Мій колега Павло Казарін жартував: «Боже, Зорій, якби люди знали, як ти погано рахуєш, вони б ніколи не подумали, що ти вийшла заміж за Резнікова з розрахунку!»: телеведуча та дружина міністра оборони України  Юлія Зорій про своє життя після початку повномасштабного вторгнення

21.08.2023

Психологиня та ведуча «Ранок у великому місті» на телеканалі ICTV 2 Юлія Зорій 24 лютого 2022 року перебувала ще в одному резонансному для українців статусі — дружини міністра оборони держави, яка чинила окупантам шалений спротив. Коли телеканали почали марафон «Єдині новини», Юлія зникла не лише з екранів телевізорів, але й з медіапростору. Лише нещодавно глядачі знову побачили її на екранах після повернення в ефір «Ранку…». Але де перебувала Юлія Зорій півтора року війни? Чим опікувалась? Як підтримувала українців? Womo.ua отримав відповіді на ці питання.

Тепер моя професійна реалізація ніколи не буде конкурувати із сім’єю

Як за півтора року повномасштабного вторгнення трансформувались ваші пріоритети?

З початком повномасштабного вторгнення  мої пріоритети викристалізувалися. Все, що було важливим до 24 лютого, втратило актуальність. Наприклад, я завжди розуміла, наскільки для мене суперважливою є моя професійна реалізація на телебаченні. «Ранок у великому місті» — проєкт, в якому ми говоримо про те, з чим прокидається вся країна — від політики до побутових лайфхаків. Але від 24 лютого я зрозуміла, що для мене найголовнішим є моя сім’я. І, якщо постане питання вибору між чоловіком  та професійною реалізацією, я оберу сім’ю. Чого до цього раніше не зробила б, прагнучи до останнього поєднувати і перше, і друге. Але тепер моя професійна реалізація ніколи не буде конкурувати із сім’єю. Якщо потрібні переїзди чи виїзди, я поступлюся добровільно. Бо я зрозуміла, що однаково знайду, як себе реалізовувати поза телебаченням. Така думка і для мене стала насправді відкриттям, тому що все своє життя моя робота була для мене трішки вищою за решту.

Зараз у суспільстві залишається досить популярним запит саме на налагодження стосунків у родині, тому що великі потрясіння завжди супроводжуються високою кількістю розлучень. Під час COVID фахівці також спостерігали таке явище, як руйнація родин. Адже двоє людей залишалися зачиненими одне з одним досить тривалий час. Є прислів’я: де тонко, там і рветься. Але я б додала ще одну, але протилежну за змістом думку: зміцнилося там, де у стосунках була фундаментальна міцність.

У моєму випадку стосунки укріпилися, на щастя, ще більше, бо у нас із чоловіком є розуміння того, хто ми є, для чого перебуваємо разом, як та куди рухаємося разом. Адже я теж хвилювалася, як війна буде на нас впливати як на подружжя.

Кіт Соломон

 

 

Є ще одне вагоме відкриття. У мене додалося під час війни ще два коти породи мейн-кун. До цього я двічі намагалася з вулиці притягти кошенят, і вони від нас тікали. І я зрозуміла, що напевно мені не варто більше нікого додому тягнути. А тут чомусь завела котів під час війни, коли небезпека щосекундна і коли ти завжди можеш швидко підірватися та кудись їхати, покинувши все в оселі. У нас тепер живуть три коти. І це теж історія про зміну пріоритетів, про відповідальність і про дорослішання. І ці коти всі мої страхи як рукою зняли. Хоча я дуже переживала, чи впораюсь, як годувати, як вчинити, якщо поїду кудись? А потім я зрозуміла, що нема чого боятися, що треба насолоджуватися життям навіть у цих умовах. Хочеш ти котиків, можеш їх утримувати — бери та насолоджуйся. А решту проблем ти просто вирішуєш, коли вони з’являються.

Чоловік сказав: «Ну все, я на роботу. Він почав війну». А я відповіла Олексію спросоння: «Гаразд, у мене вії на 11:00»

 Як для вас почалось 24 лютого 2022 року?

