 людей, але родини, коли повертаються, то кажуть, що такого табору в їх житті ще не було. В нас так програма складена, що діти, по-перше, відпочивають, а, по-друге, з психологом та менторами проживають все те, що боялися проживати. І вони повертаються зовсім іншими, і самі вже далі імплементують заряд добра в родину.  І потім вже мама зацікавлена працювати з психологами для того, щоб налагодити стосунки зі своєю дитиною, тому що життя продовжується, але з пам’яттю та з любов’ю про свого героя. Таким чином, ми вчимо родини загиблих  жити далі спокійно,  звичайно,  з пам’яттю про своїх героїв, але і з розумінням того, що життя триває. І для дітей загиблих воно повинно мати світлі та веселі кольори, а не бути суцільною темрявою. Ми формуємо в них свідомість, що загиблий тато, мама, брат або сестра – герої, бо, попри 10 років війни, в нас досі немає тої героїзації, на яку наші захисники заслуговують. І, коли сім’я втрачає такого героя, то ми намагаємося вивести вшанування пам’яті на більш високий рівень, щоб сім’я розуміла, що у них в родині загинув герой, щоб діти розповідали про свого тата та не цуралися цієї теми, бо в сім’ях не заведено розмовляти про втрату батька.

У нас психологи займаються з мамами, бабусями та дідусями. що не треба дітей відгороджувати від трагедії, навпаки, треба розмовляти про батька. А оповіді про нього є сімейною цінністю. Тут дуже така велика робота починається з маленької, яка крок за кроком  і захоплює всі струни душі абсолютно кожного, хто втратив свою рідну людину.

Після перемоги інвестори, які зайдуть на розбудову України, будуть шукати тих людей, яким можна довіряти

Що цікавило представників з інших держав про український досвід?

Їх все цікавило, тому що ми єдина країна, яка воює на своїй території.  Решта – воювали та гинули на території інших країн. Крім того, у нас потерпають від війни і страждають від ракетних нальотів і родини загиблих, чого немає у решті держав. Їм не  зрозуміло, як ми взагалі тут під бомбардуванням працюємо, заробляємо і щось хочемо робити для родин загиблих.

Я не можу сказати, що вони хочуть навчитися чомусь у нас, але точно можу сказати, що вони вже не можуть навчити нас чомусь новому, бо їх програми є роками сталими,  але ми вже можемо розказати набагато більше, бо в них такого досвіду немає. І якщо інші організації приїжджають на такі з’їзди до Вашингтону, аби отримати інформацію, то Україна попереду — ми завжди привозимо свої презентації з унікальними доробками. Ми виступали як топ-спікери і нас вже слухають. Не можу сказати, що це так класно, бо ми є жертвами агресії та розповідаємо про те, як у нас болить. Наша задача — показати їм, що нам все одно потрібна їх допомога, щоб вони не зупинялися, бо Україна вже не є топ-новиною для їх медіа.

Я розповідаю там не лише про сім’ї загиблих, бо ми всі є свідками війни. У нас всі діти є дітьми війни.  Ми всі живемо в постійному стресі, який триває 10-й рік. Але  ми хочемо зробити так, щоб нам довіряли, адже розуміємо: після перемоги інвестори, які зайдуть на розбудову України, будуть шукати тих людей, яким можна довіряти. А я дуже хочу, щоб в Україні були такі організації, яким будуть довіряти, і за які не буде соромно.

24 лютого під час перших вибухів о 5 ранку я відправила чоловіка з дітьми до бабусі, а сама поїхала в ОДА

Які напрямки ви взяли в роботу 24 лютого 2022 року?

До 24 лютого ми займалися виключно сім’ями загиблих. Ми спрямовано брались за маленькі проєкти, бо в нас навіть і офісу ще не було.

З 24 лютого «ТАПС Україна» реалізував найбільший свій проєкт – Координаційний штаб волонтерів Дніпра, який об’єднав велику кількість волонтерських ініціатив, які допомагали військовим, внутрішньопереміщеним особам, постраждалим від ракетних атак у Дніпрі, людям на лінії фронту, людям на деокупованих територіях, родинам загиблих військових, тваринам, медичним закладам, територіальним громадам.

