«Мої сльози нікому не допомагають». Як жінка-лідерка вчиться тримати роботу, материнство і себе

01 Квітня 2026
Валерія Татарчук

Валерія Татарчук керує великими проєктами, працює з темами, від яких легко вигоріти, виховує дітей і давно не вірить у красиву легенду про ідеальний баланс. Натомість говорить про те, як насправді виглядає життя жінки, яка одночасно відповідає за команду, важливі рішення і свою сім’ю. Ми говоримо з Валерією про виснаження й жіноче лідерство, упередження і ту внутрішню опору, без якої неможливо ні допомагати іншим, ні витримувати власний темп життя. Це інтерв’ю про жінку, яка не грає в «успішну успішність», а чесно говорить про ціну сили, емпатії та відповідальності.

Ви поєднуєте одразу кілька ролей — керівниці, мами, публічної особи. Як для вас виглядає баланс? Це взагалі про баланс чи радше про пріоритети у різні періоди життя?

Якщо чесно, я не вірю у баланс як у щось стабільне і досяжне в моїй реальності. Можливо, він існує, коли є велика кількість ресурсу: асистенти, команда, яка закриває побут і операційні завданняі. У мене цього немає, тому це про постійний вибір і пріоритети.

Буду відвертою, я часто відчуваю провину перед сім’єю і дітьми. Бо вони, по суті, платять найвищу ціну за мою роботу, за масштабні проєкти, за результати. І не тільки тому, що я багато працюю. Ще й тому, що я часто приходжу втомленою і не завжди маю достатньо ресурсу, щоб якісно проводити з ними час. Це складно визнавати, але для мене важливо бути чесною у цьому.

З іншого боку, у мене є сильне відчуття, що я маю робити більше зараз, поки є можливість, сили і вплив. І цей внутрішній конфлікт постійно поруч.

То що ж таке баланс для вас?

Свідомі рішення. Я намагаюся максимально цінувати той час, який ми проводимо разом. Це можуть бути спільні поїздки, канікули, які ми проводимо разом, а не у таборах. Мені важливо, щоб у дітей було справжнє відчуття відпочинку і присутності сім’ї.

Боротьба за людей: які рішення працюють у 2026 році

8 липня 2026 року в Києві HR Wisdom Summit 2026 об’єднає HRD, CEO та керівників компаній для обговорення найгостріших викликів ринку праці. Учасники говоритимуть про утримання талантів, адаптацію ветеранів, нові моделі управління командами та розвиток навичок, необхідних бізнесу вже сьогодні.

І ще один важливий аспект: баланс — це не тільки те, коли ти ділиш себе між усіма, а й час для себе. Якщо я не наповнена, я не можу бути ні хорошою мамою, ні ефективною в роботі. Зараз я дедалі більше відчуваю потребу в простих речах: природа, свіже повітря, вечірні прогулянки, тиша. Це можуть бути теплі ванни, масаж — усе, що повертає мене в ресурс.

Я чітко живу за правилом: якщо чогось немає у календарі — цього немає у житті. Тому навіть відпочинок і час із сім’єю планую, як і робочі зустрічі, бо інакше це просто не відбудеться.

У благодійності емпатія є ключовою, але водночас вона може виснажувати. Як ви зберігаєте внутрішній ресурс і не вигораєте, постійно працюючи з чутливими темами?

Емпатія — це і сила, і ризик. У благодійності без неї неможливо, але якщо не вибудувати межі, то вона дуже швидко виснажує. І тут у мене є правило, яким я користуюся вже багато років: мої сльози нікому не допомагають.

Як би це жорстко не звучало, але якщо я плачу над історією дитини в лікарні чи над складною ситуацією родини, це не змінює їхню реальність. Мої сльози не є цілющими. Навпаки, якщо я вигораю, якщо занадто занурююся емоційно, я перестаю бути ефективною. А отже, і не можу допомогти. Наше завдання як фонду не просто співпереживати, а допомагати. Давати реальний результат.

Я для себе це пояснюю дуже простою метафорою: це як лікар. Уявіть хірурга, який під час операції починає плакати, бо йому дуже шкода пацієнта. Виглядає людяно, але це небезпечно і нелогічно, бо він не зможе виконати свою роботу на 100%.

Так само і в нашій сфері. Емпатія — це те, що запускає дію. Далі важливо не зруйнувати себе цими емоціями, зібратися і зробити свою роботу максимально якісно, щоб людина справді отримала допомогу.

Ще дуже важливі підтримка і система. Я не проживаю все одна. У мене є команда, є розподіл та процеси. І це теж допомагає не вигорати. Ну і, звісно, я стежу за своїм ресурсом. Бо у певний момент я чітко зрозуміла: моя стійкість — це теж інструмент допомоги іншим.

Чи стикалися ви з упередженнями як лідерка у благодійній або бізнес-сфері? Якщо так, то як ви на них реагували і що це змінило у вашому стилі управління?

Якщо чесно, дуже довго я не вірила, що гендерні упередження — це те, що реально впливає. Мені здавалося, що, якщо ти професійна, системна і даєш результат, цього достатньо. Але мій досвід показав, що це не завжди так.