До такої ситуації, як повномасштабне вторгнення, в принципі підготуватися неможливо. Війна не є нормою, не є чимось, у чому можна жити чи до чого можна приготуватись. 24 лютого я перебувала у Києві. Навіть більше, 23 лютого у мене з чоловіком відбулась розмова, і я запитала: «Слухай, мене всі запитують, чи я кудись виїжджаю?». І я писала усім у соцмережах — і знайомим, і незнайомим людям: «Будь ласка, не орієнтуйтеся на мене, бо я залишаюся у Києві і не планую нікуди виїжджати. Але я не показник для вас. Якщо вам страшно, якщо ви розумієте, що в іншому місці може бути краще, напевно, їдьте, а потім повернетеся. Раптом якщо вас цікавить, де я, то я вдома».

У ніч на 24 лютого ми майже не спали, тому що у чоловіка телефонні дзвінки не припинялись. Уже під ранок, коли я ніби почала провалюватися в сон, я почула вибух. Від нього дуже сильно почали трястися вікна, і я подумала, що то мені, мабуть, наснилося від напруження. Підійшов чоловік і сказав: «Ну все, я на роботу. Він почав війну». А я йому кажу: «Почекай, у мене є справи у місті!». «Ти жартуєш? Забудь про справи — війна почалася!». А я кажу Олексію спросоння: «Добре, я сама з’їжджу. У мене вії на 11:00, а потім я приїду». Чоловік каже: «Які вії? Війна!». Я кажу: «Людина ж прийде заради мене на роботу, ми ж домовились. А мене немає. Я таке не люблю!». І тут чоловік  каже: «Послухай мене ще раз: почалася війна. Ти сидиш вдома та слухаєш мої вказівки, що взагалі робити». І моя така реакція є ще одним доказом того, що ніхто не може підготуватися ніяк до війни.

Весь день я просиділа 24 лютого біля телевізора. У мене було заціпеніння. Я не могла їсти чи пити. Я лише приймала заспокійливі ліки і нічого більше не могла робити. Я просто сиділа в одній позі у кріслі весь день.

Для мене війна почалася у 2014 році, але відчула я її у 2022-му. Коли виникало питання: «Де ви були вісім років?», то я  маю, що відповісти: з вівторка по п’ятницю у випусках новин, у сюжетах на історичну тематику, які виходили у програмі «Ранок у великому місті», ми розповідали про війну. Але відчули ми її лише зараз, бо вона торкнулася кожного. А до цього ми казали: «Ой, як шкода людей!» — і йшли собі готувати вечерю, не уявляючи, що на Донбасі, у Сирії чи Афганістані переживають  та відчувають мирні мешканці у ту мить, коли ми насолоджуємось кавою. Ми розуміли, «як воно», під час війни по телебаченню, а тепер знаємо по собі.

Вже 26 лютого почала надавати психологічну допомогу на гарячій лінії

Як ви вирішили діяти після запуску марафону «Єдині новини»?

Коли телеканали  перейшли у формат марафону, «Ранок у великому місті», як і решту проєктів, поставили на паузу. Я вже 26 лютого почала надавати психологічну допомогу на гарячій лінії, скориставшись наявним часом. До нас телефонували люди усіх вікових категорій. Тоді був телефонний хаос через суцільну паніку та нерозуміння ситуації, а нам потрібно було точково їм допомогти. Надмірний стрес, тривога людей допомогли мені акумулювати власні сили на цій роботі та навіть рятувати себе, рятуючи когось на цій телефонній лінії.

Вони розуміли, що спілкуються з телеведучою Юлією Зорій чи з дружиною міністра оборони України?

Звичайно, ні. Людина просто бачила номер телефону. Наприкінці лютого їй було байдуже, з ким вона розмовляє. Головне, потрібен був хтось, хто міг би допомогти бодай якось себе опанувати та зрозуміти, що їй робити.

Чи спостерігали ви певні тематичні хвилі звернень «Mental Help»?

Так, протягом першого тижня нас запитували: виїжджати чи не виїжджайте, куди їхати з дітьми, що з собою брати, чи безпечно залишатися, що буде з майном та з квартирою. Насправді ці питання не стосувалися психології, але наші відповіді допомагали людям подолати заморожений стан.

Наступний потужний сплеск почався, коли чоловіки почали йти добровольцями чи призиватися. Дружини та матері дуже турбувалися про них.

Наступна хвиля — після отримання звісток про загибель, потрапляння наших оборонців у полон.