24 лютого під час перших вибухів о 5 ранку я відправила чоловіка з дітьми до бабусі в село, яке недалеко від Дніпра, а сама поїхала до облдержадміністрації. Туди я зазвала всіх волонтерів — і в нас уже зібралась потужна команда у понад 200 осіб. Нам дали приміщення — і все пішло по накатаному. І виявилось, що 12 років волонтерського досвіду були репетицією до  повномасштабного вторгнення.  Наступного дня у нас вже була тисяча людей. Приносили абсолютно все, що мали, і для оборонців, і для переселенців. Два місяці тривав хаос,  поки ми структурували роботу. яка тривала 24 на 7. Ми не спали, не їли. В нас сформувалась секторальна робота: хто буде займатися гарячим харчуванням для переселенців, хто буде відкривати шелтери, хто зустрічатиме їх на вокзалах, бо евакуаційні потяги щодня привозили по 10 тисяч осіб. Допомога була настільки швидко розгорнута, що можна пишатися нашими людьми — нашою згуртованістю, наскільки всі піднялися.

На базі волонтерського штабу тимчасово був пункт прийому заявок у ТРО, які військкомати просто забирали. Бізнес підтягнувся дуже круто — підприємці свої приміщення повіддавали, гроші приносили для військових, бо у нас були свої рахунки. І ми вели звітність на базі нашого фонду. Координаційний штаб волонтерів Дніпра ( ми так назвалися) працював від фонду ТАПС, як юридичної особи.  Ми відкрили волонтерську картку, яку я зареєструвала одразу в податковій, щоб все було прозоро.

Ще у перші дні ми створили Телеграм-канал резерву волонтерів, у нас там на сьогодні 3 тисячі людей. Прямі стріми були у всіх соцмережах, в яких в нас зараз сумарна аудиторія 58 тисяч підписників. І вони за викликом можуть приїхати і допомогти за будь-яким запитом.  Чотири телефони одразу з першого ж дня працювали. Ми готували щодобові зведення потреб, що на завтра буде потрібно, куди нести та з ким контактувати.

Коли 1 березня у Харкові був приліт в облдержадміністрацію, ми вирішили, що перебувати біля Дніпровській ВЦА теж небезпечно. І ми вже там не вміщались, тому ми за дві години знайшли нову  будівлю, куди ми переїхали за дві години.

І там вже почалася крута робота: ми зробили структуру, ми призначили кураторів по відділках, які співпрацювали з волонтерами. Ми запустили систему бейджів за електронною базою, щоб розуміти, з ким ми працюємо. З нами працювали 1600 волонтерів, яких ми знали в обличчя.  Зараз активно працюють 100 волонтерів, але вже така велика кількість не потрібна, хоча напрямки, які були до 24 лютого, залишилися. 156 військових частин за цей період від нас отримали різноманітну допомогу — від форми до автівок та квадроциклів і «швидких допомог» для парамедиків.

У нас добре працює допомога як для шпиталів, так і для лікарень по всій Україні.  Ми допомагаємо всім — плетінням тисяч квадратним метрів сіток та виготовленням понад 50 тисяч окопних свічок, фарбуванням та ремонтом автівок. І зараз ми повертаємося більш детально працювати все ж таки з сім’ями загиблих,  тому що запитів на допомогу вже стало значно більше.

Зараз ми відновили роботу з усіма членами родини загиблого: діти, дружини, батьки, сестри та брати. Навіть колишні дружини є у фокусі нашої уваги, бо вони виховують дітей загиблих героїв

 Чи легше такі родини йдуть на діалог?

Діти найшвидше йдуть на контакт,  тому що у перші місяці наші сім’ї загиблих були волонтерами.  Вони свої гроші приносили сюди так і казали: «Давайте ви нам потім допоможете? А зараз давайте допоможемо хлопцям, які зараз там. Досить того, що ми своїх вже втратили. Давайте цих збережемо!». Зараз ми відновили роботу з усіма членами родини загиблого: діти, дружини, батьки, сестри та брати. Навіть колишні дружини є у фокусі нашої уваги, бо вони виховують дітей загиблих героїв. Кожен з напрямків має власну назву.