Ще до роботи у благодійному фонді я багато років працювала у банківській системі, там це було набагато яскравіше видно. Бували моменти, коли я прямо відчувала, що впираюся у скляну стелю. 

Було дуже чітке відчуття: щоб рухатися далі, потрібно бути частиною неформального кола. Багато важливих рішень ухвалювали не у переговорках, а поза ними — на перекурах або після роботи, коли колеги зустрічалися у пабах за пивом і саме там обговорювали та погоджували робочі питання. Я не курила, не проводила час у таких форматах, а отже, просто випадала з цих процесів. Це, по суті, обмежувало мої можливості зростання у тій системі.

Потім, коли я перейшла у благодійність, довгий час я цього не відчувала. Ця історія більше про цінності, сенси, результат — і це було дуже комфортне середовище. Але останні роки знову почала це помічати, особливо у взаємодії з бізнесом чи державними структурами.

А у чому це виявляється?

Бувають ситуації, коли тебе як жінку можуть сприймати менш серйозно: перебивати, не дослуховувати, знецінювати думку. У мене були випадки відверто зневажливого ставлення, аж до жестів у стилі «та зараз договорить і все». І це змусило мене багато переосмислити.

Я точно стала жорсткішою у зовнішніх комунікаціях. І якщо бачу навіть перші сигнали такого ставлення, то одразу змінюю тон, рамки і позицію. При цьому всередині команди я цього не переношу, у нас середовище поваги і партнерства.

Якщо говорити ширше, то жінкам і справді складніше. Але не через те, що вони слабші, а через контекст. Жінка часто має «додаткову зміну» — сім’ю, дітей, декрет. Поки вона випадає з професійного середовища, чоловіки цей час використовують для росту. І стартові можливості стають різними.

Плюс внутрішні бар’єри: невпевненість, сумніви, відчуття, що потрібно «наздоганяти». І зовнішні — очікування суспільства. Тут для мене відгукнулася думка, яку ми обговорювали з Катериною Сільченко у моєму подкасті «Знімаючи підбори»: ставлення до жінки починається з самої жінки.

Тільки ми самі можемо поступово це змінювати: через свою позицію, через те, як ми говоримо, як реагуємо, які межі ставимо. Це не швидкий процес, але він точно починається з рішення не погоджуватися на знецінення.

Як материнство вплинуло на ваш підхід до лідерства та ухвалення рішень? Стали ви більш емпатійною чи, навпаки, більш структурною?

Материнство дуже мене змінило і точно зробило більш емпатійною.

Але парадокс у тому, що водночас я стала і більш структурною. Коли в тебе є діти, ти просто не можеш дозволити собі хаос — ні у житті, ні у роботі. Я почала швидше ухвалювати рішення, чіткіше визначати пріоритети і краще відчувати людей.

А ще я почала більше думати про довгостроковий вплив. Не тільки «зробити проєкт», а «який світ ми цим створюємо для наших дітей».

У ваших проєктах багато про довіру між людьми, командами, донорами. Як ви її будуєте і які принципи для вас є непорушними у роботі з людьми?

Для мене довіра — це не те, що виникає швидко. Вона вибудовується роками через послідовні дії, відповідальність за свої слова і здатність тримати обіцянки навіть тоді, коли складно. Я дуже пильную це в роботі. У команді та партнерствах. Тому що один необережний крок може зруйнувати те, що будувалося довго.

Для мене є кілька непорушних принципів. Перший — нічого про людей без людей: ми не ухвалюємо рішень, які їх стосуються, без їхнього залучення. Другий — відповідальність за результат, а не пошук винних. Третій — етика завжди важливіша за швидкий результат. І ще один принцип — домовленості для мене дорівнюють зобов’язанням.

І важливо: довіра — це не тільки про «бути хорошими». Це і про вміння ставити межі, ухвалювати складні рішення і залишатися чесними у цих процесах.

Що для вас означає лідерство з емпатією? Це про м’якість, про силу чи про вміння тримати баланс між ними?

Для мене лідерство з емпатією точно не про слабкість, воно про м’яку силу.

Це той стан, коли ти одночасно відчуваєш людей і контекст, бачиш трохи далі, ніж просто сьогоднішній результат, і при цьому здатна ухвалювати рішення, навіть якщо вони непрості або не всім подобаються. Емпатійне лідерство для мене — це поєднання інтуїції, коли ти відчуваєш стан команди навіть без слів, стратегічного бачення, коли чітко розумієш, куди ви рухаєтесь і навіщо, та вміння тримати баланс між підтримкою і вимогливістю.

Це не про те, щоб бути зручною для всіх чи уникати складних розмов, а радше про створення середовища, де люди можуть бути ефективними, зростати і водночас залишатися людьми. А ще для мене це про довіру до команди. Коли ти не намагаєшся контролювати кожен крок, а створюєш рамку, в якій люди беруть відповідальність, розкриваються і стають сильнішими. Тому так, це і про м’якість, і про силу. Але ключове тут баланс і усвідомленість у кожному рішенні.