Коли я почала працювати на платформі на «Mental Help», була підготовлена аналітична інформація про звернення клієнтів, які потребували цієї допомоги станом на лютий 2023 року. Наприклад, було проведено 3845 сесій (натепер це 8500 онлайн-сесій), де люди отримали психологічну допомогу. Кількість унікальних отримувачів психологічної допомоги перевищило 2000. Серед основних запитів були тривога, стрес, відносини, депресія, адаптація. Переважна більшість це люди віком 18-25 років (42%), 26-35 років (30%), 36-45 років (18%). Зазвичай зверталися клієнти, які мешкали у момент консультацій в Україні, Німеччині, Польщі, Іспанії, Нідерландіх, Чехії. Тобто куди люди вимушено виїжджали, звідти і виходили на зв’язок.

Як ви отримали пропозицію працювати  на платформі «Mental Help»?

Коли стало професійними колами ширитись повідомлення, що буде така платформа, колеги, які вже почали там працювали, запропонували доєднатися до них. Мені було цікаво, і я пройшла невелику співбесіду. Так я почала працювати у команді цієї платформи.

Юлія Зорій провела тренінг для психологів із Запоріжжя у Києві

На платформу звертаються тільки жінки?

На платформу «Mental Help» звертаються всі: чоловіки і жінки незалежно від місця їх перебування. Кожен отримає допомогу. Серед клієнтів було 85% жінок і 15% чоловіків.

На платформу «Mental Help» чоловіки зверталися про покращення стосунків вдома

Перед якими труднощами постають чоловіки?

Спочатку чоловіки зверталися із запитом про покращення стосунків вдома — з дружиною та дітьми або з батьками, сестрами та братами. Зазвичай із такими запитами звертались жінки. Мене приємно здивувало те, що про стосунки вдома почали дбати і чоловіки. Напевно, у них відбулася переоцінка, і вони теж зрозуміли цінність тієї сім’ї, яку вони створили.  Багато чоловіків, які за станом здоров’я не перебувають на фронті, мають почуття провини. Йдеться навіть про тих, хто активно волонтерить. Вони звинувачують себе у тому, що роблять недостатньо для перемоги. Ми багато працювали з цим почуттям провини та пошуку себе в умовах війни.

Чи зверталися люди, які перебувають на окупованій території?

У мене таких випадків немає. Але у мене в терапії є дівчинка, яка виїхала з Ізюма після двох місяців окупації. Просидівши весь час без зв’язку та світла, вона виїхала на свій страх і ризик, бо зрозуміла, що або помре там, або її вб’ють по дорозі. Їм розповідали, що Україна їх кинула напризволяще. Скільки земель в області загарбано, було незрозуміло. Усвідомлюючи це, вона вирішила їхати, бо в такому разі залишитись живою у неї був мізерний шанс. Вона розповідала про те, що відбувалося тоді в Ізюмі. Це була харківська Буча. І я зрозуміла: те, що вона розповідає, потрібно видавати, знімати та всім доносити правду про російський геноцид, влаштований проти наших людей.

 

Для мене було важливо так вибудувати атмосферу, щоб жінки не мірялися своїм рівнем травмованості та горя

 Які ще звернення запам’яталися?

Я працювала у проєкті «Regeneration», який започаткував фонд Олени Пінчук. Там передбачена групова робота з психологічної підтримки жінок, які постраждали від війни. Це були різні жінки, тому що група підтримки відрізняється від терапевтичної групи. Було цікаво спостерігати впродовж 20 занять, як у цій групі підтримці змінювався стан жінок, адже кожна була по-своєму травмована.

Наприклад, одна жінка була травмована тим, що боялася сирен, вибухів. І хоча дитина та чоловік перебували поруч із нею, але це не означає, що вона почувається суперкласно. Інша молода жінка, майже дівчинка, вже після окупації одного з населених пунктів на Київщині виїхала з дитиною (яка має серйозні вади зі здоров’ям) та ще і втратила чоловіка на фронті. Працюючи з такими різними жінками, для мене було важливо так вибудувати атмосферу, щоб вони не мірялися своїм рівнем травмованості та горя, а ставилися одна до одної з повагою і розумінням того, що у тебе інакше горе, але це не означає, що тобі легше. І хоча досягти поставленої мети було вкрай важко, але на останній нашій зустрічі я помітила, як ця молода жінка, яка виїхала з цією дитинкою вперше за кордон без знання мови, знайшла в собі сили жити далі: вона почала працювати, влаштувала дитину в садочок, організувала малечі гарне свято на день народження. Це була зовсім інша людина! Такі історії мене надихають, тому що вони про зцілення.

