Оксана Хромова
На запитання “Чому позивний капібара?” Анастасія відповідає з ноткою гумору: “Страшенно люблю капібар. Дуже резонує, що вони максимально дружні, спокійні, такі собі гедоністи у світі природи. Це те, чого не вистачає нам у сучасному світі. А ще, суб’єктивно, вони дуже гарні”.
Понад сім років Анастасія Подобайло служила без позивного, адже часто була однією дівчиною у підрозділі, максимум ще двоє дівчат. Так збігалося, що когось з ім’ям Настя більше не було, тому до військової зверталися за іменем. Любов до капібар на той момент у дівчини прогресувала, навіть почала збирати колекцію іграшок.
“Одного разу нам привезли пораненого хлопця, який уже вчетверте потрапив на мою зміну, на евакуацію. Цього разу він був тяжко поранений, і лікар-анестезіолог, перш ніж вколоти йому препарат, запитав дані для ідентифікації. Військовий відповів “Та що казати, Настя Капібара все знає”. Після цього я стала Настею Капібарою”.
Як долучилася до війська
У війську Анастасія з кінця 2017 року. До 2021-го служила у Першій окремій штурмовій роті ДУК ПС, у “Да Вінчі”. Далі підписала перший офіційний контракт у лавах Збройних сил України.
“Я навчалася на першому курсі у Харківському національному університеті імені Каразіна на філологічному факультеті. У якийсь момент почала реалізовуватися моя дитяча мрія стати вчителькою початкових класів. Паралельно я підпрацьовувала у Харківському літературному музеї, набиралася досвіду — влаштовувала мистецькі заходи. Мені дуже пощастило, адже аудиторія, з якою я працювала, була свідома, цілеспрямована, з позицією, з поглядами. На превеликий жаль, до повномасштабного вторгнення у Харкові потрібно було ще вміти знайти ось таку свою аудиторію”
Від літературного музею працівники час від часу їздили з мистецькими заходами тоді ще до зони АТО. Переважно це були заходи для дітей або військових, з метою розвитку та підтримки української культури у регіонах. У якийсь момент Анастасія зрозуміла, що цих поїздок їй замало.
“Моя посестра Куба, яка теж була зі мною на першій програмі психологічного відновлення Repower – разом з Аліною Михайловою як раз створювали медичну службу УЛЬФ у Першій окремій штурмовій роті ДУК ПС. Куба тоді мені порадила, що контракт я завжди встигну підписати, до ЗСУ долучитися теж можу у будь-який момент, а зараз можу спробувати долучитися до них, подивитися, чи підходить мені така робота”.
Анастасія спробувала і це тривало понад три роки. Дівчині було цікавим абсолютно все. “Медицина? Чому б ні. Я поїхала до Дніпра, пройшла курси з тактичної медицини і опинилась у Авдіївці на базі Правого сектору”.
Про військову службу
Працюючи на посаді бойової медикині, дівчина вдосконалює знання та навчається постійно, каже, що це безперервний процес, впродовж якого завжди є у кого перейняти досвід. Адже, хай навіть не радикально, але протоколи змінюються, з’являється щось нове.
“Я вважаю, що у сучасному світі немає шансів залишатися на одному місці. Важливий постійний розвиток, практика. За вісім років я навіть не можу перерахувати, скільки різних курсів я пройшла. Не беручи до уваги те, що завжди знаходжу колег-лікарів, у яких можна повчитися. Коли до нас приходять нові кадри, наприклад, лікар-хірург, то це відбувається приблизно так: “Привіт, я Капібара, чому ти можеш мене навчити?” І люди готові ділитися знаннями. Я впевнена, якщо ти розвиваєшся, то завжди порівнюєш себе із собою вчорашнім і розумієш, у якому напрямку можеш і хочеш рости з кожним днем все більше і більше.”
Таких результатів у роботі Анастасія досягнула не маючи вищої медичної освіти – лише прагнення розвитку, постійне навчання, практика та бажання допомагати. Але і на цьому дівчина не зупиняється – буквально нещодавно військова здобула ступінь магістра за спеціальністю міжнародні економічні відносини.
Про дитинство й батьків
Анастасія родом з Харкова і є єдиною дитиною у сім’ї. Дівчина з теплом каже про те, що їй дуже пощастило з родиною. “У мене було казкове дитинство, яке мені старалися організувати батьки, багато працюючи. Тато лише один день на тиждень міг приділяти мені час, адже коли йшов на роботу – я ще спала, повертався – я вже спала. Тому наші дні разом були насиченими пригодами – ми гуляли в парку, каталися на велосипедах або взимку на санках”.
“У період новорічних свят я постійно намагалася підгледіти, хто ж і коли кладе подарунки під ялинку. Звісно, у мене нічого не виходило вичислити, подарунки чарівним чином все рівно з’являлися. Зараз цього дуже не вистачає, натомість приходить чітке усвідомлення, що ніякої магії не було, просто для тебе робили все, щоб ти був щасливий. А тепер ти дорослий, тепер ти сам маєш робити щось добре для когось. Об’єктивно зараз мій вибір не на користь батьків, але він заради них. Мій дім це не стіни. Батьки та мій чоловік – ось мій дім”.
