Оксана ХромоваУ кожного з нас свій шлях. Хтось запам’ятав слово “біженці” зі шкільного підручника історії. Хтось почув у вечірніх новинах про біженців із Сирії. А хтось уперше вимовив уголос кілька років тому, коли наспіх збирав рюкзак. Ховав у нього документи, зарядку до телефона, фото в рамці і дитячу піжаму, сподіваючись, що це лише на кілька тижнів. Сьогодні мільйони українців прокидаються у статусі, який самі собі не обирали.
20 червня — Всесвітній день біженців. День, коли кожна людина, що втратила дім, має право бути почутою. Коли український досвід став частиною глобальної історії. І день, коли ми можемо зупинитися на хвилину і запитати себе: ким ми стали за ці роки? І що тепер означає бути українцем, коли твій паспорт не завжди означає “дім”?
Втрати і спогади
Слово «біженець» у Європі довго асоціювалося з далекими війнами, де найчастіше йшлося про Сирію, Судан і переповнені човни з Середземного моря. Аж до того дня, коли новини стали про нас.
Понад шість мільйонів українців покинули країну з початку повномасштабного вторгнення. Більшість з них — жінки, діти, пенсіонери, десятки тисяч — з інвалідністю. Вони не шукали кращої долі, залишаючи дім, чоловіка на фронті чи батьків в іншому місті. І так, вони отримали тимчасовий захист за кордоном. Але ніякі цифри не пояснюють серцебиття, що збивається від черг у міграційних офісах, від сорому при словах “чи ви працюєте нелегально?”, від мовного бар’єру, який часом болить більше, ніж фізична втома.
Бути біженцем — це не завжди мати намет і гуманітарку. Іноді це мати фріланс-роботу й місце для дитини в дитсадку і щодня запитувати себе: чи я маю право бути тут? Бути українцем-біженцем — це щоденна спроба бути вдячним і водночас зберегти гідність, коли тебе сприймають через призму новин і бюджетів приймаючих країн.