Крім «Ранку…» я погодилась стати ведучою ще й на YouTube-каналі «Твоє ментальне здоров’я»

Як змінилися жінки за півтора року війни? Ми почали більше тягнутися до жіночності чи стали твердішими та безкомпромісними?

За моїми спостереженнями, жінки стали зібранішими і більш рішучими. На їхні плечі в один момент лягло багато відповідальності. Їм довелося за лічені хвилини ухвалювати рішення, змінювати місця та умови проживання, підлаштовуватися до них, налагоджувати побут і при цьому ще й не збожеволіти від стресу і напруження. Я захоплююся жінками, які за таких складних умов знаходять час для себе і розуміють важливість роботи з психологом.

Які ефективні прийоми допоможуть подолати панічні атаки, від яких потерпають дедалі більше українців?

Наведу точкові приклади. Якщо ви перебуваєте поруч із людиною, у якої  почалась панічна атака, єдине, чим ви зможете зарадити, це одразу збагнути, чи це дійсно панічна атака чи прояв генералізованого тривожного розладу. За панічної атаки є втрата контролю, людина не може опритомніти, не знає, як опанувати себе. За генералізованого тривожного розладу немає втрати контролю, людина просто постійно тривожиться про щось. І коли ви розпізнаєте стан, схожий на втрату контролю, треба розуміти, що триватиме він до 5 хвилин, максимум 10. Хоча людині, яка проживає панічну атаку, здається, що вона триває добу чи дві. У такий момент важливо запитати, чим ви можете їй допомогти. Людина однаково щось буде вам відповідати. Оскільки будь-яка фізична дія зменшує силу емоції, нам потрібно, щоб людина перемикнула увагу з цієї атаки на таку найпростішу дію, як відповіді. Питайте у колеги:  що ти зараз робила, коли ти повинна виконати цю роботу. Якщо це незнайома людина на вулиці чи у торговельному центрі, запитайте: куди ви йшли, а де ви живете, ви на авто приїхали чи громадським транспортом. Можна казати і про таке: подивіться у вікно, що ви там бачите? А якого кольору вивіска на  крамничці чи моя сукня? Що ви планували робити ввечері? Що хотіли придбати у крамниці? Далі важливо, щоб людина перемикнулась на фізичну дію. Дайте цілу жменю жувальних гумок, щоб людина їх так сильно розжовувала, щоб у неї від інтенсивності рухів аж щелепи зводило. Попросіть дати чашку, блокнот, сумку, серветки — будь-що, аби примусити зробити фізичний рух. Попросіть написати якийсь текст: номер телефону, ім’я, адресу. Говоріть про те, що зараз все минеться, що від панічної атаки ніхто ніколи не вмер. Тобто всі оці прийомчики дозволять вам потягнути ці 5-10 хвилин, коли триватиме напад.

Якщо ви самі потерпаєте від панічної атаки, то до неї можна підготуватися. Заздалегідь можна виписати телефонні номери, кому зателефонувати, а не дратівливо копирсатись у телефонній книзі. Коли почнеться атака, зателефонуйте і говоріть з цією людиною. Можна попити води, лягти та перечекати цей момент, гортаючи журнал чи книжку. Можна виконати фізичну вправу, увімкнувши  улюблену музику.

Якщо людина схильна до панічних атак, то варто усвідомлювати, що бажано б звернутися до психолога, тому що панічна атака також може бути пов’язана зі страхом і гіпервідповідальністю, а тут розібратися допоможе саме спеціаліст.

Чи пропонували вам працювати над психологічним телепроєктом, що наразі дуже актуально?

