«Могла спілкуватися лише з людьми, чиї родичі теж на війні» — про виклики та життя, коли рідна людина на фронті

«Своїм захисникам ми потрібні живі і здорові, адже саме нам потрібно буде відігрівати їх після повернення додому»,— своєю історією боротьби з апатією та тотальною тривожністю поділилася Анна, сестра військовослужбовця. Олександр не був професійним військовим, працював на «Укрзалізниці» й разом із дружиною виховував трьох неповнолітніх дітей. Одразу після повномасштабного вторгнення він вирішив захищати Батьківщину й нині перебуває в лавах ЗСУ. Анна всіляко підтримує брата й намагається вберегти від хвилювання батьків поважного віку.

Як жінка потрапила у групу підтримки та чи вдалося їй віднайти емоційну рівновагу, Анна розповіла у розмові з журналісткою ГО «Громадський рух «Жіноча Сила України» Яриною Корнієнко. Вже понад півтора року поспіль ГО «Жіноча Сила» організовує групи підтримки для дружин і матерів військовослужбовців, де жінки можуть отримати психологічну підтримку й побути в колі однодумців.

Розкажіть, як і коли ваш брат став військовослужбовцем?

Мій брат від армії був дуже далеким. Після повномасштабного вторгнення зібрав усіх: дружину та дітей, мене — й відвіз до батьків. Поки ми їхали, він не повідомляв про своє рішення. Але я дивилася на нього й розуміла, що він повернеться й піде у військкомат. Так і сталося, а коли Київ став більш захищеним, приєднався до українського війська. Зараз він перебуває на «нулі».

Як це непросте рішення брата сприйняла ваша сім’я? 

Це важко, приходять моменти усвідомлення, що, з одного боку, я дуже пишаюся його рішенням захищати Батьківщину, а з іншого — я ніколи не могла уявити, що могла відчувати настільки сильний страх: в тебе стискається горло, всі внутрішні органи. Таке враження, що тебе під воду занурюють, потім дістають, і навпаки. Я й досі не можу описати всі ці емоції… В мені живе неймовірної сили внутрішній жах. Але я намагаюся підтримувати себе — мушу триматися, адже батьки у нас вже поважного віку, і я не можу ділитися усіма деталями з ними. Я говорю собі: «Аню, у тебе неймовірний брат». Молитви допомагають також.

Чи отримали ви емоційну підтримку, розуміння від близьких та колег після того, як ваш брат став до лав ЗСУ?

Це окреме болюче питання, тому що підтримують виключно ті люди, чиї рідні теж на війні, а також у групі психологічної підтримки близьких військовослужбовців. До багатьох людей останнім часом у мене змінилося ставлення, наше спілкування стало поверхневим. Можливо, вони бояться щось спитати, можливо, бояться щось сказати. Проте дуже мало людей розуміє, що відбувається і що я відчуваю. Тому коли мені говорять: «Аню, ходімо на каву», — я дивлюся на людей навколо й здається, що ми живемо на різних континентах, в різні епохи. Мені від цього важко. Тому в мене обмежене зараз пересування по місту й коло спілкування дуже вузьке.

 Нині кожна родина має близьку людину у війську, тож величезна кількість українці відчуває тривогу, страх, душевний біль, переживає безліч інших непростих станів. Як ви вважаєте, чи можемо ми говорити про розширення кола тих, хто потребує психологічної підтримки нині?

Мені здається, що кожна людина, яка розуміє, що таке війна і їй болить це, потребує підтримки: батьки, дружини, сестри й навіть друзі. Кожному, для кого важливо, що буде з цією країною, — всім потрібна психологічна підтримка. Це вимотує, навіть коли ти не є родичем військовослужбовця, навіть якщо він не на «нулі», або твій близький лише проходить навчання. Ми повинні розуміти, як можемо підтримати їх коректно.

Нещодавно гуляла з собакою й побачила, що на пеньку в кущах сидить військовий. Я розуміла, що маю щось зробити, проте не зашкодити. Йому сподобалася моя собака, він почав її гладити, й ми розпочали розмову. Він розповів, що нещодавно виписався із госпіталю після поранення, але йому все ще погано. В той момент очі наповнилися слізьми, проте я стрималася й продовжила розмову. Важливо не залишатися осторонь, потрібно надати підтримку військовому усіма можливими способами.

Як ви знайшли групи підтримки?  Що ви відчували, коли до вас прийшло розуміння, що треба звернутися за допомогою?