TAPS  Camp — це тижневі табори на 30 осіб у Карпатах. І вони не лише для дітей. Чотири зміни табору вже профінансовано всесвітньо відомою компанією BOEING. Загалом ми вже зараз маємо домовленості на дворічну співпрацю з авіаційним гігантом. Дві зміни були для 30 дітей загиблих військовослужбовців. І окрема зміна — влітку 2023 року — для 30 дружин загиблих військовослужбовців. Зараз у такі табори записуються ті, хто поніс втрату від чотирьох місяців до року. Така втрата є дуже «свіжою», і є запит на те, що батькам хочеться відчути якесь полегшення. Протягом 8 днів проводяться тренінги психологічної допомоги та розвантаження, творчі майстер-класи, заходи вшанування пам’яті загиблих членів сім’ї.

На таборі робота не завершується, бо є проєкт «Молодь ТАПС», головна мета якого утримати спілкування після відпочинку та реабілітації у Карпатах. Спільнота почала формуватись під час першої весняної зміни TAPS CAMP в 2023 році, а вже зараз  вона розширилася і серед тих, хто в табір не зміг потрапити. Ментори ТАПС роблять все можливе, аби допомогти створити простір, де думки усіх будуть почутими, а ініціативи та ідеї реалізовані. Серед регулярних зустрічей «Молодь ТАПС» є дні настільних ігор, вилазки на природу, тімбілдінг, робота з психологами. В планах доповнити список спільними походами, виїздами, ретритами та спортивними активностями. Із спільнотою ми працюємо як в онлайн, так в офлайн.

Чи активно розвиваються напрямки «Дружини ТАПС» та «Батьки ТАПС»?

Напрямок «Дружини ТАПС» почався задовго до появи самого ТАПС у назві. Ще у 2014 році. Крім допомоги психологів у групах та під час індивідуальних сесій,  для вдів проводяться постійні заходи: походи в театр, майстер-класи. Але для фінансування цього проєкту дуже важко знайти грантові програми, які були націлені саме на допомогу батькам. Адже вони виховують дітей, і їх стан повинен сприяти максимально комфортній атмосфері в родині.

Спільнота «Батьки ТАПС» об’єднує людей, які втратили своїх синів та дочок у страшній війні. Ще з 2018 року ми підтримуємо їх, надаючи психологічну допомогу на всіх етапах втрати. Проводимо заходи для об’єднання батьків, які живуть поза межами великих міст, і у своїх населених пунктах не мають відповідної підтримки. Зараз ми помічаємо, що батьками загиблих стали значно молодші за віком. Якщо раніше йшлося про людей, віком від 55 років, то зараз в на є і батьки, яким лише сорок. І вони, крім загиблого сина чи доньки, мають ще молодших за віком дітей, яких треба ставити на ноги, створивши гармонійні умови. І цим достатньо молодим за віком людям треба зберегти шлюби,  мріяти і навіть народжувати, аби мати сенс та наснагу до життя. І наша задача дати їм натхнення жити далі повноцінним життям.  І дуже хочеться, щоб у цій спільноті тата ставали активними, бо їх дуже важко витягнути. А мами в нас дуже активні жінки, які постійно щось ініціюють, допомагають одна одній.  Ми хочемо, щоб тата загиблих стали для дітей у нашому ТАПСі чоловічою підтримкою — у риболовлі, вбиванні цвяхів, праці з молотком. Нехай навчать дітей тому, чому їх загиблі тата не встигли навчити за життя.

Ті проблеми, з якими ми стикаємося в момент роботи з малечею, у 99% випадків є відгородження мами від дитини

До вас звертаються жінки, які дізнаються про загибель чоловіка, перебуваючи за кордоном?

У нас були такі випадки. Доводилось узгоджувати всі питання для того, щоб загиблого захисника не поховали без участі родини. Такі жінки приїжджають тільки на поховання. І до нас звертаються за допомогою в оформленні документів для отримання коштів. У нас не було таких випадків, щоб хтось з них повертався назавжди.  Але є в нас і випадки, коли дружини з дітьми виїхали після того, як втратили чоловіка, а до цього понад рік жили в Україні та допомагали татові, чим могли. Такі жінки зберігають зв’язки із спільнотою, мають психологічне розвантаження у таборах. Дві жінки, які зараз перебувають закордоном, хотіли приїхати в табір, щоб поспілкуватися на Закарпатті з дружинами інших полеглих.