Зараз Міністерство охорони здоров’я спільно із партнерами — представництвом ВООЗ в Україні, компанією “Освіта ХХ1 століття” та агентством відеоконтенту “16х9” — підготувало майстер-клас з апробованими ВООЗ стратегіями роботи зі стресом, тривогою й іншими проблемами. Він складається із п’яти епізодів. Кожен епізод — це окреме відео, яке містить низку унікальних стратегій. Мене запросили стати ведучою цього проєкту, і я охоче погодилася, бо це справді дуже ефективні стратегії, завдяки яким кожен самостійно зможе навчитися допомагати собі, навчитися вирішувати та управляти своїми проблемами, стати стресостійким і сформувати звичку піклуватися про своє ментальне здоров’я. Тому дуже раджу. Називається YouTube-канал “Твоє ментальне здоров’я”.

Як доречніше говорити з чоловіком, який перебуває у зоні бойових дій?

Кожна жінка краще знає свого чоловіка. Тому можу сказати, чого краще не робити. Варто уникати запитання: як ви там? Ще гірше питати: «Ти там когось убив? Які у вас там плани? Куди ви йдете? Тобі не страшно?». Краще взагалі не чіпати його професійної діяльності, бо якщо ваш чоловік захоче, він сам вам про це розкаже. Високою є ймовірність, що під час розмови з вами йому теж хочеться відволіктися, тому не бажано робити якісь порівняння, кому важче: вам із дітьми чи йому на передовій. Розкажіть йому про життя родини, не жаліючись, бо чоловік навряд чи зараз зможе включитися, аби розв’язати вашу проблему, але почуття провини, агресії і злості на себе не даватимуть йому спокою.

Є чоловіки, які люблять довго спілкуватися про все, розповідаючи про себе та про своїх побратимів, про побут. Таких краще більше слухати, а після вже розпитувати: чи потрібна допомога, чим я тобі могла би допомогти, щоб я могла для тебе зробити (зібрати чи придбати). Завершуйте розмови оповіддю про приємні події у вашому житті чи успіхи дітей, якимось жартом, навіть веселим спогадом, головне — на позитивній ноті.

Я чудово усвідомлюю, що сплачую податок за публічність

До якості роботи Міноборони після звинувачень у корупційних діях є купа питань у українців. Чи натикались ви на хейт як дружина міністра оборони?

У соцмережах негативні висловлювання на мою адресу почалися задовго до війни та призначення чоловіка на цю посаду. І щоразу хейтери знаходили щось новеньке для критики. Коли я одружувалася, вони розповідали про те, що я одружуюсь з пенсіонером через гроші. Мій колега Павло Казарін жартував: «Боже, Зорій, якби люди знали, як ти погано рахуєш, вони б ніколи не подумали, що ти вийшла заміж з розрахунку!». Потім аналізували мої ефіри, критикували одяг на світлинах із фотосесій, заходів та на відпочинку. На початку війни хейту поменшало, бо ми стали максимально співчутливими і турботливими. Тоді я читала коменти зі словами вдячності за роботу мого чоловіка, бажанням допомогти ЗСУ, слова підтримки. Але за пів року все повернулося. Негативні коменти на моїх сторінках стосувалися більше роботи чоловіка, тобто мені за нього прилітало. Я чудово усвідомлюю, що сплачую податок за публічність. Але у мене є багато варіантів дій: я можу не читати коменти, можу скоротити коло фоловерів, можу невідомих людей одразу видаляти, тобто я завжди обираю сама те, що мені робити. Я розумію, що хейтерські дописи — це не про мене чи мого чоловіка. Насправді це історія про людину, яка їх пише.

Коли я дізналася, що він погодився на посаду міністра оборони, то дуже плакала

Коли вашого чоловіка призначили міністром оборони, вам жіноча інтуїція нічого не підказала?

Олексію таку пропозицію робили кілька разів, і він відмовлявся. Казав, що не бачить себе там. Коли втретє зробили пропозицію, все-таки він погодився. Я була якраз за кордоном, у подруги на весіллі. Коли я дізналася, що він погодився, дуже плакала. Навіть моя подруга, яка виходила заміж, сказала: «У нас свято завтра. Чого ти плачеш?»

І я їй сказала: «Ти не розумієш, наскільки складною є ситуація з цим міністерством. У нас ніхто не займався нашою армією понад 30 років. Куди він іде? Це буде дуже складно і небезпечно». Чи було це проявом інтуїції, я не знаю.

Ви як психолог здатні дати собі раду. Але за час війни ваш чоловік сказав вам якусь думку, яка стала надихаючою для подолання труднощів?

