«Королівський секрет» — емоційний роман, який розриває стереотипи і змушує задуматися над тим, що насправді важливо у житті.
Клео Девенпорт — дівчина, що, здавалося б, має все: величезний маєток, зв’язки з королівською родиною, а всі навколо вважають її принцесою. Але що більше вона дізнається про своє походження, то більше відчуває, що її життя не може обмежуватися лише титулами і вимогами суспільства.
Клео прагне власної свободи — стати дизайнеркою ювелірних виробів і творити щось справжнє, а не бути частиною королівських інтриг. Однак, щоб іти вперед, їй доведеться розкрити таємниці, пов’язані з її родиною, і вирішити, чи готова вона відмовитися від того, що їй нав’язали, заради того, щоб стати тим, ким вона хоче бути.
Ця книга не лише про пошук ідентичності, але й про боротьбу за своє місце у світі, де кожен вибір може змінити все.
Публікуємо уривок із книги
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Лондон, Англія
Весна 1936 року
Його Величність король Англії раптово помер у січні 1936 року. На ранок після його смерті поховальний передзвін Великого Тома, одного зі дзвонів собору Святого Павла, відзначив сумну подію. Скрізь приспустили прапор Великої Британії, і хоч палац не видав жодної директиви про жалобу, за кілька годин у крамницях розкупили всі чорні краватки, пальта й капелюхи.
Принц Вельський успадкував батьківський престол і став Едвардом VIII. З приходом на престол золотий принц, якого Клео мріяла зустріти одного дня в Лондоні, став ще віддаленішою фігурою, ніж будь-коли. Здавалося неймовірним, що хтось колись вірив у те, що він може бути її батьком.
У місяці, що передували її дебюту при дворі, у неї не було часу з’ясовувати своє походження. Кожен вечір був зайнятий зустрічами. Раз чи двічі вона мигцем бачила короля на балу, але наблизитися до нього було неможливо. Він незмінно прибував пізніше за всіх під гучні фанфари й швидко йшов.
Попри зовнішність кінозірки й ефектність, від яких непритомніли всі дебютантки, подейкували, що король віддавав перевагу невеликим інтимним вечіркам, а не балам: затишні вихідні у форті Бельведер у колі друзів, зокрема і його коханки — американки Волліс Сімпсон.
У цьому сезоні Клео офіційно відрекомендують йому пізніше. Вона була в захваті й водночас налякана перспективою побачити короля зблизька.
— Ну ж бо, Клео. Поквапся! — вельмишановна Меделін Боу, висока руда дівчина, старша й набагато досвідченіша за Клео, попри те що ніколи не виїжджала за межі Англії, умостилася в таксі й жестом запрошувала Клео сісти. Вони залишали дуже нудну й людну вечірку, щоби провести решту вечора в «Кафе-де-Парі». Клео погодилася піти, бо Меделін заприсяглася, що вони повернуться до того, як мати Меделін, яка їх супроводжувала, надумає відійти від столиків для гри в бридж, щоб знайти їх.
Коли вони з Меделін зайшли до напівтемного нічного клубу й віддали пальта в гардероб, у Клео пробігли мурашки по спині від передчуття свавільних розваг. Більшу частину часу вона поводилася стримано з поваги й любові до Ґрейсонів, але сьогодні дівчина почувалася нерозважливою та захопливо живою.
Тут могли бути один чи два її залицяльники, і, хоч як їй не хотілося це визнавати, їхня жагуча увага діяла як бальзам для її скривдженого самолюбства. Здавалося, що після приголомшливого перевтілення Броді зовсім збайдужів до неї. Поки він здобував освіту в Оксфорді, його новий образ квітнув. Усім на диво, Броді швидко подружився з однолітками й проводив канікули не з Ґрейсонами, а в одному з маєтків друзів. Не з Клео.
— Що це за зітхання? — гукнула Меделін, перекрикуючи соло труби джазового оркестру й шум клубу. — Можна подумати, що ти йдеш на похорон. О, поглянь! Ґері.
Меделін потягла Клео за собою нагору до галереї, де за одним зі столиків юрмилися молоді люди.
Джонатан Шоу торкнувся плеча Клео, і вона повернулася, щоб усміхнутися йому.
— Зачекай! — сказав він. — Я принесу тобі стілець.
Попри те що Клео погано його знала, Джонатан здавався їй порядним, хоч і трохи нудним. Його присутність заспокоювала її побоювання шаленого натовпу. Група звільнила для неї місце, і Клео вже збиралася сісти, коли побачила Броді.
Одягнений у фрак, він спирався на бильця. З келихом мартіні в руці, юнак усміхався дівчині, яка, як Клео щойно усвідомила, їй ніколи не подобалася. Коли він підняв голову й побачив Клео, його усмішка зникла. Він відійшов від своєї шанувальниці, не відриваючи погляду від Клео.
— Що ти робиш у Лондоні? — Клео подивилася на нього. — Де ти живеш? Міг би й зателефонувати!
— Забудь про це, — відповів Броді, насупившись. — Що ти тут робиш, Клео?
Дівчину немов облили холодною водою. Вона витріщилася на Броді.
Хлопець видихнув, ніби роздратований витівками неслухняної дитини.
— Візьми своє пальто. Я відвезу тебе додому.
Від цих слів у неї з’явився голос.
— Не завдавай собі клопоту!
Клео вже було відвернулася, але він схопив її за зап’ястя і, здавалося, збирався витягнути силою. Вона розривалася між гнівом на його зверхність і цікавістю, що він зробить далі. У цю мить утрутився Джонатан Шоу, який підвівся разом з Клео.
— Слухай, не думаю, що тобі варто…
Погляд Броді змусив його замовкнути.
— Відпусти, — огризнулася Клео, вириваючись.
Вона повернулася до Джонатана.
— Усе гаразд, — сказала йому. — Ми із цим джентльменом виросли разом. Він мені як брат. Дуже надокучливий брат.
Погляд Броді пронизав її. Клео прикусила губу, почервонівши. Вона хотіла обстояти свою незалежність; у неї не було наміру ранити його.
Їй дуже хотілося, щоби Броді провів її додому, щоб вони поговорили як слід. Але в неї була гордість, і її серце все ще боліло від того, як він, здавалося, покинув її, навіть не озирнувшись. Клео думала, що потрібна йому так само, як і він їй. Вона дуже помилялася.