Які є плани щодо розвитку проєктів?

У наших планах проводити сімейні табори, щоб і мама з дітьми їхали, тому що ті проблеми, з якими ми стикаємося в момент роботи з малечею, то це у 99% випадків відгородження мами від дитини та не розуміння жінкою, що тато є героєм. Для подолання цієї порожнечі, треба влаштовувати об’єднуючі заходи і спільне психологічне пропрацювання. Глобально ми зараз працюємо над масштабуванням ідеології ТАПС для всієї країни. Ми хочемо побудувати країну тих, хто пам’ятає подвиг військових російсько-української війни.

Таке враження, що чоловіків загиблих захисниць нібито не існує, хоча дітей, які втратили мати, приводять бабусі

Серед загиблих військовослужбовців, лікарів та парамедиків є жінки. Чи активні чоловіки загиблих у ваших проєктах, адже їм самостійно доводиться виховувати дитину?

У нас був за весь цей період лише один такий чоловік, але у них не було дітей на момент втрати дружини. І хоча жінок гине одиниці з 2014 року, але їх чоловіків взагалі витягнути на розмову дуже важко. Вони скритні, нікуди нічого не заявляють. Таке враження, що їх нібито не існує, хоча дітей, які втратили мати, приводять бабусі. І відповідно з татом треба працювати.  Ми самостійно намагаємося якось дізнатися, де ті татки, але це дуже важка історія, бо немає статистики.  Коли ми працювали з військкоматами, то  ще в 22-му році могли дізнаватись, хто похований у нас. Раніше ми знали абсолютно всі сім’ї загиблих. Ми знали по іменах усіх 86 дітей, які у нас були по Дніпру з 2014 року. Зараз такого немає. Комусь ще не зробили посвідчення, щоб стати на облік. У таких випадках сім’ю загиблого ніхто не бачать тривалий час, а допомога родині через втрату вже потрібна. Я думаю, що лише по місту в нас є понад 300 дітей загиблих.

Цивільні, які втрачають рідних під обстрілами, можуть отримати від вас допомогу?

Так, ми там працюємо одразу, як тільки на локацію можна дістатись. Перша така трагедія  сталась 14 січня 2023 року, коли у будинку  на вулиці Перемоги від влучання ракетою загинули 46 осіб. Ми приїхали туди вже за 3 години, та 5 днів там прожили, підігнавши наш мобільний офіс у причепі, який нам подарували британці. Психологи  відкрили пункт прийому людей.  Ми почали працювати по заявках на найнеобхідніше — і дуже багато, хто до нас підтягнувся з продуктами, одягом. Дуже багато людей хотіли просто задонатити для того, щоб ми допомогли орендувати житло та надати кошти на найнеобхідніше, аби люди протримались до офіційних виплат.  В нас є окремий рахунок для постраждалих від ракетних обстрілів і на ньому акумулюються всі гроші, які перераховують люди. А ми потім розподіляли по сім’ях які постраждали, і зараз розподіляємо. Зараз у нас буде виплата для сім’ї із Підгороднього, бо у невеличких населених пунктах бюджет не дозволяє великі виплати робити. Їм виділили всього 100 тисяч, а їм потрібні півтора мільйона на відбудову зруйнованого будинку.

Чи отримують родини загиблих юридичну підтримку у вашому фонді, адже багато питань щодо кредитів, оформлених на загиблих, наявність дітей у незареєстрованих шлюбах, коли юридично загиблий не є батьком?

Юридичних запитів дуже багато. Юристи мають вже пророблені дорожні карти на всі випадки: що робити, якщо ви постраждали, чи майно пошкоджено від обстрілів; якщо загинули обидва батьки та як у такому випадку вберегти дитині житло. Нюансів дуже велика кількість, починаючи від того, що в одному приміщенні проживало дві сім’ї, а виплату отримує лише одна, яка там зареєстрована. Друга залишається взагалі без виплат. У приватному секторі теж схожі проблеми:  прилетіло на одну земельну ділянку, де було два домогосподарства, а по закону виплату матиме лише один домовласник.