Групу мені порадила кума, яка є дружиною військовослужбовця. Спочатку я переживала, що не зможу потрапити в групу, бо я сестра, а не дружина. Вона бачила мій стан, розуміла, що я сама зовсім не справляюся: я постійно плакала, мене трусило, було розуміння, що мені потрібна допомога. Вона запитала, чи можу я взяти участь у цій групі, й отримала ствердну відповідь. Наступного дня я заповнила заявку. Й згодом я долучилася до групи підтримки.

Що ви відчули, коли розпочалися ці зустрічі?

Я відчула неймовірну енергетику жінок у цьому колі, зрозуміла, що ми абсолютно на одній хвилі, що ми переживаємо одна за одну не менше, ніж за рідних, тому що у нас одна й та сама війна на всіх. Тому мені було дуже важливо відвідувати усі зустрічі. Порушені теми були актуальними, адже ведучі — і Ірина, і Світлана — питали, що б ми хотіли обговорити на наступній зустрічі.

Чи легко вам було відкриватися на першій зустрічі групи підтримки, адже ви не знали цих жінок раніше?

Я думала, що буде складно, але було дуже легко. Я розплакалася одразу, говорила й ділилася. Мені було дуже комфортно й легко. Можливо, деякі теми, які менше мене стосувалися, я менше обговорювала. Попри те, що зустріч тривала протягом двох годин, кожного разу все проходило дуже швидко, ніби за хвилину. Й наступні п’ять днів я зберігала це відчуття, реагувала на щось інакше, переживання внутрішнє за брата було не таким сильним. Поле підтримки працювало навіть після завершення зустрічі. Це дуже цінно для мене. Я буду дякувати за це дуже довго.

Чи потоваришували ви з кимось із жінок? Чи продовжуєте ви підтримувати одна одну?

Я дуже вдячна за ці розмови в колі жінок, з деякими дівчатами я спілкуюся і досі, адже я розумію, що в нас багато спільного, надалі ми будемо спілкуватися як добрі знайомі. У нас іноді трапляються зустрічі в зумі, де ми обговорюємо важливі теми, спілкуємося періодично у групі.

Що було для вас найціннішим на цих зустрічах?

Безперечно, в першу чергу, це підтримка. Коли ми розповідали свої історії, дівчата відгукувалися й ненав’язливо ділилися своєю думкою. Я розповіла про ситуації, які мене тригерили, наприклад, дратують люди, які вдають, що війни немає, що нічого не відбувається. Дівчата ж порадили, що робити, як дистанціюватися, щоб моя психіка була в нормі. Я почала користуватися цими порадами й інакше реагувати, коли мене зачіпають, відстоювати власні кордони. Тепер мені легше справитися зі складними ситуаціями.

Як ви підтримуєте себе зараз: можливо, виконуєте вправи, про які почули на групі підтримки, відвідуєте психолога, займаєтеся йогою?

Медитація була в моєму житті й до цього, я продовжую цю практику, хоча зараз заспокоїтися набагато важче. Коли я відчуваю такий внутрішній тремор, починаю малювати. Ми спробували це заняття на другій зустрічі  групи підтримки й мені дуже сподобалося. Я вже купила олівці та фломастери й часто малюю, щоб заспокоїтися. Також це читання, зокрема психологічних книжок, а також спілкування з людьми, які розуміють, що відбувається, і яким теж «болить» тема війни.

Як ви вважаєте, в який момент жінкам (дружинам, нареченим, сестрам)  потрібно звертатися за допомогою до психологів? Поділіться, будь ласка, досвідом.

Я перестала спати, їсти, плакала увесь час, трусило, не хотілося нікого бачити й чути, я спілкувалася виключно з тими людьми, чиї родичі на війні, я не спілкувалася з іншими друзями — я не знала, про що з ними говорити. Мій стан був критичним. Щоб не доводити себе до такого стану, варто звертатися за психологічною допомогою вчасно. Своїм рідним захисникам ми потрібні живі і здорові, адже саме нам потрібно буде «відігрівати» військовослужбовців після повернення додому. Я думаю, що допомога психологів й психотерапевтів нам усім буде потрібна ще дуже довго. А також вважаю, що участь у групах підтримки — це неоціненний досвід, а робота психологів — надважлива. Варто цим скористатися за можливості.

Цей матеріал створено ГО «Громадський рух «Жіноча Сила України» за підтримки ІСАР Єднання у межах проєкту «Ініціатива секторальної підтримки громадянського суспільства», що реалізується ІСАР Єднання у консорціумі з Українським незалежним центром політичних досліджень (УНЦПД) та Центром демократії та верховенства права (ЦЕДЕМ) завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку. Зміст публікації не обов’язково відображає погляди ІСАР Єднання, погляди Агентства США з міжнародного розвитку або Уряду США.