Леся СайкоУ книзі «Перша дівчинка», що незабаром вийде у видавництві Лабораторія, на землях Сейлока вже понад два десятиліття лежить страшне прокляття. Перед смертю, народжуючи позашлюбного сина майбутнього короля, знехтувана і покинута матір Бера, сказала свої останні слова: “Віднині в Сейлоку не буде дочок”. І, занурюючись у темряву, забрала все світло з собою.
Відтепер порятунок країни ліг на плечі сироти Бера — велетня, що виріс серед Хранителів, обдарованого надлюдською силою і добрим серцем, та Альби — першої дівчинки, народженої за майже десятиліття, яка кинула виклик самому королю — жадібному і жорстокому правителю, що збудував свій трон на брехні, вбивствах і зраді. Бер — її охоронець, опікун, найкращий друг, довірена особа і найбільше кохання… Та чи існує спосіб зняти прокляття так, щоб не знищити самих себе?
Уривок з книжки «Перша дівчинка»
Позаду нього у впертій пишноті тягнулася долина Дальфіса зі сріблястою лінією ріки Могда, що зміїлася крізь неї, кружляючи навколо хат і будинків, які з цієї вишини здавалися завбільшки з уламки мушель на піску. Одну общину долини від іншої розділяли плями пагорбів — присадкуватих, деформованих зелених пірамід. Таких було чимало в Дальфісі. Люди звали їх сплячими велетнями, але вони скоріш здавалися величезними жабами, що задрімали.
— Тут темно, — вигукнула Дездемона на вході печери, і Даґмар підвів обличчя до неба. Хмари, такі ж темні та загрозливі, як характер батька, закручувалися над головою, забарвлюючи світ у колір дощу. Він зітхнув та ступив усередину в пошуках чогось, що може загорітися. Було б нерозумно спускатися з гори під зливою, і печера — добре місце, щоб збавити наступні кілька годин, але їм знадобиться вогонь.
Повалена сосна з відламаним сухим гіллям дала б достатньо жару. Він відрубав кілька гілок сокирою, яку носив на поясі, та проволік вузькою стежкою до проходу в скелі. Щоб ввійти, Даґмару довелося нахилитись, а Дездемона притримувала плющ, щоби брат протягнув гілля за собою, але зайшовши, зміг випрямитися на повний зріст. Він бачив лише на кілька кроків поперед себе, але здавалося, що простір всередині широчезний та незвіданий, наче нічне небо.
— Нам треба світло. Візьми мій топірець та зрубай трохи плюща, і постарайся не відтяти собі пальці, — наказав Даґмар.
Вправна мисливиця, Дездемона була незграбною: занадто самовпевнена та легко відволікалася. Вона підкорилася з традиційним буркотінням та зрізала жмутки стебел, дозволяючи блідому світлу проникнути в печеру.
Даґмару недовго прийшлося вмовляти полум’я з’явитиcя, проте грім молота Тора та злива, що пішла за ним, погрожували — перебування в печері триватиме довше, ніж вогонь. Дездемона присіла поруч, зв’язуючи кілька прутів відрізаним стеблом плюща, щоб зробити собі смолоскип. Вона скрутила один і для Даґмара, але була занадто нетерпляча, щоб чекати, і сама вирушила на полювання за кроликом.
Даґмар підтримував полум’я, помітивши, що дим від гілля не збирається, а здіймається та підноситься кудись у непроглядну височінь. Хлопець був певний — десь над ним є віддушина, але полишив свої роздуми, коли Дездемона покликала дивним та віддаленим голосом, наче її теж віднесло з димом. Даґмар не бачив сестри, але червонясте сяйво забарвило шмат темряви, і він пішов туди, тримаючи смолоскип, який вона зробила. Тунелі віялом розходилися від головної секції, проходи в людський зріст вели до місцин, які Даґмар ніколи б не дослідив, і він тримав за спиною своє вогнище, а очима прикипів до відблиску світла попереду. Дездемона зайшла набагато далі, ніж він коли-небудь зайшов би наодинці, і хлопець притримав гострі слова, коли нарешті дістався до сестри.
Обрамлена арковим входом до наступної печери, Дездемона стояла обличчям до кам’яної стіни, піднявши смолоскип, щоб щось на ній освітити. Коли він наблизився, дівчина повільно повернулася, підсвічуючи одну ділянку стіни за іншою. Тіні дихали навколо Дездемони, видовжуючись та зникаючи з її рухами, і Даґмар оцінив простір навколо. Це була більше кімната, ніж печера, і камінь оточував їх, наче купол храму, який він колись бачив.
— Хто вони всі такі? — спитала Дездемона, коли він зупинився прямо на порозі. Даґмар повторив рухи сестри, підіймаючи свій слабенький смолоскип, щоб роздивитись.