У місцях, де працюють юристи, немає можливості щодо махінацій тому що вони одразу підхоплюють ці сім’ї та передбачають, яка там ситуація та яка проблема може виникнути. Наприклад, коли у будинку на Перемозі загинули тато і мати, то 3-річна дитина в цей момент перебувала у бабусі. І для бабусі великим стресом стала втрата дітей, а потім догляд та виховання такої маленької онуки. До нас вона звернулась, бо почалися такі панічні атаки, що жінка перебувала на грані суїциду.  Її треба було рятувати та повертати до життя, тому що на її руках залишилася маленька дівчинка.

Перед тим, як йти на війну, варто завітати до нотаріусів та залишати відповідні розпорядження щодо майна та активів на випадок загибелі

Які найважчі випадки у родинних стосунках ви спостерігали?

Ще у 2014-му році я надивилася на дуже жахливі випадки, коли ще не встигли загиблого поховати, а вони вже ділили виплати, майно та навіть посуд. На жаль, наявність дітей не рятує ситуації. Були випадки, коли мами закидали дружинам про генетичну експертизу: чи це син мого сина? Інколи прагнули відсудити онуків: ти собі ще народиш. Є важкі випадки з цивільними стосунками, бо жінка не має право на виплати. Доводиться  шукати живих або померлих його батьків. А ті на території  країни-агресора. І для підтвердження особи загиблого такого батька треба привозити до України, бо  без цього грошей не буде для позашлюбної дитини загиблого. А ті готові їхати, бо хто ж  від таких великих грошей відмовляється? А потім починається розподіл коштів.  В нас закони настільки не гнучкі в цьому випадку, що кошти отримав батько, який сина залишив у 2 роки та не бачив після цього жодного разу, хоча жив в Новомосковську. 38 років з 40, який прожив загиблий, взагалі не знав нічого про сина!  Але ж він не був позбавлений батьківських прав. Хто ж думає про те, що перед тим, як йти на війну, варто завітати до нотаріусів та залишати відповідні розпорядження щодо майна, коштів та активів на випадок загибелі. Спадкоємцем може бути хоч притулок для тварин, хоч цивільна дружина.

Зараз дуже велика кількість поранених захисників з ампутаціями. Чи є у ваших психологів інклюзивні програми,  які сприяють побудові стосунків з чоловіком з урахуванням його фізичного стану?  

Ця тема, на жаль, ще поза уваги сімейних психологів та сексологів. Ми бачимо, як відкриваються центри протезування, проводяться спортивні змагання чи працевлаштування.  А ось те, як ці захисники будуть жити далі після протезування, є великим питанням. Є дружини, які чекають свого нареченого або чоловіка, поки він з кінцівками, але у нас немає інституції, які готували подружжя до життя після виписки з лікарні.

Чи допомагаєте ви родинам зниклих безвісти?

Цю категорію родин ми ще не наважилися долучити до своєї роботи.  По-перше, в нас немає людей, хто зміг би цю категорію взяти і вести. А це дуже складна категорія, бо нема нічого жахливішого, коли люди живе багато років з надією, а у державі немає механізмів. Ядвіга Лозинська вже 10-й рік поспіль чекає свого сина. Ця жінка пройшла і через численні ексгумації, і численні навіть співпадіння ДНК. Вона створила громадську організацію, і її ці пошуки вже так затягали,  що вона вже взагалі не живе, а лише стукає в усі двері, прагнучи об’єднати людей з такою ж невизначеністю. По-друге, я ще не знайшла ресурсу у собі, аби займатися такою категорією. І до нас не звертались люди, які б прийшли та сказали, що беруть написання грантів з цією тематикою, пошуки партнерів на себе. З рештою – ми допоможемо.

За 6 місяців завдяки нашим спонсорам в Америці ми назбирали кошти та придбали будівлю «ТАПС» на 1500 метрів

А у вас є приміщення, щоб усіх прийняти?