Коли я повернулася в Київ 2 травня 2022 року, він сказав слова, які додало сили: «Я дуже вдячний тобі, що ти приїхала, бо ти мені потрібна, як повітря. Я з новими силами можу далі працювати». Мій чоловік більш стійкий до стресів, ніж я. У нього дуже стабільна психіка, я значно емоційніша. Його висловлювання завжди  мають перелік конкретних дій, які варто виконати у кожній конкретній ситуації: «На це ми можемо вплинути, вчинивши так». Загальна думка така: впливаємо на те, на що можемо вплинути, та не чіпаємо того, на що вплинути не здатні, аби даремно не витрачати дорогоцінний час та сили».

А звідки ви повернулись?

Коли телеканали увійшли у марафон, то «Ранок у великому місті» припинив виходити в ефір. І я скористалась нагодою та невеличкою паузою в роботі на гарячій лінії та поїхала на захід країни, бо ж сама з Чернівців.

Якщо протягом дня ви не маєте якоїсь цілі, то розчарування і пригнічення буде обов’язково

Які лайфхаки є дійсно працюючими для збереження лайф-балансу?

Я розумію, що жінки зараз розгублені від розмаїття порад, які заполонили соціальні мережі. Особливо мене дивують і обурюють “фахівці”, які протягом одного дня щось прослухала з психології та отримали сертифікати суперпсихолога. У мене є перевірений набір прийомів, які я використовую через їх високу ефективність. Наприклад, щодня ви маєте мати хоча б одну ціль. Якщо протягом дня ви не маєте якоїсь цілі, то розчарування і пригнічення буде обов’язково. Ще краще мати план на день — це дисциплінує і надає сенсу. Дуже добре вводять нас в усвідомлений стан відповіді на питання: «Яка моя ціль? Що корисного від її реалізації я отримаю? Які варіанти у мене є, щоб досягти те, чого я хочу? Чому я кажу про усвідомлений стан, бо лише усвідомлення того, що відбувається дає можливість вплинути на це».

Перший ефір «Ранку у великому місті» під час війни мав якісь особливості?

Спочатку рішення повернути «Ранок» викликало подив, тому що формат проєкту був більш розважальним, а не аналітичним як раніше. Я не боялась чергової хвилі хейту, бо, якщо люди хочуть висловитись, вони висловляться, — і про хороше, і про погане. Але у мене спочатку не було особистого внутрішнього дозволу на цю розвагу.  І коли продюсери сказали, що зараз наше завдання розказати людям цікаві історії до кави — про життя людей, з світу кіно, з життя інших країн, з Телеграму, аби дати можливість трішечки перемикнути свою увагу на щось інше, ніж війна. І я подумала: «На такий формат в мене дозвіл є».

Уявіть, як сприймались би військові новини від дружини міністра оборони….

Саме тому я відмовилася в новинах працювати ще на початку марафону, бо мене б одразу ототожнювали з думками чоловіка у коментарях. А якщо ще помилюсь чи швидко, умовах марафону, не розберусь, то це спричинить у суспільстві зайву напругу.

Ви відчули, що на вас, як на дружину міністра оборони,  люди покладають якісь додаткові громадські функції?

Напередодні війни в інтерв’ю Каті Осадчій я сказала, що у міністра оборони та у мене тривожних валіз немає, і ми їх не складаємо. Але, якщо людям буде легше і спокійніше її скласти, то зробіть це. А пізніше, вже після початку війни, у коментарях мене критикували: «Вона сказала, що не треба готувати валізи». У такі коментарі я вмикаюсь, коли у мене є час і бажання, та вимагаю, аби мені навели приклад, де я таке казала. У відповідь мені надсилають лінк розмови з Катею Осадчою.  І я їх знову питаю, де в цьому відео заклик не готувати валізи?  Люди хочуть перекласти відповідальність за прийняття рішень на кого завгодно, а не бути відповідальними самим. Вони прагнуть виправдати власну бездіяльність, тому свідомо наділили мене якимось статусом, на який прагнуть рівнятись. А я не є державною службовицею, у мене немає повноважень комусь про щось робити повідомлення, тому варто подбати про себе самим. Бо війна — це час дорослішання!

Тетяна Марінова