Він зробив три повільних оберти по периметру, перш ніж відповів сестрі приглушеним тоном, але серце гучно калатало. Кімната була наповнена фігурками — їх були сотні, вирізаних у камені. Кола та обеліски, очі та кути, мова малюнків та креслень, яку Даґмар не міг розшифрувати, а проте впізнавав.
— Вони — руни, — прошепотів Даґмар, і тонкі волосинки на його шиї та руках піднялися в побожній пошані.
— Я думала, що руни є лише в храмі Сейлока. Я думала, їх оберігають хранителі, — прошепотіла Дездемона.
На її обличчі не було страху, а голос відбивав трепет у серці Даґмара. Він був достатньо розумний, щоб боятися — боятися за них обох. Але він не страшився достатньо, щоб піти звідти. Гримнув грім, вдаряючи в гору над ними. Печера загуділа відлунням.
— Як думаєш, що вони всі означають? Це історії? — спитала Дездемона.
— Деякі з них. Дивись, ти маєш впізнати оці, — сказав він, вказуючи на найближчі до виходу фігури. Руни нібито починалися з них.
— Це історія богів, — відповіла Дездемона, задоволена собою. — Це Батько Сейлок, — показала дівчинка. — І Орел Ад’яр, Ведмідь Бьорн, Вовк Дальфіс, Кабан Ебба, Кінь Йоран та Лев Ліок.
Висічені малюнки були дивовижно деталізовані. Бог Сейлок, син Одіна та батько їхньої землі, стояв у центрі шестипроменевої зірки, а його діти-тварини, на однаковій відстані, займали кожен по сектору зірки.
Даґмар торкнувся найвищої точки та рушив праворуч, вимовляючи назви кланів, коли його пальці перебігали з одного на інший — Ад’яр, Бьорн, Дальфіс, Ебба, Йоран і Ліок.
— Наша земля має такий вигляд з неба.
Підбадьорена діями брата, Дездемона простягнула руку та притиснула долоню до руни прямо перед собою, її очі в полохливому присмерку сяяли від цікавості.
— Даґмаре, ця руна має крила, — здивувалася дівчинка, обводячи малюнок, і лінії обіймали її пальці. Гуркіт далекого грому змінився, його тональність підвищувалась, аж поки гудіння не перетворилося на тисячоголосий шепіт. Печеру заповнило тремтіння, немов вітер назовні втікав від дощу.
Дездемона відсмикнула руку від фігури, але запізно. Звідкись з висоти впав легіон крил та почав кружляти кімнатою, б’ючись об стіни, борючись за простір, заплутуючись у волоссі Дездемони та борсаючись в одязі Даґмара. Смолоскипи випали з рук, коли діти люто відбивалися від тілець, що здригалися, та тонких, мов папір, крил. Діти притулилися головами до грудей одне одного, ховаючись від рою, а з їхніх горлянок вирвалися придушені крики.
Кажани знайшли отвір у кімнаті так само швидко, як і з’явилися, та ринули звідти зі свистом і шипінням, які ще довго відлунювали. Певний час діти стояли разом, обмацуючи одяг та кінцівки в пошуках сліпих зайд.
Смолоскипи горіли — два маленькі вогники на підлозі печери, і Даґмар нахилився за ними, радий, що їм із сестрою не доведеться шукати шлях назад у темряві. Він сильно здригнувся та ще раз струсив одяг, але Дездемона, зі смолоскипом у руці, вже отямилася — її страх зник так швидко, як летючі миші.
— Ти здуріла? Не можна чіпати руни, — волав він, б’ючись із вогнем. Плащ буде попалений. Він і без того вже смердів кажанами. Коли полум’я згасло, руна також потухла. Даґмар відступив на крок, відхекуючись та чекаючи на наступне лихо.
— Чому мені не можна чіпати руни? Ти ж їх торкався, — пробурмотіла Дездемона, але з винуватим виглядом нахилилася підібрати його смолоскип.
І тут Даґмар зрозумів, що так.
Він перший доторкнувся стін.
Він обвів зірку Сейлока, і нічого не сталося.
— Може… деякі з них — просто історії, — припустив він, почуваючись дивно спустошеним.
— Тоді торкнися вогняної руни, — кинула виклик Дездемона. — Мій смолоскип догорів.
Даґмар вагався, розуміючи, що буде дурнем, якщо Дездемона його провокує. Але не зміг втриматися.
Він очікував тепла, а відчув лише холодний цілунок каменю, прорізані лінії лоскотали кінчики пальців. Він натиснув міцніше, прагнучи запалити руну, жадаючи сили, що так легко далася сестрі. Раптом, у відчаї, він схотів викликати крила й вогонь, навіть якби це означало бути віднесеним кажанами та віддати печеру полум’ю.
Але руна відмовила.
— Може, у мене рунна кров, — захоплено сказала Дездемона, неуважна до розчарування брата. — Як у хранителів.