На сьогодні ми зробили неймовірне: за 6 місяців  завдяки нашим спонсорам в Америці назбирали кошти та придбали будівлю «ТАПС».  Там працюватиме будинок незламності, в якому облаштуємо комфортний простір для роботи психологів, дітей, зал для міжнародних конференцій та спільних заходів з іншими громадськими організаціями. Головне – і свої успішні кейси показати, і чужі побачити. Нам потрібно у 1500 квадратних метрів вдихнути життя – красиве та яскраве.

Ви знайшли сталі джерела фінансування, аби працювати системно?  

Колектив фонду складає 22 особи, які займаються кожний своїм напрямком – від бухгалтерії до пошуків грантів. Я набираю людей кваліфікованих, бо не хочу, щоб вони завтра шукали собі іншу роботу, бо їм треба сплачувати рахунки. А з таким досвідом, як у нас, роботу вони знаходять швидко.  І їх зарплата – це моя особиста відповідальність. А ще є витрати на комунальні послуги, папір, відео та фотозйомки.

Довіра людей до мене на сьогодні  є такою, що у нас є такий сталий партнер у Вашингтоні, який залучає своїх спонсорів до інформування про наші проєкти та перенаправляє частково фінансування на підтримку офісу. Ще локальний бізнес щомісячно на рахунок фонду сплачує благодійну допомогу, побачивши, скільки всього ми вже зробили за ці роки.  Я знаю, що можу розраховувати щомісяця на цю допомогу і витрачати її на заходи, мерч чи комунальні послуги.

Наш волонтерський рух за кордоном не є зрозумілим, а проблеми з кладовищами шокує і їх, і нас

Які міфи доводиться розвінчувати під час спілкування з представниками інших країн?

Наш волонтерський рух їм не є зрозумілий. Чому це ми  одягаємо свою армію, лікуємо, годуємо? А де Міністерство оборони?  Не менш шокуючою є проблема з кладовищами. І прапори ми міняли власним коштом багато разів. Є ж досвід – Арлінгтонське кладовище. Є державна програма уніфікації військового кладовища – візьміть та зробіть. За кошти меценатів виготовляються уніфіковані пам’ятники. Дехто сам вже поставив пам’ятник, який йому заманулось, – без уніфікації. Коли до нас приїжджають закордонні делегації, ми привозимо їх на цей меморіал, бо це напрямок нашої роботи. З одного боку – поховання людей, але з іншого — військова ділянка. Коли я в Америці розповідаю всім, що ми витрачаємо самостійно власні кошти на поховання наших героїв, мене не розуміють.  В арміях їх країн є система, є правила, є ритуальна служба, куди родини приходять та ні про що не думають. А у нас  родини купу папірчиків повинні зібрати самостійно.

Румунія хоче долучитися  до допомоги нам. Пропонує налагодити стосунки між родинами з гостюванням у Румунії. Але їх сім’ї втратили чоловіків по 15 років потому в Афганістані і досі не заміжні. Франція, Італія та навіть Буркіна-Фасо мають лайтові проблеми у порівнянні з нашими. Аби заробляти,  жінкам з Афганістану американці придумали дрібні колаборації — плести браслети, які в Америці продають. Зароблені кошти їм відправляють. На їх тлі ми найунікальніша країна, яка тільки є і за проблемами, з якими ми стикаємось, і як ми виживаємо та вирішуємо ці проблеми.

Півтора року  я  прожила одна, і тільки зараз повернула дітей від бабусі

Чи довелось вам долати наслідки вигоряння?

Довелось. Я постійно прокидалась  щопівгодини,  потім не могла заснути, тому що голова постійно працює. Я відчула, що мені треба почати займатись спортом.  Зараз в мене тричі на тиждень ранкові тренування на кардіотренажерах та силові заняття. Після ранкового тренування протягом дня я почуваюсь добре. Зараз для себе я відкрила збалансоване харчування, бо до цього я харчувалась перекусами.  Півтора року  я  прожила одна, і тільки зараз повернула дітей від бабусі в місто. Проживання без родини виявився дуже важким квестом, бо розривалась навпіл. І перебування навіть кілька годин вночі самій у порожньому великому будинку було дуже дискомфортним.