Про власну родину
З майбутнім чоловіком Анастасія познайомилась вже на службі. “Спочатку між нами був просто нейтралітет, можливо навіть не дуже одне одному подобалися. Але потім повномасштабна війна, можливість побачити, хто як до тебе ставиться, хто дійсно тобі друг, а хто намагався таким здаватися. У цей час, на тлі усього поганого, що нам доводилося переживати – сталося щось хороше. Наприклад, сталися ми. Зараз я розумію, що зі стабільних речей у моєму житті лише Repower, мій чоловік та моя робота”.
Можливо хтось вважає це романтичним, але, за словами військової, за цією картинкою стоїть зовсім інше – наприклад, що закохані далеко не на самих безпечних посадах. Перебуваючи на одній локації, можуть бачитися 2-3 рази на день, інколи дуже мало спілкуватися. На фільми та довгі вечори разом у більшості випадків немає часу.
“А ще – розуміння, що мого чоловіка можуть вбити, або ж усвідомлення, що він хвилюється з цього самого приводу, але по відношенню до мене – це зовсім не про романтику. Ще є важливий момент – вам може пощастити або не пощастити і ви обоє разом помрете і ніхто не буде сумувати одне за одним. Так, мені пощастило, що у мене є крута надійна підтримка. Але я чудово розумію також те, що і він для мене, і я для нього точно бажали б кращого життя”.
Про роботу з пораненими і хто такі “Булочки”
За словами військової, для неї зовсім не важко взяти на себе найбруднішу роботу, наприклад, часткові або повні ампутації. За весь час роботи було багато моментів бруду, дискомфорту, постійного руху.
“Я не можу сказати, що такий професійний пріоритет пов’язаний з байдужістю та відсутністю емпатії. За великим рахунком я ніколи не буду називати пораненого “трьохсотий”, бо він для мене не статистика, він для мене “булочка”, він для мене найкращий і скільки турботи та любові я можу подарувати своїм пацієнтам – я їм все віддаю”.
“Булочка” – саме так ніжно Анастасія називає своїх пацієнтів. Найціннішим у своїй роботі вважає моменти, коли пацієнти після одужання приїжджають в гості. “Приємно, коли підтримується дружня комунікація – через привіт, через підписку у соцмережах, через випадкову зустріч у магазині у Краматорську”.
Найскладнішим, за словами Анастасії, є момент, коли важкопоранений пацієнт гине уже на іншому етапі, наприклад, у госпіталі у великому місті.
“Цей біль залишається з тобою назавжди. Ці моменти найскладніші. До нас якось потрапив хлопець, який перебував у сплутаній свідомості. Я намагалась його розговорити під час того, як йому вводили знеболювальне. Він поділився, що хоче дітей. А потім я дізналась, що його не стало”.
Здебільшого пацієнти Анастасії – це чоловіки, які часто намагаються не показувати, що їм важко.
“Хоча важко не показувати, що тобі важко, коли ти поранений. Але цей момент сприйняття турботи від них дуже зворушливий, коли вони такі “я сам, я сам дійду”. На що я завжди відповідаю “я ж не дійду, давай руку, хочу з тобою прогулятися”. Я бачу, що для них це не просто про фізичну допомогу, це про моральну підтримку. І просто хочу, щоб кожна “булочка”, яка стається на моїй зміні, розуміла, що він для мене не робота, він для мене все. Кожному намагаюся віддати частинку душі”.
Про програму психологічного відновлення Repower
На програмах Repower Анастасія була двічі – на найпершому проекті у Швеції і на найпершому проекті ВДОМА, у Карпатах. “Repower – це цікавий досвід, яким хочеться ділитися та який хочеться примножувати”.
Перед проектом у Швеції Анастасія несла службу на Покровському напрямку, працюючи бойовою медикинею. Вони з побратимами та посестрами були у настільки небезпечній позиції, що, за словами дівчини, у якийсь момент навіть втратили віру, що все закінчиться добре. Саме у цей момент Анастасії написала подруга та повідомила, що дуже круті люди роблять дуже круту програму психологічного відновлення і що треба заповнити анкету. ”Я заповнила цю анкету і сам цей факт вже почав тримати мою менталку та тішити душу”.
“Про цю програму можна говорити багато – бо це і про психологічне відновлення, і про відпочинок, і про комунікації, і про те, що завжди залишається для мене найважливішим – людей з такими ж цінностями. Це можливість вийти зі своєї бульбашки, розширити світогляд, перейняти досвід у інших та поділитися власним. І, якщо дійсно чого і бракує нам усім час від часу, то це притомної підтримки. Але мені важко приймати підтримку від людей, які зі мною не на одній хвилі. Круто взаємодіяти та говорити з людино, яка розуміє про що ти говориш, яка в контексті. Repower саме про це, про потужне ціннісне ком’юніті”.
Як підтримувати одне одного
“Дуже хотілося б, щоб люди були добрішими одне до одного. Щоб було більше емпатії та підтримки. Ми живемо у такий час, коли є багато місця і доброму, і поганому. Робити добре, допомагати, любити – це наш щоденний вибір. Мені хотілося б, щоб люди частіше робили вибір на користь світлого, доброго і цінного. Бо погане і так стається, його вже надто багато”.
На запитання про те, як правильно підібрати слова підтримки для військових, Анастасія відповідає, що найкраще, коли це практичні та корисні побажання, наприклад, “Будь пильна, будь уважна”.
“Мабуть через втому, частково зневіру та купу інших чинників – сьогодні багато ворожнечі у суспільстві. Варто пам’ятати, що у нас один ворог, навіщо руйнувати себе із середини. Тому будь-яка підтримка зараз на часі. І, якщо маєте сили на підтримку – зробіть це для інших”.