У кожного з нас свій шлях. Хтось запам’ятав слово “біженці” зі шкільного підручника історії. Хтось почув у вечірніх новинах про біженців із Сирії. А хтось уперше вимовив уголос кілька років тому, коли наспіх збирав рюкзак. Ховав у нього документи, зарядку до телефона, фото в рамці і дитячу піжаму, сподіваючись, що це лише на кілька тижнів. Сьогодні мільйони українців прокидаються у статусі, який самі собі не обирали.

20 червня — Всесвітній день біженців. День, коли кожна людина, що втратила дім, має право бути почутою. Коли український досвід став частиною глобальної історії. І день, коли ми можемо зупинитися на хвилину і запитати себе: ким ми стали за ці роки? І що тепер означає бути українцем, коли твій паспорт не завжди означає “дім”?

Втрати і спогади

Слово «біженець» у Європі довго асоціювалося з далекими війнами, де найчастіше йшлося про Сирію, Судан і переповнені човни з Середземного моря. Аж до того дня, коли новини стали про нас.

Понад шість мільйонів українців покинули країну з початку повномасштабного вторгнення. Більшість з них — жінки, діти, пенсіонери, десятки тисяч — з інвалідністю. Вони не шукали кращої долі, залишаючи дім, чоловіка на фронті чи батьків в іншому місті. І так, вони отримали тимчасовий захист за кордоном. Але ніякі цифри не пояснюють серцебиття, що збивається від черг у міграційних офісах, від сорому при словах “чи ви працюєте нелегально?”, від мовного бар’єру, який часом болить більше, ніж фізична втома.

Бути біженцем — це не завжди мати намет і гуманітарку. Іноді це мати фріланс-роботу й місце для дитини в дитсадку і щодня запитувати себе: чи я маю право бути тут? Бути українцем-біженцем — це щоденна спроба бути вдячним і водночас зберегти гідність, коли тебе сприймають через призму новин і бюджетів приймаючих країн.

Складний вибір

Всесвітній день біженців дає людям можливість заявити про себе. Адже мільйони людей, які в умовах вибору “залишитись чи втекти” обрали життя. І зберегли в собі не лише травму, а й здатність творити.

Ми живемо в час, коли слово “біженець” набуло нового сенсу — болісного, але водночас сильного. І сьогодні час не лише згадати про це, а й дати собі право на голос. Бо бути біженцем — це не про поразку. Це про шлях крізь темряву, про порятунок, силу жити далі й вірити й майбутнє своїх дітей.

Просто факти

• 117 мільйонів людей у світі були змушені покинути дім станом на початок 2025 року — це кожен 65-й житель планети.
• 1 із 5 біженців — дитина, яка подорожує без супроводу. Багато з них зникають або стають жертвами експлуатації.
• 70% біженців у світі живуть у країнах, які самі стикаються з бідністю. Найбільше людей приймають Туреччина, Іран, Пакистан, Уганда.

Український контекст

• Понад 6,3 мільйона українців мають статус тимчасового захисту або іншої форми притулку в ЄС (станом на червень 2025 року).
• Українські біженці нині перебувають у:
  • Польщі — 960 000
  • Німеччині — 810 000
  • Чехії — 380 000
  • Італії — 160 000
  • Іспанії — 140 000
  • Франції — 110 000
  • Нідерландах — 95 000
• 70% — жінки та діти. Майже 40% українських біженців — діти віком до 18 років.
• Щонайменше 1 з 3 українських дітей зараз не живе в Україні. Це найбільша дитяча міграція в Європі з часів Другої світової війни.
• Понад 500 тисяч українських біженців мають вищу освіту. Але не всі мають можливість працювати за спеціальністю через мовні, правові та кваліфікаційні бар’єри.
• Середній час життя у статусі біженця у світі — 10–17 років.
  Це означає, що в багатьох випадках “тимчасове переміщення” затягується на ціле покоління.
• Лише 22% біженців у світі мають шанс повернутись додому. Більшість або асимілюються, або роками чекають остаточного рішення про статус.

Ці цифри красномовно розповідають про життя в очікуванні, життя після втрати, в пошуках нового «я».