Віддушиною для мене стали речі, на які я раніше навіть не звертала уваги: просто полежати та подивитися серіал дуже сприяє перезавантаженню думок. З 24  лютого 2022 року я протягом року не могла взагалі дивитися телебачення, фільми,  бо вони мені не заходили. Я вмикала та вимикала телевізор. Життя тривало по колу: праця — пару годин сну — праця. Все! Зараз я розумію, що ще потрібна собі, своїй сім’ї та людям, які мені довіряють, тому варто дбати про свій стан здоров’я.

Багато років мама на війні. Як діти до цього ставляться?

Старшому сину 12 років. Він був з батьком та бабусями. Другому сину — 10 років. У сім місяців, коли у 2014-му році я пішла працювати волонтером, сусідня Донеччина палала. Ситуація була критична. Армія гола та боса, але, якщо орків не зупинити, то за лічені дні вони були б у Дніпрі. Я знайшла сину няню та залишила його на неї. Донечці зараз буде 6 років. Всі діти за власним бажанням беруть активну участь у волонтерстві, і надихають мене своїм ентузіазмом. Адже я їх не примушую до участі в акціях.  На фотографіях є, як малеча щось малює для ЗСУ, збирає пакунки з іншими дітьми. Хлопці вже вивантажують цілі фури. Наші діти досить активно підставляють, де потрібно, і плече, і руки. Вони спілкуються з дітьми загиблих захисників. Вони знають, як делікатно говорити на болючі теми. Вони постійно готові підтримати дітей, які тільки з такою трагедією зіткнулись. Вони спілкуються з дітьми загиблих з інших країн. Дуже чуйні діти…. І всі вони дуже пишаються своїми мамами.

Чоловік мене підтримував, хоча у 2014 році діти, няня, родинні виклики були на його плечах. Спочатку він не був занурений у волонтерські справи, бо я не допускала його до цього. Я не хотіла, аби він хвилювався за мене, коли їздила щотижня в АТО.  Багато чого дізнавався значно пізніше — з моїх інтерв’ю. За півтора роки активного волонтерства ми разом прийняли рішення, що треба зупинитись та перевести свою активну діяльність на більш конкретні речі. І коли у 2015-му році почалась передвиборча кампанія на місцевих виборах, я вирішила спробувати стати депутатом – і чоловік мене підтримав. І люди мене підтримали. А у 2017 році мене призначили  заступником директора Департаменту соціальної політики. І там я  почала працювати з ветеранами АТО та родинами загиблих та менше бути відсутньою дома. І так ця тема стала новим  витком моєї волонтерської діяльності. Коли з’явився «ТАПС»,  чоловік повністю занурився в роботу фонду. З 24 лютого він допомагав місцевому ТРО, фактично жив на блокпостах. Я ще тоді йому сказала: «Війна триває з 2014 року, але кожен це починає зрозуміти лише тоді, коли до нього особисто прилетить». На сьогодні нам всім комфортно, бо вся сім’я на одній хвилі і залучена до спільної справи.

Ваша мама теж всю правду з інтерв’ю дізналась?

Так, мама в мене вчителька. І коли їх зараз примушують заповнювати дивні анкети з питанням: «А що ви як волонтер зробили?», то вона їм написала відповідь в один рядок: «Поки моя дитина рятує країну, я сиджу з її дітьми». І мама чоловіка — ще один мій союзник. Бо саме вона з онуками перебувала півтора року, робила уроки, лікувала від застуд тощо. Людина, яка готова допомагати в усьому, аби я тільки займалася своїми справами. І коли я маю таку підтримку у своїй родині, прагну, аби злагода панувала і в інших сім’ях, аби попри важку втрату життя продовжувалось.

Тетяна Марінова

Родині загиблого військового, приєднатись можна після заповнення анкети за посиланням https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSf3OGzZ3-1JJkBoqTxGt3ffegA2UVqthbGddK9LmFiWEn46RA/viewform

Отримати психологічну допомогу родині загиблого військового можна після заповнення анкети за посиланням вище, або звернувшись до нас на гарячу лінію у всіх меседжерах +380994246277

За нашою роботою можна слідкувати у соцмережах https://www.facebook.com/volunteerdnipro

https://www.instagram.com/volunteerdnipro/

https://instagram.com/tapscamp.ua

Аби підтримати можна донатом за посиланням https://taps.org.ua/donations/